Міжнародна міграція робочої сили

У 1999 р. кількість осіб, що мали статус офіційного безробітного, дорівнювала в Україні 2698,8 тис., або 5,2 % економічно активного населення проти 1437,0 тис. у 1995 р. (0,5 %). Згідно з розрахунками Міжнародної організації праці (МОП), цей показник набагато вищий — майже 15 % працездатного населення.

За офіційними джерелами, частка так званого прихованого  безробіття становить від ЗО до 45 % загальної чисельності зайнятих. Високий рівень прихованого безробіття зумовлений ситуацією, коли працівники на підприємствах, в основному державного сектора, працюють 2—3 дні на тиждень або тривалий час перебувають у відпустках за свій рахунок з ініціативи адміністрації. У 1998 р. у таких відпустках перебувало понад 3 млн працівників.

Постійно зменшується  чисельність працюючих у наукомістких та соціальне орієнтованих галузях економіки. Скоротилася чисельність зайнятих у галузях машинобудівного комплексу та переробної промисловості. Більшість працівників, що звільнилися, перейшла у сферу торговельно-посередницької діяльності, тобто відбулася значна професійна декваліфікація кадрового потенціалу. Досягти найближчим часом оптимальної зайнятості ми не зможемо, насамперед через те, що якість робочої сили не відповідає суспільним потребам, а для створення нових робочих місць у різних секторах економіки не вистачає інвестицій.

Отже, ситуація на вітчизняному ринку праці сприяє подальшій  активізації еміграційних настроїв значної частини працездатного населення, оскільки для багатьох наших співвітчизників іншого виходу просто не існує.

Слід зазначити, що еміграція  з України, крім негативних наслідків, обіцяє і певні економічні вигоди. По-перше, еміграція може знизити рівень безробіття і пом'якшити соціальну напруженість у суспільстві. По-друге, в умовах бідного товарного ринку нашим співвітчизникам, які працюють за кордоном. надається можливість підвищувати свій життєвий рівень за рахунок ресурсів країни перебування. По-третє, Україна отримає можливість поповнення свого валютного фонду за рахунок трансферних переказів частини доходів працівників-емігрантів на батьківщину. По-четверте, відповідно до розроблених МОП рекомендацій Україна матиме право на компенсацію за підготовку робочої сили від країн — користувачів її трудових ресурсів. Позитивним моментом є також те, що робота за кордоном сприятиме професійному й культурному зростанню трудових мігрантів.

За даними вибіркового  опитування, 44,5 % опитаних хочуть виїхати  за кордон на роботу, а 10,5 % із них —  на постійне проживання. Якщо екстраполювати ці показники на працездатну частину населення, то це 12,3 млн осіб із 28 млн громадян України. Дуже високим є цей показник серед молоді до ЗО років (ЗО %). Занепокоює той факт, що наміри емігрувати в інші країни на постійне чи тимчасове проживання плекають найбільш освічені, ділові та заповзятливі люди, які могли б принести користь своїй державі за створення для них належних умов.

Який) раніше основним мотивом  еміграції був етнічний фактор, то останнім часом на перший план висувається економічний. Після зняття штучних обмежень на шляху возз'єднання сімей кількість емігрантів з України зростала дуже швидко. В основному це були євреї, німці, угорці, греки. В 1987 р. дозвіл на виїзд за кордон на постійне проживання отримало 6,8 тис. громадян України, в 1988 р. — вже 17,7 тис., у 1989 р. — 50 тис., у 1990 р. — 95,4 тис. Щоправда, в 1991 р. цей показник знизився до 50 тис. осіб\ Стабілізація і навіть скорочення чисельності тих, хто виїжджає за кордон на постійне проживання, пояснюється двома причинами. По-перше, певним вичерпанням ресурсів етнічної міграції, по-друге — проведенням жорсткішої імміграційної політики країнами-реципієнтами. До речі, із 95,4 тис., що залишили Україну в 1990 р., 92 % виїхало в Ізраїль. Серед інших країн—об'єктів еміграції фігурували США, ФРН, Угорщина.

Наприкінці 80-х та на початку 90-х років значного поширення  набули поїздки за кордон з метою  заробітку шляхом дрібної торгівлі або тимчасового працевлаштування, ставши засобом виживання багатьох сімей у складних умовах перехідного періоду.

Для сучасних зовнішніх міграцій населення України характерною є зміна як спрямованості, так і інтенсивності міграційних потоків. Щодо кількісних параметрів трудової міграції даних офіційної статистики немає. За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн українських громадян. Систематично збільшується чисельність громадян України, котрі виїжджають на сезонні роботи або здійснюють ділові поїздки за кордон. За деякими даними, тільки з Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей на тимчасові роботи за кордон щорічно виїздить близько 700 тис. осіб, а загалом цей процес охоплює від 5 до 7 млн громадян України¹.

