Європейська інтеграція Туреччини і України: порівняльний аналіз

Воротнюк М.О.

Науковий співробітник Одеського філіалу

 Національного інституту 

стратегічних досліджень

Європейська інтеграція Туреччини і України: порівняльний аналіз

Перспективи європейської інтеграції України та Туреччини  потрібно оцінювати виходячи з об’єктивного розуміння того, що представляє собою Європейський Союз на сьогоднішній день. ЄС – це об’єднання, яке досягло найвищого рівня інтеграції за історію людства, демонструє значний потенціал розвитку та стало природним втіленням європейської ідеї. На сучасному етапі ЄС знаходиться у кризовому стані, що в першу чергу пов’язано із труднощами в поєднанні непорушного принципу національного суверенітету з наднаціональним елементом інтеграції. Але незважаючи на це, Європейський Союз був і залишається привабливою формою міждержавної та, загалом, транснаціональної взаємодії, що і виступає головним лейтмотивом його розширення. В даній статті автор здійснила спробу провести порівняльний аналіз процесів європейської інтеграції та перспектив вступу до ЄС таких країн як Україна та Туреччина. Актуальність подібного дослідження повязана з тим, що для цих країн вступ до ЄС є пріоритетом зовнішньої політики, рівно як і для ЄС розширення знаходиться на порядку денному. Пропонується досить умовний поділ аргументів, які найбільш поширені в європейському політичному дискурсі, „за” та „проти” їх вступу на стратегічні, політичні, економічні та культурно-цивілізаційні, аналізуються наслідки інтеграції безпосередньо для цих країн.

Важливим чинником, що впливає на процес розширення ЄС, є, звичайно, політична кон’юнктура, тобто розвиток подій всередині Союзу та міжнародна обстановка. Важливим для вироблення стратегії розширення і, зокрема, для прийняття Туреччини та України до ЄС є концепція його розвитку, складність розробки якої проявляється в дебатах про те,  де знаходяться „межі” Європи, що є місією Європейського Союзу, змістом цього проекту. Сьогодні ми спостерігаємо відсутність єдності всередині спільноти, викликану насамперед відсутністю єдиного чіткого уявлення про те, які саме завдання стоять перед Союзом, невиразністю так званої європейської ідентичності. До сих пір до кінця неясно, чи ці кризові явища є лише тимчасовим та закономірним проявом певної конвергенції інтересів різних країн в єдине русло, чи це неспроможність виробити єдину філософію розвитку.

Оцінюючи євроінтеграційні перспективи України та Туреччини, можна відзначити, що відносини ЄС із країнами-претендентами можна  порівняти із динамічною системою, яка врівноважується, враховуючи вихідні  імпульси з обох сторін. Тобто європейська інтеграція цих країн є продуктом взаємодії як вищезгаданих процесів всередині ЄС, так і всередині цих країн. Звичайно, що Союз, з однієї сторони, та Україна і Туреччина, з іншої, оцінюють можливі наслідки інтеграції через призму аналізу  витрат та ефективності,  і не завжди це однозначно виглядає для обох сторін як „win-win” результат.

Не можна не звернути увагу на різну історію взаємовідносин цих країн з Європейським Союзом. Хоча часто звучить думка, що „ні  географія, ні економіка, ні забезпечення прав людини не ставлять Україну в гірше становище”, ніж Туреччину, остання має відносно більші шанси на вступ, адже діалог між нею та ЄС ведеться вже 50 років, в неї більший досвід демократичного державотворення [1]. Так, історія взаємовідносин Туреччини з ЄС сягає ще в початковий етап існування Європейської Спільноти. Туреччина проявила бажання стати членом Європейського економічного співтовариства  ще в 1959 році, коли 20 вересня вона подала першу заявку на вступ в якості асоційованого члена. Це прагнення реалізувалось 12 вересня 1963 року. Другу заявку на вступ до ЄС Туреччина подала 14 квітня 1987 року, причому 18 грудня 1989 року Європейська комісія визнала за нею право на прийняття, але відклала розгляд заявки. Значним досягненням у взаєминах Туреччина – ЄС став вступ в силу митного союзу 1 січня 1996 року. Проте, непослідовну позицію ЄС щодо Туреччини демонструє той факт, що вже на Люксембурзькому самміті 13 грудня 1997 року Туреччині відмовили в наданні статусу кандидату на вступ до ЄС, що викликало її бурхливий протест, а 10 грудня 1999 року на Хельсінкському самміті врешті решт за нею цей статус визнали.

 Співробітництво Туреччина  – ЄС вже давно набуло структурованого  всебічного характеру, що не  можна сказати про співробітництво  Україна – ЄС. Україна після отримання незалежності також визнала інтеграцію з ЄС своїм головним зовнішньополітичним завданням. Але через деякі фактори прогрес у 90-ті роки в цій сфері був меншим від можливого, що пов’язано саме із проблемами внутрішнього забезпечення стремління України включитись в процес євроінтеграції. Повільні темпи реформування усіх сфер українського суспільства, недостатня прихильність українських еліт до задекларованого курсу, постійні кризові явища в економіці – ось лише деякі основні проблеми, з якими зіткнулась Україна на своєму „європейському” шляху. Наріжним каменем відносин Україна – ЄС стала Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС від 14 червня 1994 року. Прийняття Спільної стратегії ЄС щодо України 10 грудня 1999 року також ознаменувало собою новий етап в україно-європейських відносинах. Потрібно визнати, що тільки за 2005 рік був досягнутий значний прогрес, більший, ніж за всі попередні роки – отримання статусу ринкової економіки, спрощення візового режиму, ефективно імплементується план дій Україна - ЄС [2].

