Колізійне реформування у зоні зовнішньоекономічної діяльності

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України визначено типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які мають рекомендаційний характер.

Розглядаючи порядок підписання відповідного договору, необхідно зупинитися на тому, що для його укладення достатньо єдиного підпису директора або іншої особи, якій надано право виступати від імені підприємства. Необхідності другого підпису особи, що спеціально уповноважена на підписання договору, вже не передбачено (з 16 листопада 1999 р. – дня набрання чинності Законом «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Порядок укладення  договору міжнародної купівлі-продажу товарів, права та обов’язки сторін, а також юридичні засоби захисту їх інтересів врегульовано Конвенцією 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р [9].

Ідея надання  сторонам зовнішньоторговельного договору свободи вибору права, що підлягає застосуванню до цього договору, не є новою (зазвичай виникнення концепції автономії  волі пов’язують з працями французького юриста Ш.Дюмулена (XVI ст. ), який, зокрема, зазначав, що воля сторін щодо вибору застосовуваного  права може бути не тільки чітко  висловленою, але й такою, яка  випливає з обставин справи.   Інститут автономії волі, щодо природи та функцій якого у доктрині висловлюються досить неоднозначні погляди, отримав закріплення в усіх сучасних кодифікаціях міжнародного приватного права, причому сфера його застосування дедалі поширюється, що обумовлено практичною необхідністю лібералізації колізійного регулювання, встановлення гнучких колізійних прив’язок, підпорядкування правовідносин тому правопорядку, застосування якого відповідає намірам сторін угоди.

По суті, автономія  волі (lex voluntatis) зводиться до того, що сторони зовнішньоторговельної  угоди мають можливість підпорядкувати регулювання таких питань, як тлумачення угоди, права та обов’язки сторін угоди, виконання угоди, наслідки невиконання  або неналежного виконання угоди, припинення угоди, наслідки недійсності  угоди, тобто усе, що пов’язано з  правами та обов’язками сторін угоди (у широкому їх розумінні), правопорядку, який вони самостійно обрали. В цьому  випадку “автономія волі” виступає у якості, притаманній формулі  прикріплення, яка посідає чільне місце у договірних зобов’язаннях  і отримала своє закріплення і  розвиток у законодавстві багатьох.

Вітчизняне право  здавна визнає автономію волі як засіб  визначення застосовуваного права (ст. 6 Закону про ЗЕД). Автономія волі отримала закріплення майже в усіх міжнародних договорах, що стосуються вибору права, компетентного регулювати договірні зобов’язання. Достатньо вказати на найбільш відомі з них: Гаазька конвенція про право, застосовуване до міжнародної купівлі-продажу товарів 1955 р., Гаазька конвенція про право, застосовуване до агентських угод 1978 р., Римська конвенція про право, застосовуване до договірних зобов’язань 1980 р., Гаазька конвенція про право, застосовуване до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 р., Міжамериканська конвенція про право, застосовуване до міжнародних контрактів 1994 р., Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, укладена між державами СНД у 1992 р. (далі – Київська угода), а також Конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (далі – Мінська конвенція). Так, у обох Угодах країн СНД вказано, що права і обов’язки сторін в угоді визначаються за законодавством місця укладання, якщо інше не встановлено погодженням сторін (ст. 11 Київської угоди, ст. 41 Мінської конвенції).

Текстуально це правило  викладено таким чином, що складається  невірне враження, нібито держави  надають “автономії волі” другорядного значення, вказуючи, що права і обов’язки  сторін мають визначатися за правом країни, де угоду укладено. Однак, як справедливо наголошує Г.К.Дмітрієва (див. Дмитриева Г.К. Указ. соч. – С. 210), головний змістовий акцент лежить на другій частині колізійної прив’язки: “якщо інше не встановлено погодженням  сторін”. Це правило є генеральною  прив’язкою, яка має пріоритетне  застосування. Насамперед сторони можуть обрати право, яке регулюватиме стосунки між ними. При цьому сторони, за загальним правилом, можуть обрати право будь-якої держави без будь-яких обмежень, тобто і поза межами держав – учасниць СНД. І тільки якщо сторони  в своїй угоді не вказали на застосовуване право, буде застосовуватися  право країни місця укладення  угоди.

Питання про те, чи можуть сторони обрати в якості застосовуваного права закон  будь-якої держави, чи їх вибір обмежений  якимись умовами, неодноразово поставало  у судовій практиці. Тут слід зазначити, що законодавство абсолютної більшості  держав, а також міжнародні договори не обмежують можливостей вибору, тобто воля сторін не має обмежень у просторі, і сторони можуть обрати право будь-якої країни для регулювання  договірних правовідносин. Однак у  деяких правових системах мають місце  обмеження права вибору, наприклад, колом держав, з якими договір  має фактичний зв’язок (наприклад, відповідно до ст. 25 Закону про міжнародне приватне право Польщі сторони можуть обрати право, з яким зобов’язання “взаємно пов’язане”; згідно ст. 1-105 Уніфікованого  торговельного кодексу США можна  обрати право тієї держави, з якою “угода має розумний зв’язок”) [10].

ВИСНОВКИ

Підставою виникнення колізії  права є наявність іноземного елемента, існування якого в цивільному правовідношенні змушує робити вибір  між правовою системою, в якій розглядається  спір, і правовою системою, до якої належить «іноземний елемент».         Що стосується колізійного методу врегулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності, то  для України базовим є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Саме у ньому містяться визначення, види та принципи зовнішньоекономічної діяльності, а також визначаються особи, які можуть бути суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності. 

Питання про те, чи можуть сторони обрати в якості застосовуваного права закон  будь-якої держави, чи їх вибір обмежений  якимись умовами, неодноразово поставало  у судовій практиці. Тут слід зазначити, що законодавство абсолютної більшості  держав, а також міжнародні договори не обмежують можливостей вибору, тобто воля сторін не має обмежень у просторі, і сторони можуть обрати право будь-якої країни для регулювання  договірних правовідносин.           Доцільно також звернути увагу на те, що за Конституцією України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Вимоги щодо умов, які мають бути передбачені у зовнішньоеко­номічному договорі та, власне, умови із відповідними пояснення­ми, містяться у Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Загалом можна сказати, що колізійний метод регулювання  в Україні робить упор на національне  законодавство, а інші документи, постанови  і т.д. носять рекомендаційний характер.

Список використаних джерел та літератури

1. Лунц Л.А. Міжнародне приватне право. М., 1970. С. 20.
2. Бабаєв М.Х. Міжнародні договори та джерела МПП / / Вісник Київського університету. Міжнародні відносини і міжнародне право. Випуск 13. Київ. 1991. С. 115-118.
3. Зінь Е.А. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, Поняття правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності, Основи зовнішньоекономічної діяльності. Київ. 2002. С. 264.
4. Чинний Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» 959-12, редакція від 17.11.2012, підстава 5480-17.
5. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 № 334/94-ВР.
6. Закон України «Про нормативно-правові акти» від 27.01.1995 № 32/95-ВР.
7. Постанова Кабінету Міністрів України від 6 січня 2000 р. № 4 «Про переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню у 2000 році».
8. Конвенція 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., набуття чинності для України: 1 лютого 1991 р.. Про приєднання див. Указ ПВР N 7978-XI ( 7978-11 )     від 23.08.89, ВВР, 1989, N 36, ст.108 ).
9. Дрегуляс Е. Инкотермс 2000//Юридическая практика. – 1999. – № 19 c 27.
10.   Кисіль В.І. «Право, що застосовується до зовнішньоторговельних договорів: тенденції розвитку законодавчого регулювання». – Режим доступу - http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1020