Зародження промислової власності

І у нас зберігався до недавніх часів забобонний страх  перед МЕЖАМИ, де, мовляв, завжди водиться нечиста сила, яку небезпечно чіпати. Це — безсумнівний слід давнього релігійного походження земельної власності.

У початках історичного  життя нашого народу існувала вже  не тільки особиста власність на речі, переступи проти якої карають постанови «Руської Правди», але й особиста власність на землю: маємо в наших джерелах вістки про продаж, дарування і конфіскату маєтностей. Проте, як у старій українській Київській Державі, так і в пізнішій Московщині, земля могла належати тільки вищим станам, а нижчі, до яких належало селянство, землі в спадковій власності не мали а лише її, на рахунок вищих станів, обробляли.

II розділ концепції мислителів

  Проблеми  розуміння відносин власності  привертали увагу багатьох мислителів  різних епох. Так у працях відомого мислителя Августина Блаженого  було зафіксованого його відношення до розуміння власності. Він був переконаний, що причиною сварок, ворожнечі       є на сам перед поява власності. Він стверджував, що якби людина брала лише то що ій необхідно, а залишок передавала іншій людині, то не було б бідних і багатих,. Люди були б однакові і мали б однакові права. Він був переконаний, що ствердження людей що їхнє багатство це від Бога, дуже помилкове. На його думку людина не може отримати все багатство і сказати що воно від Бога. Тому що Бог не може бути таким не справедливим і ділити багатство не порівну.

        Гегель стверджує, що поняття власності – це перше поняття, яке виникає в історії права. Він пише: "Щоб не залишитися абстрактною, вільна воля повинна насамперед дати собі наявне буття.... Цей перший вид свободи є той, який ми визнаємо як власність." Створюючи свою філософію власності, Гегель стверджує, що власність виникла першою по тій простій причині, що вона пов’язана із зовнішніми предметами, із зовнішнім не одухотвореним світом, що протистоїть волі (суб’єкту) і найближчим до нього. Власність – це є втілення волі в річ”, і тим самим особа дає собі “зовнішню сферу своєї свободи ”. До такого “втілення” річ знаходиться поза розумною діяльністю людини, поза правом.

            Відомий з  середновіччя теолог Фома Аквінський засуджував передачу майну від бідних до багатих. Наголошуючи на законності приватної власності, він підкреслював що власність схоже на такий феномен у життя людини, коли кожен з нас народжується без нічого, а потім вже з’являється і одяг і все інше так і право природної власності дано не природою, а людським розумом. Відтак власність на його думку забезпечує порядок у господарському житі. Приватна власність повинна бути недоторканою. Тому що вона є великим стимулом до праці, породжуючи зацікавленість у стабільності і порядку.

III розділ Революція теорії власності

Принципово нові процеси у відносинах власності зароджуються у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого власника; вона перестає бути товаром у традиційному розумінні. Разом з тим слід враховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних засад, на яких в епоху індустріалізму грунтувалося відчуження від трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася приватно-капіталістична власність на засоби виробництва. Пізніше, починаючи з XVI і до XIX ст., відбувався процес первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов'язаний з утвердженням приватно-капіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю подолати системні зв'язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження людини від землі як. основного засобу виробництва і перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XX ст., діставши внаслідок завершення промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватнокапіталістична власність утвердилась як панівна структура економічного базису суспільства.

Ставлення Християнства до власності[ред. • ред. код]

Християнство не заперечує власності, хоча й не вважає її «святою» й «непорушною». Християнство поручає тільки не прив'язуватися до власності, пам'ятаючи, що «не можна служити одночасно Богу і мамоні» (Матв. 6, 24). Закхей, не відмовляючись від власності і хати, в якій приймав Спасителя, обіцяв віддати старцям половину свого майна і віддати вчетверо тим, кого образив. І Христос сказав йому: «Нині прийшов рятунок дому цьому» (Лк. XIV, 8-9) Св. Павло визнає власність, що приходить від праці рук: «Хто, насадивши виноград, не їсть плодів його? Хто, пасучи худобу, не п'є молока від неї?» (І. Корінт. IX, 7).

