Суть і основні риси офшорних зон

Вступ

Третє тисячоліття характеризується стрімким розвитком і поглибленням глобалізаційних процесів, які супроводжуються  значними обсягами вивозу капіталу, інвестуванням  в різні види діяльності та посиленням міжнародної співпраці. В таких  умовах значно зростає і міжнародна, зокрема і податкова конкуренція, яка примушує країни шукати нові найоптимальніші шляхи розвитку.

Загострення податкової конкуренції  в Європі, яке відчувається з середини ХХ століття й є актуальним і донині, пов'язане з розширенням Євросоюзу. Це змусило більшість європейських країн реформувати свої податкові  системи, що відображається, передусім, у напрямку зниження податкового  навантаження на мобільні фактори виробництва - працю і капітал .

Виникнення офшорних зон  пов'язане з тим, що після розпаду  колоніальних систем деякі країни опинились  у ситуації коли основні фактори  виробництва були або практично  відсутніми або значно обмеженими. Саме вони почали розвивати новий  фактор виробництва - «умови для ведення  бізнесу», що, як показує світова  практика, принесло блискучі результати.

Території з пільговим  режимом оподаткування, до яких відносимо  офшорні зони, стали своєрідним інструментом міжнародної податкової конкуренції  та міжнародної економічної діяльності в цілому. Сьогодні офшорний бізнес перетворився на самостійну сферу економіки.

Актуальність даної теми визначається впливом офшорних зон  і компаній, що функціонують в них, на перерозподіл фінансових ресурсів, яке пов'язане з припливом або  відтоком капіталу, що надає можливість опосередковано впливати на економіку  окремих країн і на світову  економіку в цілому.

1. Суть і основні риси офшорних зон

Серед фінансових центрів  виділяють офшорні зони. Офшорні  зони — це поза національні фінансові центри, які здійснюють значні обсяги кредитування й фінансування в валютах інших країн (євровалютах).

Для цих зон характерні:

• ліберальне валютно-кредитне законодавство, що захищає інтереси інвесторів, не накладаючи при цьому зайвих обмежень на фінансові інститути (низькі податки, незначне державне втручання);
• здійснення валютно-кредитних операцій в основному з іноземною для даної країни валютою;
• законодавчий допуск продажу валюти за офіційною ціною, коли офіційний обмінний курс нижчий від ринкового, і купівлі валюти, коли офіційний курс валюти вищий за ринковий.

Тепер розглянемо детальніше сутність, класифікацію, основні типи офшорних центрів, а також способи  їхнього використання.

Існує багато термінів для  позначення місць, у яких здійснюється вигідна — з погляду представників ділового світу — фінансово-підприємницька діяльність. У германомовних країнах їх називають податковими оазисами, у франкомовних — податковим раєм, а в англомовних — загальноприйнятим терміном для визначення подібних територій виступає таке поняття як «податкова гавань» (tax haven).

Однак останнім часом загальне поширення одержало поняття «прибережний фінансовий центр» (offshore financial centre), що став синонімом визначенню «податкової  гавані», чи, простіше кажучи, «офшорний  центр». У назву «прибережний»  стосовно «податкового раю» кожен індивідуальний клієнт вкладає свій власний зміст. З погляду інтересу кожного з  них, якщо існують більш вигідні  податкові розпорядження і кредитні умови в сусідніх країнах або в далеко розташованих територіях, то для них ці місця стають «прибережними оазами».

Із самого початку необхідно  застерегти від змішування понять «офшорний  центр» і «вільна економічна зона». Хоча в формально-логічному значенні можна розглядати офшорні центри як різновид чи як окремий випадок більш широкого поняття «вільна економічна зона» (тому що в них загальна «родова» ознака — низькі податки чи їхня повна відсутність), але в той же час між цими дефініціями існує істотна відмінність. Вона полягає в тому, що вільні економічні зони орієнтовані на залучення продуктивного капіталу (як іноземного, так і вітчизняного), який утворить доходи усередині зони, тоді як мета офшорних центрів — залучення іноземного фінансового капіталу, який приносить доходи як власникам цього капіталу, так і організаторам офшорних центрів. Джерела ж цих доходів перебувають за межами офшорних центрів.

Характерною рисою офшорного  центру є те, що депонований у  ньому капітал не лежить без руху, а призначається для інвестування у високоприбуткові галузі з низьким оподаткуванням за кордоном.

