Зародження промислової власності

В сучасному світі поняття «інтелектуальна власність» не є вже новим. Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності вважалася помилковою. В економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства — відносинах власності — можливі лише на революційній основі. Зараз термін «промислова власність широко використовувується  в науковому побуті. Але саме його походження пов’язано із середньовіччям, з Францією.  Назва вказаною терміну дала теорія промислової власності, яка народилася у Франції в 1791 році як засіб боротьби за реалізацію облігаторного принципу видачі патентів. В її основу покладена концепція, згідно з якою все те, що є продуктом праці, є власність особи.

           Але саме повертаючись у минуле  стає зрозуміле, що проява власності  походила, ще з первісного строю.   З тих часів люди вже мали розвинене почуття власності. Їхньою власністью були речі які їх окружляли, які допомогали їм боротися за право існування. Таку власність зустрічаємо навіть у звірів. Відоме оповідання Дарвіна про мавпу з слабшими зубами, яка вживала камінь для розбивання горіхів і дуже його пильнувала, ховаючи в солому та не дозволяючи іншим мавпам його чіпати. Такі хижаки, як леви, або ведмеді, пильнують свого ловецького району і не пускають на нього інших конкурентів. Дуже популярний у соціології приклад царгородських собак (винищених за уряду Кемаля), які поділили були весь Царгород на райони і стерегли їх від конкурентів. Отже, вже в звіриному царстві маємо з одного боку початки особистої власності на знаряддя (і взагалі на всі речі що мають безпосередній органічний зв'язок із життям індивіда — у людей виступає в цьому випадку на перше місце одяг, різні окраси, ловецькі таї рибальські прилади, житло) і початки колективної власності на ужиткову територію. Так в первісному строї  власність характеризувалось як колективна влада рода племені., яка поширювалось на промисловість, знаряддя праці та території. У скупинному, ловецькому чи скотарському, житті, ніхто не міг претендувати на виділення йому частини племінної території для його виняткового вжитку.

Ще глибще  Поняття власність навіть можна простежити ще з часів античності у Римі. Римляні не давали звичайно точного значення власності, але вони розробили свого рода вчення о правомочності, які і будували поняття власність. Далеко скоріше розвивається приватна власність на худобу, що випасається на спільній території, ніж на саму територію, бо, як писав Грушевський Михайло Сергійович, при шуканні кращих ловецьких місць і при рідкому населенню вона не набрала ще того значення, яке здобуває при розвитку осілості й землеробства.

 Розвиток  вчення власності в той час  слід шукати в рабо власті. Тому що якраз таки влада  на раба - і є модель по якій  будувалось відношення в античному  світі, тому що раб вважався не чим іншим окрім як річчю, не мавши ніяких прав.

        Відомий давногрецький філософ Арістотель відносив власність до категорії влади. Тобто як панівне ставлення до інших осіб, які за своєю природою стоять нижче тих людей які стоять вижче. Він стверджував, що за природою одна людина може належить інший. Мислитель був впевнений, що одним людям від природи дано панувати, а іншим – лише коритися.

Але у той час  була відсутня єдине значення власності.В юридичній конструкції права власності існувало кілька самостійних правомочностей, основними з яких було володіння, користування, розпорядження речами, тваринами та іншим. Тобто волдіння означало можливість мати якись об’єкти у своьому господарсві. Користування означало- можливість користуватися об’єктами власності . Та розпорядження- можливість визначати долю обєкта.шляхом його передачі у довірче управління іншій особі.Звичайно всі ці правомочності тісно повязувались з правом власності, тому що можливість користуватися було при умовах його володіння.

           Мета даної роботи  полягає  в тому,  щоб простежити процесс розвитку промислової власності у середньовіччі. Порівняти його з нинешним відношенням. Зясувати його найголовніши зміни, та проблеми повязані з середновіччям.

             I розділ Розвиток господарство в середньовіччя.

. Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найбільш повно відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільне продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва. Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля та існуючий на цій тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх присвоєння — первісною людиною. За цех умов члени первісних суспільних утворень — сім'ї, роду, общини — неосмисленно сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало,  як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Після падіння Римської імперії почалося так звана доба середньовіччя, що тривала аж до хvст..Господарство характеризувалось ознаками такими як ; панування приватної власності, основою якої була земля у формі феодамонополія феодала на землю, рентна форма експлуатації феодально залежного феодала.

        Розвиток    господарство країн Європиепохи пройшло три періоди. У ранньому Середньовіччі (V-Xст.)сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства( період генези). XI – XV ст. – період зрілості феодального господарства, та розвиток міст і товарного виробництва.

В цей період як ми вже зазначались зявилось власність на землю. Ця власність була на першому місці у феодальний період. Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відособлений засіб її виробничої діяльності.

Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося

феодальне залежне  селянство. Зросла численність кількість рабів - сервів, наділених землею. Невеликі земельне власники перетворювались на залежних. Це було зроблено з метою до промислової панщини, грошового і натурального чиншу. Через це економічне вчення представників класу землевласників спрямовувалось на узурпацію сільських земель, виправдення феодальної організації господарство. На той час був створений метод який називався «схоластика»( від лат. Школа) Був цей метод широко розповсюджений в середньовічному інтелектуальному середовищі.