Але власність  зобов'язує соціально: вона зобов'язує втримуватися від того, що веде до її зросту зо шкодою для інших. Вона каже допомагати тим, хто в потребі, і то не з примусу, а «з доброю совістю» (І. Петра, III, 16), відчуваючи від того втіху, бо «приємніше давати, ніж приймати» (Діянія XX. (35)). Зрештою, цього вимагає не тільки моральний обов'язок, але й практичний розрахунок: «Давайте, то й вам буде дано… Якою мірою міряєте, виміряється вам» (Луки, VI, 38).

IV Розділ Історія боротьби з посяганням на чужу власність

Проблема власності  та боротьби з посяганнями на чужу власність існує тисячоліття.  За родового устрою вже була спільна власність роду, але не можна виключати існування в тих умовах власності, за нашим сьогоднішнім уявленням - особистої, яка охоронялась від посягання з боку іншого члена роду, а згодом - члена племінної чи територіальної общини, і особливо - з боку осіб, які до них не належали, звичаєвим, неписаним правом.  

 Саме на  основі звичаєвого права пізніше, в період становлення, зміцнення і розвитку такого феномена, як держава, виникає право писане, як звід законів з шумерського міста Ешнунни середини Х століття до нової ери, (він став не лише попередником, а й джерелом Законника царя Хаммурапі, створеного у Вавілоні за 17 століть до нової ери), закони Давньої Греції, а саме: закони держав-полісів Афін, зокрема закони Драконта (VII cтоліття до нової ери), та Спарти; Закони XII таблиць, прийняті у Давньому Римі в середині V століття до но-вої ери, та Закони Ману, складені у стародавній Індії у II столітті до нової ери також на основі дав-ніх правових джерел. Не можна не згадати тут і правові приписи Святого письма (Біблії), де зосереджено увагу на питаннях охорони власності від протиправних посягань.  
       Виділення особистої, а потім і приватної власності із спільної або усуспільненої, якою вона була в епоху первіснообщинного ладу, наука пов'язує з такими історичними процесами, як розпад родового устрою та поділ праці; коли засоби праці, худоба, земля, інші природні блага перейшли із спільного володіння у приватне володіння окремих осіб; коли вироблений продукт став відокремленим від його без-посереднього виробника і перетворився на предмет купівлі, продажу, міни, засіб покриття боргу тощо. З появою ж держави виникла й державна власність у вигляді царської та храмової власності .  
       В усіх відомих сучасній науці законодавчих актах давньоісторичних держав увага зосереджувалась на питаннях регулювання відносин власності правовими нормами, які з позиції сучасної юридичної науки можна віднести до такої галузі права, як цивільне, та охорони власності від протиправних посягань пра-овими нормами, що в сучасному розумінні відносяться до галузі кримінального права.  
       З точки зору цивільного права давні закони охороняли право власності на землю, нерухомість, худобу, інше майно. Законник Хаммурапі, наприклад, передбачав такі форми власності на землю, як державна (царська або храмова), общинна та приватна, до якої з певними пересторогами можна віднести й земельні наділи царським чиновникам та воїнам. Проте закон ще не визначав порядку користування цими землями, їх відчуження і продажу. Щодо інших приватних земель, будівель, майна, худоби цей закон визначав порядок купівлі й продажу, оренди, найму худоби для оранки, закладу за договором займу. Причому обов'язковою умовою було те, щоб особа, яка пропонує майно для укладання угоди, була дійсним власником цього майна. Оформлятися угода мала за обов'язкової присутності свідків. Велика увага при-ділялася регулюванню права успадкування власності. Необхідно зазначити, що суб'єктом відносин власності могла бути лише вільна людина, вільний громадянин, а людина-раб не мала права власності, й сама була предметом власності .  
       Аналогічні правові інститути, призначені для регулювання відносин власності, з певними варіаціями, викликаними конкретно-історичними умовами розвитку різних держав, простежуються і в законах Давніх Китаю, Індії, Єгипту, Греції (Афінської держави та Спарти), а особливо докладно - в законах Давнього Риму.  
       Спостерігаючи таку спільність рис стародавніх правових систем, можна дійти висновку про загальність тенденції розвитку відносин власності в державах стародавнього Світу, таких різних за географічним розташуванням, етнічним складом населення, часом свого існування, формою державного устрою, економічними умовами, господарськими систе-мами та іншими характеристиками. Слід врахувати і взаємовплив та спадкоємність тогочасних правових систем різних держав різних часів, зокрема це стосується законів Давнього Риму, які розроблялися після прийняття першого писаного кодифікованого зако-нодавчого акта - Законів ХІІ таблиць - за наступних правових реформ на підставі попереднього вивчення римськими юристами правових систем Єгипту, Сирії, Греції та інших держав.  
       Найбільш докладно відносини власності регулювалися у відомій пам'ятці давньоримського права - Законах ХІІ таблиць - першому римському кодифікованому законодавчому акті, що ввібрав у себе звичаєві закони та став основою подальшого розвитку пізнішого, як його називають в науці, римського класичного права, публічного та приватного, яке на багато століть визначило орієнтири правотворення в країнах Західної Європи. За часів Середньовіччя воно стало основою для Магдебурського права, що діяло у містах на території сучасної України аж до ХVІ століття. Сучасні правові системи романо-германського типу за загальною правовою позицією, правовими інститутами і догматичними категоріями також безпосередньо виходять із принципів та структури римського права і розроблялися або на його підґрунті, або з його урахуванням на засадах критичного сприйняття та осмислення .  