Значна частина трудових мігрантів з України працює за кордоном нелегально. За деякими оцінками, спробу працевлаштуватися за кордоном під час поїздки за приватним запрошенням робить половина з тих, хто отримує дозвіл на виїзд. Їх, по суті, можна віднести до категорії напівлегальних іммігран-гів, оскільки вони все ж таки мають право на в'їзд у ту чи іншу країну. Для отримання німецької візи, наприклад, необхідні гакі підстави: туристична поїздка, запрошення з боку державної організації, фірми чи приватної особи. Але в будь-якому випадку віза не дає права на роботу, навіть тимчасову. Виняток робиться для тих, кого німці самі запрошують на роботу, але таких небагато. Якщо виявляється, що іноземець працевлаштувався нелегально, з нього стягується штраф на суму до 1000 марок, його висилають із країни і вносят^ у «чорні списки», повторно йому візу не дадуть. Що стосується роботодавця, то він ризикує потрапити в тюрму на строк від 6 міс. до 3,5 років і сплатити штраф розміром у 100 000 марок.

Сучасна еміграція з  України — це п'ята у вітчизняній  історії хвиля масового виїзду різних категорій населення в пошуках засобів існування за кордон на постійне чи тимчасове проживання. У 80-ті роки, крім етнічних емігрантів, за межі України виїжджали переважно представники творчої інтелігенції — вчені, музиканти, артисти, художники. На початку 90-х років обсяги еміграції зростали за рахунок високоосвічених та кваліфікованих фахівців зі знанням іноземних мов та комп'ютерної техніки. Паралельно з цим розширилась і географія виїзду: якщо раніше це були 2—3 найрозвинутіші країни, то тепер наші співвітчизники працюють по всьому світові.

Нині для міграційних  процесів в Україні характерною  є тенденція до інтелектуалізації складу еміграції. Ця тенденція зберігатиметься до подолання економічної кризи, оскільки за її умов значна частка висококваліфікованих фахівців не знаходить належного застосування для своїх знань та кваліфікації на батьківщині.

Після 1994 p. в еміграційне русло включилися й представники менш кваліфікованих видів праці: будівельники, водії, автомеханіки, слюсарі, офіціанти, домогосподарки. Відтік кадрів за кордон набуває дедалі більших масштабів, українські фахівці займають все нові «ніші» на міжнародному ринку праці.

Упродовж 1994—1998 pp. найбільше вихідців з України, за даними Держ-комстату. прийняли Росія (798,0 тис.), Ізраїль (101,6 тис.), США (69,0 тис.). Німеччина (49,7 тис.)"'.

У травні 1996 p. в Україні була введена державна статистична звітність про чисельність та склад громадян України, які тимчасово працюють за кордоном Зібраний офіційний матеріал дає певне уявлення про кількісний та якісним склад українських працівників, які виїхали на роботу за кордон в останні роки.

Чисельність наших співвітчизників  за кордоном постійно зростає: у 1998 р  вона становила 24 397 осіб, що на 30% більше, ніж у 1997 p., і вдвоє більше ніж у 1996 р. Серед країн, у яких офіційно працевлаштовуються українськ громадяни, перше місце посідає Греція, на яку припадає третина всіх офіційно зареєстрованих за кордоном трудових мігрантів з України. Значна їх частина працює в Чехії, Швейцарії, на Кіпрі, у Великій Британії та Ірландії. За галом же протягом 1998 р. українці виїжджали з метою працевлаштування ) 45 країн світу.

Понад 80 % наших емігрантів становлять мігранти, які працюють за кор доном на підставі трудового  договору (контракту) з закордонним  роботодав цем, на другому місці — громадяни, які працюють за договорами підряду (де них належать особи, відряджені українським роботодавцем на роботу за кор дон для виконання певного обсягу робіт або послуг згідно з договорами, ук ладеними між українськими та закордонними суб'єктами господарської ді яльносй), на третьому — сезонні працівники (особи, які працевлаштовують ся закордоном протягом відповідного сезону), на четвертому — стажисті (працюють за наймом у закордонного роботодавця за отриманою професієк з метою підвищення свого професійного чи кваліфікаційного рівня) — див таблицю.

Основна частина українських  трудових емігрантів влаштовується  з, кордоном на робочі місця, які не потребують спеціальної підготовки та про фесійного навчання, незважаючи на те, що це люди з достатньо високин рівнем освіти: до 50 % — мають вищу освіту, а понад 30 % — професійно-технічну підготовку.

Еміграція для багатьох людей та їхніх сімей є способом виживання, оскільки вони не можуть знайти роботу у своєму регіоні чи в межах країни не тільки за фахом, але й будь-яку. Має значення і той факт, що навіть на найбільш низькокваліфікованих і непрестижних роботах за кордоном трудові мігранти отримують у кілька разів вищу зарплату, ніж вони могли б заробити вдома. У Чехії, наприклад, протягом року працюють близько 0,5 млн громадян України, які зайняті головним чином у будівництві, легкій промисловості, сільському та домашньому господарстві. Потреба в робочій силі з України тут зумовлена ще й тим, що дуже значним є відплив чеських громадян на роботу до Німеччини.