             Один із представників цього методу був Фом Аквінський(1225-1274). Це був великий богослов. Він написав роботу за дорученням Римського Папи. Ця робота мала назву «сума теологія».У цій роботі було багато економічних поглядів. Найголовніший з них заключався в том, що суспільний устрій, у тому числі його економічна складова є результатом божественного приречення і тому існуючі господарські форми – власність, організація праці, навіть торгівля – необхідні і морально виправдені. Він привертал увагу до приватної власності. Вважал натуральне господарство основою доброботу людей, а його продукти – природним багатством. Золото і срібло, на його думку – штучне багатство, яке не може бути метою діяльності людини. Феодальна власність є форма природної праці і тому вона має право на винагороду. Тобто сама суспільна думка середньовічної Європи розвивалось на грунті феодальних відносин під всебічним та всеохопним впливом церкви. Були теологічні концепції,засновані на ідеї рівності всіх людей перед Богом, визначали власність даром Творця людей. Так у Пятикнижжі Мойсея проголошувався принцип справедливості,  що ґрунтуються на визначенні недоторканності шести основних прав людини: на життя, власність, одяг, житло, працю, відпочинок. Водночас праведним вважалось життя, присвяченне виконанню кожним своїх обов’язків на основі усвідомлення того, що земні блага довірені людині Богом. Відтак людина проголошувалась не стільки господарем, скільки управитель своєї власності.

Особливість землі, як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні цього питання. З чисто теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю “всем сынам человеческим”, тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визначалась рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися  і на вислів одного з відомих англійських економістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав: “Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці — до оброблювальної субстанції землі”. “Земля не створена людиною”,— продовжував

Дж. С. Мілль.— Тому вона має бути “надбанням усіх людей. Порушення цього принципу призведе до того, що “щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю”. За цими міркуваннями було зроблено такий висновок: “Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі термінового чи безтермінового договору” *.

У зв'язку з цим  зазначимо, що, за свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приватного) присвоєння. “Колективна власність на землю,— писав з приводу цього Л. Морган,— була...  загальним явищем у варварських племен” *. До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і відомий дослідник М. Ковалевський. “Етнографія й історія,— підкреслив він,— свідчить про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало” **.

Проте суспільна  практика внесла і у це питання  свої корективи. В історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації — азіатська, антична і германська.

В умовах азіатської цивілізації, для якої була характерна екстенсивна форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю, яка стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології. Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх германців, яка грунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут одержала розвиток змішана форма власності, за якої власником землі виступали одночасно община (сім'я) і глава сім'ї. Цілком природно, що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні характеристики різноманітних локальних структур феодалізму—суспільної формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної структури.   

II Хліборобство як основа походження права власності на землю.

Релігійне походження власності на землю[ред. • ред. код]

Хліборобство також провадить перше разом увесь рід, але, з усвідомленням цінності ґрунту, починаються скоро вилами із колективної власності племені. Перші вилами роблять представники вже розвиненої племінної влади, спираючись на свою владу та на релігійні заборони, що поширюють значення «святості» себто недоторканості на ті речі — а в тому числі на ґрунт — що служили для релігійних церемоній. Наділи грецьких ватажків, — як завважив М. Грушевський, — носять те саме ймення «теменос», що й площа поганської божниці. Та сама метода пристосовується пізніше в дальшому процесі розвитку приватної власності, яка свідомо чи несвідомо ставиться під охорону магічних дій та символів, що стережуть виняткового права їх власників від сторонніх претензій. У більшості релігій збереглася пам'ять про релігійне походження власності: у Біблії Господь каже Авраамові «Я — Предвічний, що вивів тебе з Ура халдейського, щоб віддати тобі цю землю в насліддя» (І. Мойсея, XV, 7). А потім Мойсеєві: «введу вас у землю, що про неї клявсь віддати її Авраамові й Ісаакові й Якові, і дам вам її у насліддя.» (II Мойсея, VI, 8).

Таким чином Бог, як стверджує французький дослідник Фюстель де Кулянж, виступає як первісний власник усієї землі, що делегує людині власність на частину території, чи ґрунту. Такого погляду трималися й у нас селяни в часах революції 1917-18 рр., домагаючись скасування власності на поміщицьку землю.

«Земля — Божа, говорили вони, — належить тим, хто її обробляє».

Щось подібне  бачимо ми і в давніх греків та римлян, — лише тут право власності походить не від одного Бога, а від окремих родинних культів та від культу небіжчиків. Небіжчики були своєрідними теж богами, що належали родині, в яку колись входили, і яка — єдина мала право закликати їх собі на поміч. Ці небіжчики, поховані в землю, ніби опановують ту частину ґрунту, де вони поховані, і члени родини, — як і у нас пізніше в Україні — приходили до них у певні дні «пом'янути» їх, віддати їм данину вином, чи качанням яєць по могильному горбку тощо. За давніми законами, могили були непорушні, ніхто не мав права відібрати землю, де спочивають небіжчики: це була натуральна власність родини, до якої колись вони належали.

Дуже легко  ідея власності з самого могильного горбка поширювалася на більший чи менший шмат землі, який оточував ту могилу, і де знаходили місце вічного спочинку все дальші члени родини. За давніх часів ми не знаходимо спільних цвинтарів, але родинні могили на родинних полях. Ці поля оточувано межею, що мала відділяти володіння одного родинного культу від другого. У визначені дні старший в роді обходив своє поле, ведучи з собою тварини, призначені на жертву, та виспівуючи релігійні гімни і тим з одного боку вшановував своїх богів — небіжчиків, а з другого — зазначав межі своєї власності. Межі ж ті були святі й непорушні: «Хто торкнеться чи порушить межу, буде осуджений богами; його хата зникне, його рід вигасне; його земля не даватиме плоду; град, іржа, спека знищать його ниву; члени його тіла вкриються пухирями і згниють…»