       У римському праві довершеної розробки набуло регулювання питання земельної власності, інших майнових відносин (зокрема таких правових інститутів як сервітутне право, емфітевзис, суперфіцій), по-рядку укладання договорів та угод, пов'язаних з майном, правил спадкування майна, позовної охорони майнових прав власника тощо.  
       Пильна увага в законах Середньовіччя приділялася нормам, спрямованим на захист власності від неправомірних, злочинних посягань, тобто нормам, які належать до галузі кримінального права. В них розрізняються такі кримінально-правові інститути, як предмет злочину, форма вини - умисел та необережність, кваліфіковані злочини, рецидив, система покарань.  
       Так, у Законнику Хаммурапі виразно простежується як об'єкт кримінально-правової охорони відносини власності. Видами злочинів проти чужої власності називалися розтрата управителем майна господаря, крадіжка; предметами крадіжки - майно царського двору і храмів (тобто державне майно), худоба (віл, вівця, віслюк, свиня), човен, знаряддя праці (шкіряне відро, мотика), а також дитина; предметамирозтрати - земля, збіжжя. За посягання на майно царського двору та храмів було встановлено смертну кару. Таке ж покарання передбачалося за розтрату майна господаря, крадіжку дитини, а також за крадіжку худоби чи човна, якщо винний не мав можливості заплатити штраф, сума якого у 10-30 разів пере-вищувала вартість украденого.  
       У законах Ману теж передбачався як вид злочину крадіжка, в тому числі кваліфікована крадіжка (вчинена в нічний час), та рецидив (третя крадіжка, вчинена тією ж самою особою). Проте порівняно із Законником Хаммурапі розширився перелік видів злочинних посягань на чужу власність - у Законах Ману вже грабіж (визначений у цьому законі як відкрите, насильницьке викрадення майна, вчинене у присутності потерпілого), шахрайство, вимагання визначені як злочин. За викрадення царського та храмового майна, за рецидив крадіжки передбачалася смертна кара. За грабіж смертю каралися сам злочинець, його друзі та родичі по батьківській та мате-ринській лініях. Поряд з накладанням штрафу за просту крадіжку передбачалося і додаткове покарання: витаврування на чолі крадія зображення собачої ноги.  
       Давньогрецьке право розрізняло такі види злочинних посягань на чужу власність, як крадіжка, грабіж та розбій. Винні у грабежі та розбої могли бути продані в рабство. За нічну крадіжку винного можна було вбити на місці, але він міг відкупитися від кари, сплативши вартість украденого або повернувши вкрадене власнику. На посадових осіб, винних у крадіжці, накладався штраф у десятикратному розмірі шкоди, заподіяної злочином.  
       Вкрай суворо регулювалися питання кримінально-правової охорони відносин власності у давньоримських Законах ХII таблиць. У цьому законодавчому акті передбачалися такі види злочинів, що посягали на чужу власність, як крадіжка, потрава посівів, збирання з чужого поля врожаю, підпал хліба, підпал будинку. Кваліфікованими видами крадіжки були такого роду злочини, вчинені вночі або ж із застосуванням зброї. За такі злочини Законом ХII таблиць встановлювалося покарання у вигляді смертної кари. За крадіжку, вчинену вдень, до винного застосовували фізичне покарання, після чого відда-вали в рабство потерпілому. При подальшому розвиткові давньоримського законодавства в ньому з'явилися такі правові інститути, як вина, умисел, злочинна недбалість, необережність, вплив непереборних сил та  
       Порівнюючи норми розглянутих законодавчих ак-тів, що регулювали кримінально-правові аспекти охорони власності від злочинних посягань, вони, хоч і з певними розбіжностями, передбачали однакові види злочинів і однаково кваліфікували їх ознаки та систему покарань, що свідчить про загальну тенденцію розвитку інститутів кримінального права.  
       Із зазначеного вище можна дійти висновків:  
       Проблема власності, регулювання відносин власності в розумінні сучасного цивільного права та проблема охорони цих відносин від протиправних посягань у розумінні сучасного кримінального права має давню історію, яка починається від звичаєвого права до його запису та кодифікації.  
       У стародавніх кодифікаційних правових актах знайшло своє відображення регулювання права державної (царської та храмової), територіальної (общинної) та приватної власності громадян, власності на землю, нерухоме майно, порядку розпорядження предметами власності, їхнього продажу, міни, застави, успадкування тощо. Найбільш повного законодавчого вирішення у цивільно-правовому розумінні проблема власності знайшла у давньоримському праві, основні інститути якого витримали іспит часом і стали підґрунтям цивільного права Середньовіччя та нових часів.  
       Важливе місце у стародавніх законодавчих актах приділяється питанням кримінально-правової охорони власності від злочинних посягань. Закони містять поняття та види злочинів, називають об'єкти та предмети злочинів, кваліфікаційні ознаки злочинів, суб'єктивну сторону та суб'єктів злочинів, передбачають систему покарань.  
       Законодавство, яке регулювало відносини власності та її охорону від протиправних посягань і яке за сучасними поняттями відноситься до галузей цивільного та кримінального права, мало в різних державах подібні правові засади, правові інститути, правові категорії, що свідчить про загальність тенденцій розвитку права у світовій історії. Відтак правові системи різних держав і різних часів розвива-лися за умов спадкоємності, взаємовпливу і взаємовдосконалення.  
       Вивчення історії проблеми власності та охорони власності від протиправних посягань дає можливість провести порівняльний аналіз та висвітлити питання кримінально-правової боротьби з посяганнями на чужу власність у пізніший період на території української держави.