Економічні та професійні мотиви еміграції полягають у  незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним становищем, а й своїм  статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, тим, що наша слабка матеріально-технічна та інформаційна база не дає змоги реалізувати їхні творчі можливості.

Як і раніше, у складі емігрантів домінують чоловіки. У 2002 р. серед українських громадян, які тимчасово працювали за кордоном, чоловіки становили 88 %. а жінки — 12 %¹.

Що стосується вікової  характеристики, то найвищий рівень міграційної активності зафіксований серед осіб 28—40 років. У 2002 р. їх частка в загалькін чисельності емігрантів дорівнювала 47,5 %. Якщо до них додати осіб від 18 до 28 років, то виявиться, що понад 70% українців, працюючих за кордоном, — молодші за 40 років. Отже, вітчизняний ринок праці постійно втрачає найактивнішу й найконкурентоспроможнішу частину трудового потенціалу країни.

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

 

Світовий (міжнародний) ринок праці  — це система відносин, що виникають  між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.

Міжнародні міграційні процеси  потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та мщдержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Вихід у 90-ті роки на міжнародну арену України як самостійного суб'єкта міжнародних відносин природно актуалізував питання її оптимального залучення до процесу міжнародної міграції — складової загальноінтеграційного процесу. Це не зовсім нове для України явище, оскільки українці здавна були одним з наймобільніших народів Європи, що розселялися — коли добровільно, коли примусово — як у межах свого континенту, так і поза ним, але нинішня ситуація в цій сфері має свої характерні особливості й складнощі, породжені сукупністю як внутрішніх, так і зовнішніх факторів.

Зі здобуттям Україною незалежності, демократизацією суспільного жиг-тя було усунуто характерні для тоталітарного  суспільства обмеження щодо реалізації права людини на вільне пересування  і вибір місця проживання. Зростання  відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі ширшої інтеграції країни в процеси міжнародної міграції.

Сучасна еміграція з  України — це п'ята у вітчизняній  історії хвиля масового виїзду різних категорій населення в пошуках засобів існування за кордон на постійне чи тимчасове проживання. У 80-ті роки, крім етнічних емігрантів, за межі України виїжджали переважно представники творчої інтелігенції — вчені, музиканти, артисти, художники. На початку 90-х років обсяги еміграції зростали за рахунок високоосвічених та кваліфікованих фахівців зі знанням іноземних мов та комп'ютерної техніки. Паралельно з цим розширилась і географія виїзду: якщо раніше це були 2—3 найрозвинутіші країни, то тепер наші співвітчизники працюють по всьому світові.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. — М., 1999.
2. Економічна теорія: Політекономія / За ред. В. Д. Базилевича. — 2-ге вид., випр. — К.: Знання-Прес, 2003.
3. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. — Київ: Знання — Прес, 2000.
4. Кудров В.М. Мировая экономика. - Москва: БЕК, 2000.
5. Мазаракі А.А., Чаюн Т.І., Мельник Г.М. Міжнародний маркетинг. — К.: КНТЕУ, 2000.
6. Майкл Бурда, Чарльз Виплош. Макроекономіка (Європейський контекст) (переклад з англійської). – К.: Основи, 2000.
7. Международные экономические отношения / Под ред. В. Е. Рыбалкина. – М., 1998.
8. Международные экономические отношения / Под ред. Е. Ф. Жукова и др.. - Москва, Изд.«Юнити-Дана» 2000.
9. Мировая экономика / Под ред. И.П. Николаевой, 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ЮНИТИ, 2000.
10. Мировая экономика / Под ред. Л. Тарасовича. — СПб: Питер, 2001.
11. Мировая экономика, экономика зарубежных стран / Под ред. проф. В. П. Колесова и проф. М. Н. Осьмовои. - Москва: Флинта, 2000.
12. Міжнародні економічні відносини / Під ред. А. С. Філіпенко та інші. – Київ: Либідь, 1994.
13. Пузакова Е. П. Международные экономические отношения. — Ростов-на-Дону: Изд. центр "МарТ", 2000.
14. Ромсінюк М. Міграція населення України: національні пріорітети та регіональна диференціація механізму реглювання // Економіка України. – 1999. - №9. – С. 39.
15. Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка. - К.: Либідь, 1999.
16. Світова економіка / А. С. Філіпенко, О. І. Рогач, О. І. Шнирков та ін. – К.: Либідь, 2003.
17. Соколенке С.И. Современные мировые рынки и Украина. – К.: Демос, 1995.
18. Україна і світове господарство / За ред. С. В. Головко. – К.: Либідь, 2002.
19. Экономическая теория / Под ред. В. Д. Камаева. – М., 2001.