Міжнародна міграція робочої сили

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили

 

 

Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та мщдержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах¹.

Важливим елементом  імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.

Різноманітні аспекти  трудової міграції та статусу іноземних  працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн  змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація  праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у  зв'язку з утворенням «єдиної Європи»  у країнах ЄС гостро постало питання  про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.

Державне регулювання  міграційних процесів дає позитивні  результати, але має дошкульні  місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн  імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджується спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі  закони й підзаконні акти держав—споживачів  іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи¹.

Активну роль у регулюванні  міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

• управління впорядкованою  і плановою міграцією громадян з  урахуванням потреб країн еміграції  та імміграції;

• сприяння переміщенню  кваліфікованих кадрів між державами;

• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 4. Український  аспект міжнародної міграції

 

На сьогодні сформувалися и активно функціонують кілька регіональних ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський, Близькосхідний, Африканський), які являють собою арену масових міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими ресурсами. За даними міжнародної статистики, на кінець XX ст. у світі налічувалося близько 25 млн працівників-мігрантів, а якщо додати членів їхніх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то ця цифра збільшується в 4—5 разів і сягає понад 120 млн осіб'.

До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов'язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної системи; поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв'язку, комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми.

Трудова міграція як форма  розвитку ринку праці зумовлюється насамперед економічними інтересами людей, конкуренцією, системою порівняльних переваг, усім соціально-економічним середовищем, що притаманне ринковому господарству. Адже реалізація творчого потенціалу особистості, механізм її включення у виробничий процес значною мірою залежать від забезпечення кожній людині економічної та юридичної свободи, тобто можливості безперешкодно пересуватись у межах власної держави чи виїжджати за кордон у пошуках роботи, вільно розпоряджатися собою, продавати робочу силу на вигідних для себе умовах.

Вихід у 90-ті роки на міжнародну арену України як самостійного суб'єкта міжнародних відносин природно актуалізував питання її оптимального залучення до процесу міжнародної міграції — складової загальноінтеграційного процесу. Це не зовсім нове для України явище, оскільки українці здавна були одним з наймобільніших народів Європи, що розселялися — коли добровільно, коли примусово — як у межах свого континенту, так і поза ним, але нинішня ситуація в цій сфері має свої характерні особливості й складнощі, породжені сукупністю як внутрішніх, так і зовнішніх факторів¹.

Як відомо, за часів  панування адміністративно-командної системи державна влада серйозно обмежувала свободу пересування громадян по території республіки, а також за її межі. Спочатку влада вдалася до позбавлення паспортів жителів сільської місцевості, потім запровадила жорсткі правила прописки і навіть її заборону в окремих містах і регіонах республіки, суворо фільтрувала виїзд за кордон та ін. Масові переселення з України у східні райони СРСР мали, як правило, примусовий або напівпримусовий характер (депортації народів, мобілізація молоді на освоєння Сибіру, цілинних земель тощо).

Внаслідок автаркічного характеру розвитку «радянська імперія» була «зачиненою» як для власних, так і для іноземних громадян країною. Виїзди наших співвітчизників  за кордон на роботу суворо регламентувалися і потребували офіційного дозволу. Перелік країн, куди мали змогу виїжджати на роботу українці, обмежувався соціалістичними або соціалістичне орієнтованими державами. Працювали за кордоном тільки певні категорії фахівців, в основному викладачі, лікарі, будівельники та військові.

Зі здобуттям Україною незалежності, демократизацією суспільного  жиг-тя було усунуто характерні для  тоталітарного суспільства обмеження  щодо реалізації права людини на вільне пересування і вибір місця  проживання. Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі ширшої інтеграції країни в процеси міжнародної міграції.

На підвищення територіальної рухомості населення безпосередньо  впливають процеси роздержавлення власності й приватизації, які  підсилюють мобільність капіталу, лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків України та режиму виїзду громадян за її межі. Правову підставу для розширення мираційних зв'язків створили Конституція України, закони України «Про громадянство», «Про зайнятість населення», «Про порядок виїзду з України і в'їзд в Україну громадян України», «Про біженців». «Про правовий статус іноземців» та інші законодавчі й нормативні акти, згідно з якими громадяни України здобули право самостійно і без будь-яких обмежень вибирати країну мешкання та працевлаштування, а іноземці — з різних мотивів в'їжджати в Україну.

Падіння «залізної завіси», створення відповідної законодавчої бази, суттєве спрощення механізму оформлення документів на виїзд стали своєрідним каталізатором стрімкого зростання еміграційної активності в суспільстві. Але основна економічна причина небувалого зростання обсягів еміграції українських громадян за кордон у 90-ті роки полягала у кризовому становищі на внутрішньому ринку праці та різкому падінні рівня життя населення.

Масова еміграція з  України спричинюється такими обставинами:

• зростанням безробітія;

• величезною різницею в  умовах життя і рівні заробітної плати в Україні і країнах  Заходу;

• відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих людей;

• економічною нестабільністю в країні і невизначеністю шляхів виходу з неї;

• гуманітарними мотивами;

• відсутністю безпеки  громадян.

Становлення ринкових методів  господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному та політичному житті. Спад виробництва, який розпочався в 1990 р., поглиблювався упродовж цілого десятиріччя. Так, за даними Держкомстату України, в 1991—1998 рр. промислове виробництво скоротилося майже на 55 %, сільськогосподарське — на 35 %, рівень капітальних вкладень— на 80 %. Зупинити спад вдалося лише в 1999—2000 рр.                         

Ринкова трансформація  економіки України здійснювалася  вкрай непослідовно і безсистемне, наслідком чого є наростання негативних явищ, поглиблення господарського хаосу й некерованості соціально-економічних процесів. Організаційно не підготовлена лібералізація цін призвела на початку 90-х років до галопуючої інфляції, значною мірою підірвала платоспроможність населення, зумовила зубожіння переважної його частини. Значно скоротилося виробництво основних продуктів харчування. Більша частина населення країни опинилася за межею бідності, її дохід не забезпечує навіть прожиткового мінімуму, а іноді й фізіологічної норми споживання.

Аналіз сучасного стану  внутрішнього ринку праці та рівня життя населення України не дає підстав для сподівань на поліпшення економічної ситуації, збільшення обсягів виробництва, розширення пропорцій зайнятості, реального зростання заробітної плати. Принаймні найближчим часом зупинити ескалацію труднощів, з якими повсякденно стикаються всі верстви суспільства, навряд чи вдасться. Чинниками зниження рівня життя населення України є: загальна економічна криза; наявність формальної неоплачуваної зайнятості; значна чисельність безробітного населення, яке отримує мізерну допомогу від держави; невисокий рівень заробітної плати, особливо в бюджетних організаціях, а також постійні та тривалі затримки її виплати: падіння курсу гривні; відтік грошей у тіньову економіку; систематичне зростання цін.