Любов як соціальна цінність особистості в суспільних відносинах

 

 

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

 

 

 

 

ЖУЛАЙ Вероніка Іванівна

 

 

УДК 316.752+177.61

 

 

 

 

 

ЛЮБОВ ЯК СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

В СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ

 

 

 

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія

та філософія історії

 

 

 

 

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ - 2004

 

 

 

 

Дисертацією є рукопис.

 

Робота виконана у відділі соціальної філософії Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України

 

Науковий керівник:

Заслужений діяч науки та техніки України, доктор філософських наук, професор Мокляк Микола Миколайович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник.

 

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент Хамітов Назіп Віленович, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник.

 

 

кандидат філософських наук Фадєєв Володимир Борисович, Національний інститут стратегічних досліджень, старший консультант

 

Провідна установа:

Центр гуманітарної освіти НАН України, кафедра філософії науки та культурології, м. Київ.

 

 

 

 

 

Захист відбудеться "23" квітня 2004 р.  о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

 

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

 

 

 

 

Автореферат розісланий     "22" березня  2004 р.

 

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук                                               Л.А. Ситниченко

 

 

 

 

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

 

Актуальність теми дослідження. Визначальною рисою сьогодення є глобалізація суспільного розвитку та інтеграція різних культур в єдиний полікультурний простір. Характерною ознакою цього процесу є складність та амбівалентність, що зумовлені нетотожністю культурного розвитку різних регіонів земної кулі. Саме тому сьогодні вкрай важливою стає проблема вироблення єдиної загально прийнятної ціннісної парадигми, яка б стала цементуючою основою формування нового світового співтовариства. З огляду на цю проблематику звернення до теми любові як соціальної цінності, яка розглядається як орієнтир, порівняно з яким втрачають самодостатність усі грані та межі, що вирізняють людей за тією чи іншою приналежністю, постає актуальним завданням.

Прагнення до співіснування в любові закорінене в глибинах людського етосу. Як вищу цінність соціального співіснування любов обґрунтовувала конфуціанська етика. Цінність любові для держави як основи моральнісності доводив Платон. Тлумачення любові як духовної основи суспільства притаманне релігійній філософії та найбільшою мірою розкривається у християнському вченні про Церкву як людську спільноту, для якої основою об'єднання є не влада, а любов. У вітчизняній та російській філософській думці, розвиток якої пов'язаний із впливом християнства, тема любові як соціальної цінності посідала одне з провідних місць. Продуктивність відносин на засадах любові цікавила багатьох дослідників, які виражали свої вболівання в утопічних теоріях соціального устрою. За доби секуляризації суспільних відносин, любов як духовна основа суспільства поступається місцем похідній чесноті - солідарності. Для сучасної епохи модернізації всіх сфер суспільного життя найвищим надбанням є правова держава. Право як нижча межа моральнісності може бути співвіднесене з любов'ю як вищим рівнем моральнісності.

Любов є складовою системи особистості, яка в сучасному суспільстві дістає дедалі більше можливостей для розвитку. Незалежність, яку отримала наша держава, створює нові можливості для актуалізації особистісного начала її громадян, але руйнація світоглядних засад попередньої соціальної системи проблематизує саму можливість знаходження автентичного вектора дії. Автентичність українського народу закорінена в почутті християнської любові, яке було одним із найвизначальніших у процесі формування ментальних та моральнісних структур слов'янських етносів. Дослідження соціального значення феномена любові як моральнісної основи процесу формування нового, глобального співтовариства набуває актуальності за умов зрушень, які відбуваються сьогодні у світі, в українському суспільстві та, зокрема, у житті окремої особистості.

Ступінь наукової розробки проблеми. Феномен любові як тема наукових досліджень у галузі соціальної філософії є малодослідженим. Важливого значення вивченню впливу любові на різні сфери суспільного життя надавав П. Сорокін. У праці "Таємнича енергія любові" він говорить про необхідність дослідження цього феномена сучасною наукою. На дослідженні соціального значення феномена любові як головної теми нашої доби наголошував Х. Ортега-і-Гассет. В "Теорії спільноти" Ф. Тьонніс обґрунтовує ідею єднання спільноти завдяки тим зв'язкам, які створює любов. Г. Маркузе у праці "Ерос і цивілізація" конструює нову організацію суспільства, що спирається на такі зв'язки індивідів, які він називає еротичними, або лібідозними, відмінними від сексуальних. П. Рікер досліджує феномен любові як надморальне явище, яке входить у сферу практики та етики під егідою соціальної справедливості. Г. Йонас у теорії відповідальності стверджує, що неможливо нести відповідальність за щось таке, чого не любиш.