Офшорні зони зобов'язані  себе узаконити — і в загальному плані і, особливо, у відносинах з  іншими державами, одержавши їхню згоду  на низьке оподаткування. Це важлива, але  не єдина їхня риса. До основних варто  віднести:

• політичну й економічну стабільність у країні;
• гарантію дотримання фінансової і банківської таємниці;
• відсутність валютних обмежень;
• сучасні засоби зв'язку і добре обладнану мережу комунікацій;
• зручну правову систему;
• виконання індивідуальних потреб інвесторів.

До інших особливих  вимог клієнтів офшорних центрів  звичайно відносять: відносно низькі адміністративні витрати, необхідні для поточної діяльності, гарне мовне обслуговування з боку перекладачів, послуги професійних радників, сприятливі умови стягування податків, можливість придбання громадянства, можливість купівлі нерухомості, а також низький рівень цін на товари, необхідні для життя персоналу і членів їхніх родин.

Розглянемо одну за одною  перераховані вище риси.

Це, насамперед, економічна і політична стабільність. Вона є  однією з головних умов, яких повинні  дотримуватись офшорні центри. Цілком зрозуміло, що ніхто й ніколи не буде тримати капітал у банках тих країнах, де може бути проведена націоналізація власності, чи фінансам яких загрожує економічний крах. Те ж саме стосується політичних змін, особливо при яких верх беруть ліво орієнтовані чи радикальні елементи. Однаковою мірою військова дестабілізація чи збройні конфлікти ставлять хрест на існуванні офшорних центрів.

Наступна значна і важлива  особливість офшорного центру (після  політичної й економічної стабільності) — зобов'язання зберігати і гарантувати  дотримання суворої банківської  таємниці. Це загальна риса таких центрів. Завдяки ліберальному законодавству у відношенні банківської діяльності створюється легкість і доступність відкриття банківських рахунків — з одного боку, а з іншого — поряд з безумовним обов'язком дотримання банківської таємниці гарантується максимум безпеки і довіри в проведенні банківських операцій.

Розпорядження банківського законодавства часто містять  розмежування фінансової діяльності на сфери: міжнародну і внутрішньодержавну. Міжнародна фінансова діяльність, головним сегментом якої виступає банківська діяльність, користується звичайно статусом екстериторіальності, який охороняє її від усякого виду незручностей і обмежень. Країни, які проводять таку політику, називаються ще «банківськими оазами».

Законодавство таких держав гарантує не тільки збереження таємниці банківських рахунків, а й нерозголошення паспортних даних власників цих рахунків. Видача якої-небудь інформації розцінюється тут як правопорушення. Тому дуже важко встановити особистості вкладників банків таких країн. Ще складніше розкрити імена власників самих банків. Пропонуючи клієнтам повне дотримання таємниці, вони забезпечують можливість накопичувати багатство без обкладання його яким-небудь відчутним податковим тягарем.

Банківська таємниця сягає  своїми коренями у вікові традиції розповсюдженого в англосаксонських країнах так званого 3агального Права (Common Law). Мова йде про мовчазну угоду між банком і його клієнтом. Порушення такої угоди передбачає відповідальність банкіра в рамках цивільного і кримінального права. Джерела суворого дотримання банківської таємниці варто шукати у фінансовій практиці Швейцарії.

Особливостями фінансових операцій міжнародного масштабу, проведених у  Швейцарії, є те, що вони пов'язані із санкціями карного переслідування, спрямованими проти будь-якого співробітника, який розголосив інформацію, отриману від клієнтів. Початок такої охорони датується 30-ми роками ХХ ст., коли біженці з Німеччини переказували свої кошти до Швейцарії, щоб зберегти їх від нацистів. Правила дотримання банківської таємниці призвели до того, що всі німецькі внески, незалежно від того, хто був їхнім власником (фашисти чи представники опозиції), були взяті під захист.

Швейцарський закон про банки вимагає, щоб ті беззастережно надавали правоохоронним органам відомості про клієнтів у випадку відкриття на них кримінальної справи. Якщо ж йдеться про цивільне судочинство, то питання про надання інформації щодо банківських клієнтів знаходиться в компетенції кантональної влади. У цілому ж сторонні особи не мають права на одержання інформації про клієнтуру швейцарських банків.