 Висновок

Одже подводячі висновки появи ствердження власності. Можно з певненостью сказати, що зародження цього поняття, не було якимось дивовижним феноменом у житті людей. Як вже говорилося що хоть і не було самого поння або значення цього слова, але почяття власності як і серед людей так і серед животних існувало і буде існувати завжди. Тому що це явище зародженне від природи. Не маю значення на якому уровні знаходиться людство. Які нові технології оточують нас, з нами завжди буде таке почуття як власність. І не має значення чи власність пов’язана з винаходом чогось нового, або з приобретением майна. У кожній людині є це почуття.

Історія розвитку промислового виробництва і торгівлі свідчить про те, що суспільство завжди потребувала і продовжує потребувати існування керованої системи матеріалізації інформації про більш ефективних засобах виробництва, предметах споживання, нових матеріалах і джерелах енергії, технології та ін Тому цілком природно, що будь-яка держава, зацікавлена ​​у своєму розвитку і розвитку промисловості і торгівлі має приділяти відоме увагу не тільки створенню такої системи, але й підтримуванню її на рівні, що відповідає вимогам свого часу. Промислова власність охоплює широкий пласт науково-технічної інформації, яка забезпечує оновлення технологій та розвиток науково-технічного прогресу. Розвиток промислової власності в Україні визначено як основний шлях розвитку і зміцнення економіки, тому дана тема є актуальною для розгляду.