Чільне місце висвітлення феномена любові як соціального явища посідає в соціальних теоріях, що мають релігійне спрямування. Найбільш фундаментальними працями цього напряму є: "Про Град Божий" Августина, "Історія та майбуття теократії" В. Соловйова, "Духовні засади суспільства" С. Франка, "Християнство та соціалізм" С. Булгакова, "Божественне середовище" Т. де Шардена, "Три гради" П. де Лоб'є. Особливого місця висвітлення ціннісного аспекту любові набуває в утопічних теоріях ідеального соціального устрою, таких як: "Утопія" Т. Мора, "Місто Сонця" Т. Кампанелли, "Нова Атлантида" Ф. Бекона. На відміну від них в антиутопіях, наприклад у "1984" Дж. Оруела, любов перетворюється на центральний об'єкт таврування та маніпулювання.

Вивчення соціального значення любові буде не повним, якщо його здійснювати поза рамками загальнофілософського та історико-культурного дискурсів. Визначаючи смисл культури, Е. Левінас ототожнював його з любов'ю. Міфологічний світогляд наскрізь пронизаний проблемою любовних стосунків, які складають також саму суть такого основоположного жанру мистецтва, як трагедія. Висвітлення проблем людського життя, пов'язаних із любов'ю, покладено в основу таких жанрів, як роман та любовна лірика. Всезагального суспільного значення феномен любові набуває в релігійному (християнському) світогляді, стаючи його основою: "Бог є любов", - говориться у Святому Письмі та: "Любіте!" - у Новому заповіті.

У східній філософській думці любов трактується як основа життя, зокрема в конфуціанській етиці, індійських "Упанішадах", Корані, арабських "Трояндах любові" Баха Улли, "Саді пахущому" Шейха аль Нефсаві.