Особливе становище Швейцарії порівняно з іншими розвинутими країнами полягає, зокрема, саме в тому, що податкові служби тут не мають безпосереднього доступу до банківських рахунків клієнтів. Якщо податковій інспекції необхідна інформація про банківські рахунки платника податків, їй потрібно звертатися безпосередньо до нього, а не до керівництва банку.

Високий ступінь таємності  операцій, проведених швейцарськими банками, не означає, що від них одержують менше інформації, ніж за кордоном. Ряд операцій, пов'язаних з відмиванням «брудних» грошей, стали причиною пред'явлення більш суворих вимог, що стосується особистості клієнтів і нагляду за банківськими операціями. Банки одержали право видавати правоохоронним органам інформацію про клієнта, якщо в їхнього керівництва склалося переконання, що він пов'язаний із злочинним елементом.

Значна частина капіталу, який надходить до Швейцарії через  кордон, приходить з інших офшорних центрів. Підрахунки підтверджують, що близько 40% усіх банківських угод у цій країні пов'язані з ними. З метою дотримання максимальної обережності і конфіденційності при проведенні банківських операцій введений спеціальний порядок відкриття рахунків на псевдонім чи номер, обраний клієнтом. Така система сприяє зміцненню довіри до банківських рахунків, але не робить ці рахунки зовсім анонімними. Власник рахунка завжди залишається відомим банку. Останніми десятиліттями Швейцарія послабила вимоги, пропоновані до таємниці банківських внесків. Створено важливі прецеденти з видачею інформації про внески екс-диктаторів — гаїтянського Дювальє і філіппінського Маркоса. В останньому з названих випадків на настійну вимогу уряду США і Філіппін швейцарські банки передали інформацію про грошові внески диктаторів урядовим органам.

У міжнародній практиці найбільш конфіденційними вважаються такі системи банківських рахунків, при яких банкір не знає свого клієнта. Таким є застосовуваний у Японії рахунок з печаткою «натсу-ін», при користуванні яким ідентифікація вкладника виробляється за допомогою його особистої печатки. Його аналогом в Австрії існує система рахунків за назвою «Überbringer Sparbucher» , при якій використовуються спеціальні документи для видачі внеску на пред'явника.

У цілому ж охорона таємниці банківських рахунків у різних країнах  забезпечується по-різному. У державах Ради Європи, за винятком Австрії і  Люксембургу, порушення банківської  таємниці не спричинює карного переслідування. В Австрії на основі спеціально схваленого в 1979 р. закону, банківський службовець за розголошення інформації про вкладників банку може бути засуджений на термін до року тюремного ув'язнення чи повинен буде виплатити штраф, що дорівнює річній зарплаті. Разом з тим банк може представити дані, які стосуються клієнта, тільки за визначенням суду. У Люксембурзі закон про охорону банківської таємниці схвалений у 1981 р. Відповідно до нього банки розголошують відомості про клієнтів у випадку відкриття на них кримінальної справи, але за згодою міністра фінансів.

На Кайманових островах порушення  таємниці банківських внесків загрожує тюремним ув'язненням до 2 років і  грошовим штрафом. Покарання за таку провину може бути збільшене, якщо обвинувачуваний  — банківський службовець, адвокат, урядовий службовець чи торговий посередник.

У Гонконгу охорона банківської  таємниці відрізняється суворістю: її порушники можуть піддаватися штрафу до 100 тис. дол. чи тюремному ув'язненню до 2 років. Разом з тим на практиці податкові служби при необхідності одержують від банків усю необхідну для них інформацію.

У Ліхтенштейні законодавство  про охорону банківської таємниці багато в чому аналогічне швейцарському, тільки коло осіб, які несуть юридичну відповідальність за її збереження, ширше, ніж у Швейцарії.

У Монтсерраті подібне  законодавство також засноване  на швейцарському досвіді. Передача кому-небудь інформації про банківських  клієнтів, крім правоохоронних органів  в обговорених законом випадках, заборонена. Однак, на відміну від Швейцарії, тут не передбачені конкретні санкції за порушення законодавства про банківську таємницю.

Суворими заходами для  охорони таємниці банківських внесків  відрізняється законодавство Панами. її розголошення карається позбавленням волі до 6 років, штрафом до 1 тис. дол. або тим та іншим разом. Крім випадків, передбачених Кримінальним кодексом цієї країни, навіть муніципальним чиновникам закритий доступ до інформації про вкладників банків. Заборонено видавати аналогічну інформацію урядовим службовцям та іноземним податковим відомствам.