В античній філософії вивчення феномена любові посіло одне з головних місць. У діалозі "Бенкет" Платон визначає любов передусім через поняття "ерос" та пояснює його важливість для держави. Арістотель у "Нікомаховій етиці" тлумачить любов через поняття філії - дружби, яка єднає спільноту. Для представників Стародавнього Риму характерні досить розбіжні погляди на любов - від "Енеїди" Вергілія до "Науки любові" Овідія. За культури середньовіччя любов вивчалася в контексті Святого Письма переважно як "агапе" та покладалася в основу будови суспільства. У праці Августина "Про Град Божий" говориться, що Град Земний ґрунтується на любові до себе, на відміну від Граду Небесного, який спирається на любов до Бога. За епохи Відродження любов стає предметом особливого поетичного оспівування (А. Данте, Ф. Петрарка, В. Шекспір, П. Ронсар) та покладається в основу лицарського етикету, породжуючи куртуазну культуру, лицарський роман, лірику трубадурів та феномен "любовних воєн". „Любов потребує героїчних зусиль”, - говорить Д. Бруно в роботі "Про героїчний ентузіазм". За Нового часу дослідження любові поділяються на два напрями: якщо для Б. Паскаля любов є основою пізнання, то для Р. Декарта та Б. Спінози любов - це насамперед пристрасть. За епохи Просвітництва любов стає предметом раціонального дослідження, яскравим прикладом якого є соціально-психологічний трактат Стендаля "Про любов". Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. висвітлення феномена любові та її колізій досягає філософського осмислення в романтизмі та реалізмі (серед романтиків, наприклад, Новаліс, Й. Ф. Гьоте, У. Фосколо, Дж. Леопарді, Е. Ростан; серед реалістів - О. де Бальзак, В. Гюго, Ч. Діккенс, Ф. Достоєвський). Поглядам І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля притаманна новоєвропейська тенденція повернення до античного розуміння любові, хоча вони не приділяли спеціальної уваги дослідженню цього феномена. На відміну від них у С. К'єркегора одним із головних інтелектуальних запитів поставала проблема протиставлення античного "еросу" та християнського "агапе". Теорію любові як засобу вдосконалення роду створює А. Шопенгауер у "Метафізиці любові". Великого значення вивченню любові як складника життєдіяльності людини надавав Л. Фейєрбах. З кінця XIX - початку XX ст. вивчення феномена любові стає головною темою соціальних досліджень у російській релігійній філософії, які започатковує В. Соловйов. Пробуючи дослідити істинну любов, він вирізняв у ній триєдине начало моральнісності, від якого походять всі чесноти та доброчинності. Розглядаючи любов у контексті релігійних цінностей, він підкреслював, що в любові коріниться основа суспільства. С. Булгаков мріяв про реально діючі в суспільстві закони любові; питанню, яким саме чином вони повинні розвиватися, він присвятив ряд праць: "Невідкладне завдання", "Про Союз християнської політики", "Християнство та соціалізм". Серед робіт цього напряму - етико-соціальне вчення А. Хомякова, "Етика преображеного еросу" Б. Вишеславцева, "Духовні основи суспільства" С. Франка, "Бог та світове зло" М. Лоського. Особливого місця дослідження феномена любові набуває в філософській антропології. Серцевиною етосу людини називає порядок любові та ненависті М. Шелер в "Ordo amoris". Різнобарвна палітра висвітлення феномена любові властива французькій філософії ХХ ст. Наприклад, Т. де Шарден, доводячи, що в любові міститься феномен соціальності, пов'язував з нею суспільний прогрес. Вищий рівень існування людини в любові вбачали засновник персоналізму Е. Муньє та представник течії спіритуалізму М. Блондель. Представник атеїстичного екзистенціалізму Ж.-П. Сартр розглядав любов через призму ідеального спілкування між людьми. Як проблема статевих відносин феномен любові потрапляє в поле досліджень психоаналізу (З. Фройд, Е. Фромм) і породжує в соціально-філософських дослідженнях напрям, який ставить за мету віднаходження за допомогою психоаналітичної теорії та практики шляхів подолання соціальних та індивідуальних конфліктів. Особливо показовими тут є дослідження Р. Мея та Лоуена. У дослідженнях Ч. Ломброзо "Жінка - злочинниця та проститутка", "Любов у помішаних" феномен любові потрапляє в коло кримінальної психіатрії. У культурі ХХ ст., на якій позначилася аксіологічна криза, виникає новий пласт зображення в комунікативній сфері "ситуації нелюбові", яку пробують осмислити К. Брентано, Е. Канетті, Т. Манн, Х. Ортега-і-Гассет, М. де Унамуно, П. Зюскінд, В. Пілєвін та ін. Наприкінці ХХ ст. любов стає центральною категорією "філософії діалогу", яка тлумачить феномен любові як першооснову. Представники цього напряму М. Бубер та Е. Левінас ототожнюють любов з відповідальністю за Іншого. У сучасній західній філософії спостерігається повернення до тлумачення любові через поняття еросу, наприклад "Варіації на тему Пісні пісень" Х. Яннараса та "Ерос і закон" С. Мозеса.

Для розвитку української національної культури феномен любові став одним із найважливіших у процесі формування її ментальних структур. Особливого місця ідея любові посіла в кордоцентричному філософуванні, починаючи від вчень Отців Церкви, які заклали перше зерно вітчизняної філософської думки. Фундаторові української філософської думки Г. Сковороді належать ідеї про преображення людського серця - місця, в якому зосереджується любов. Найбільш розробленого вигляду закладена ним "філософія серця" набула в працях П. Юркевича, який наголошував на тому, що спонука до будь-якої дії притаманна людській натурі, яку визначає серце - осереддя любові. Як головна потреба людського серця, а відтак, осередок щасливого буття любов висвітлюється в соціально-утопічних поглядах Т. Шевченка, Л. Українки, М. Шлемкевича та ін. Л. Баранович вважав, що лише зв'язок між людьми на основі любові здатний привести до гармонійного суспільства. Проповіді християнської любові присвятив своє життя А. Глаголєв. "З любові я святий!.." - запевняв Агатангел Кримський. Серед авторів української літератури можна назвати М. Вороного, П. Грабовського, Б. Грінченко, Л. Глібова, І. Котляревського, М. Костомарова, М. Кропивницького, П. Куліша, О. Левицького, М. Старицького, І. Франка та багатьох інших, які своєю творчістю сприяли виокремленню феномена любові як самостійної дослідницької проблеми.

Серед сучасних українських дослідників висвітлення ціннісного виміру феномена любові ми зустрічаємо у А. Бичко, Л. Гармаша, О. Забужко. У дослідженнях С. Кримського трактування любові співвідноситься з принципом подолання ворожнечі. С. Крилова осмислює любов у таких її вимірах: "любов до себе", "еротична" та "надеротична любов". Л. Конотоп звертається до дослідження впливу християнських настанов любові на історію розвитку слов'янської філософії. В. Малахов, розглядаючи в царині етичної проблематики певний тип світоставлення, запитує: "Якщо Бог є любов, то чи спроможні ми сьогодні вірити у любов?" Серйозного значення висвітленню ціннісних аспектів любові до аксіологічної парадигми осягнення суспільного життя надає академік М. Попович. У праці "Раціональність і виміри людського буття" він розглядає любов як позаструктурну єдність з іншими, як "чуття єдиної родини" і вважає, що без груп, на ній заснованих, неможливе існування соціуму як цілісності. У дослідженнях С. Пролєєва осмислення любові здійснюється через загальнокультурний сенс біблійних заповідей. Як одну з домінант національної культури аналізують любов В. Тарасенко, М. Томенко. Н. Хамітов виокремлює різновиди любові через парадигму метаантропології, розрізняючи "буденне", "граничне" та "метаграничне" буття чоловіка та жінки. С. Чорний обґрунтовує механізми соціалізації людини на засадах любові. В. Шамрай, досліджуючи соціальні інституції доби середньовіччя, висвітлює значення любові у формуванні Церкви. В. Шинкарук досліджує феномен любові через органічну єдність екзистенціалів віри, надії та любові.

Аксіологічне вивчення феномена любові потребує осмислення в річищі загального історико-філософського дискурсу, в царині якого працюють І. Бичко, В. Горський, Я. Любивий, В. Лях, Н. Поліщук, Л. Ситниченко, М. Ткачук. Універсальні виміри української культури, які досліджує В. Рижко, В. Кізіма, та, зокрема, її соціально-утопічне мислення, проблеми якого вивчає Т. Розова, служать проясненню ціннісного значення феномена любові як соціокультурного явища. Висвітлення даної теми потребує окремого розгляду проблеми становлення та розвитку особистості, чільне місце в якій посідає любов. Проблеми становлення особистості розкриваються в творчості Є. Бистрицького, М. Булатова, В. Загороднюка, С. Кримського, В. Малахова, І. Радіонової, В. Табачковського. Розгляд любові в системі цінностей потребує вивчення проблем побудови нової ціннісної парадигми, розробкою яких займаються В. Ананьїн, А. Єрмоленко, В. Крисаченко, В. Пазенок, Б. Попов, А. Ручка. Досліджуючи проблеми соціальної організації в річищі комунікативної теорії, які містяться у працях А. Піпера, П. Рікера, А. Єрмоленка, вдається дослідити феномен любові як комунікативний принцип. Дослідження з розробки теорії суспільних відносин на гуманістичних засадах, принципи яких розглядають І. Бойченко, М. Мокляк, В. Пазенок, Б. Парахонський, М. Попович, Б. Попов, А. Лой, В. Фадєєв, В. Шамрай, В. Ярошовець та ін., дозволяють висвітлити загальнолюдське значення цінності любові в розвитку глобального суспільства.

Проте висвітлення місця любові в системі суспільних відносин, її значущості в процесі становлення особистості та визначення її як соціальної цінності потребує подальшої наукової розробки. Дослідники феномена любові схилялися до виокремлення в ній особливостей, починаючи від її фронтального поділу на любов Земну та Небесну і закінчуючи градацією видів почуттів, визначення предметів любові та прояснення її особливостей. Але зовсім не розробленим лишається вивчення цього феномена в його цілісності. Соціальне значення цінності любові потребує подальшого прояснення в контексті поняття Іншого. Аксіологічний вимір любові потребує співвіднесення його з таким соціальним феноменом, як солідарність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Головні положення дисертаційного дослідження увійшли до складу завершених наукових розробок відділу соціальної філософії Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України за плановими темами: 1. "Етнонаціональні механізми трансформації соціуму в Україні", 2. "Громадянське суспільство і правова держава в Україні: проблеми та перспективи становлення" № 0101U001468, 3. "Етнонаціональні сенси перехідної доби" № 0101U001470.