Тобто, і з боку Союзу, і з боку претендентів на вступ  проявляється чіткий курс на зближення, що свідчить про існування об’єктивної  потреби в подібному діалозі. Так, дуже поширеною є точка зору, що Європі важливо перестати сприймати прозахідну орієнтацію цих країн як належне, а робити все, щоб вони дійсно бачили своє майбутнє на Заході [3, 67-69].

Слід усвідомлювати, що питання членства України та особливо Туреччини є каменем спотикання різних європейських політичних сил, проблемою, що поляризує суспільство. Сьогодні в європейському політичному дискурсі звучать різні “pro et contra” стосовно подальшого розширення Союзу. Серед аргументів на користь та проти прийняття України та Туреччини до ЄС можна виділити стратегічні, політичні, економічні та культурні.  

Стратегічні аргументи

Стратегічні міркування в даному випадку включають питання  як hard security (тобто воєнної безпеки), так і soft security (енергетичної, економічної, екологічної та інших видів безпеки). Очевидно, що сучасний світ переживає турбулентний період, пов’язаний із появою якісно нових загроз безпеки. З цієї точки зору важливим аргументом „за” прийняття України та Туреччини до ЄС є їх стратегічна роль, пов’язана з їх географічним розташуванням.

Туреччина займає стратегічно важливу позицію між Балканами, Близьким Сходом, Кавказом та Центральною Азією. І вона завжди була південно-східним оплотом системи західноєвропейської безпеки проти фундаменталістської та радянської загроз. Прихильники подальшого розширення стверджують, що, враховуючи стратегічне розташування та воєнну інфраструктуру Туреччини, ЄС міг би значно виграти від її вступу, адже це дало б можливість наповнити європейську зовнішню і безпекову політику новим змістом – оперативніше реагувати на кризи та попереджати їх, розвертати війська і т.д. Очевидно, що зі вступом Туреччини до ЄС останній отримає шанс закріпитись на світовій арені в якості ключового міжнародного актора [4, 36].

Тому, беручи до уваги  ісламську складову Туреччини, вона може стати для ЄС важливим мостом комунікації з країнами сусідніх регіонів. Ця країна як взірець світського мусульманського суспільства, заснованого на демократичних засадах, розглядається Європейським Союзом як важливий канал порозуміння з мусульманським світом. Враховуючи історично добре розвинуті відносини Туреччини з Балканами, Кавказом, Центральною Азією, Союз може  використовувати турецький досвід для розробки своєї регіональної політики. Туреччина демонструє активну позицію щодо врегулювання близькосхідного конфлікту, маючи добрі стосунки з обома конфліктуючими сторонами, та заморожених конфліктів у Закавказзі.

З точки зору енергетичної безпеки ЄС також в повній мірі оцінив стратегічну важливість Туреччини  як надійного енергетичного партнера, країни, що пропонує добрі енерготранспортні можливості. Туреччина слугує важливим енергетичним коридором для транспортування вуглеводнів Каспію.

Що стосується України, то її роль оцінюється Європою зі стратегічної точки зору, перш за все, в контексті  географічної близькості першої до Росії. Європейський Союз зацікавлений у збереженні стабільності та демократичному розвитку України, яка до того ж після останніх розширень Союзу стала його безпосереднім сусідом. Наша країна розглядається як одна із складових регіональної системи безпеки та стабільності. Саме тому ЄС наголошує на необхідності розвивати діалог між двома сторонами у справі попередження міжнародних криз, гарантування безпеки, участі в миротворчих операціях, нерозповсюдження ЗМУ, вбачаючи значний український потенціал у цій сфері. 

Редактор „Економіста” Г.Рехман, наприклад, підкреслює, що припинення розширення ЄС може мати негативні  наслідки для цілей Союзу щодо поширення демократії в сусідніх регіонах та перетворення на ключового  міжнародного актора, адже єдиним дійсно ефективним інструментом європейської зовнішньої політики є „обіцянка надати членство”, а перестати використовувати це заохочення – все одно, що втратити цей інструмент [5, 55].   

Водночас саме географія  є також тим фактором, що ставить  членство Туреччини та України в ЄС під знак питання. У випадку вступу цих двох територіально великих країн кордони Союзу розширяться до Росії, Ірану, Іраку та Сирії. Враховуючи нестабільність даного регіону, європейці бояться, що Туреччина та Україна можуть бути не мостом комунікації, як це стверджують пропоненти подальшого розширення, а каналом, по якому ця нестабільність просто затопить Європу. Крім того, Туреччину, наприклад, суто географічно назвати європейською країною складно, адже абсолютна більшість її території знаходиться в Азії. Тому в даному випадку важливим є  розрізняти розуміння „Європи” в географічному та політичному сенсі.  

Міркування стратегічного  характеру характерні і для турецької  та української еліт, які вбачають в інтеграції інструмент гарантування безпеки своїх країн. Адже ставши членом Європейського Союзу, країна перекладає певну частину тягаря захисту власної безпеки на плечі своїх партнерів і може користуватись перевагами системи колективної безпеки. Для Туреччини - це вирішення колективними зусиллями греко-турецького конфлікту та проблеми Кіпру, боротьба з тероризмом та нелегальною торгівлею наркотиками, для України – що теж не менш важливо - гарантії територіальної цілісності. Якщо для останньої вступ до ЄС буде шляхом знаходження свого місця в новій світовій системі координат, то для Туреччини включення в європейську архітектуру стане закономірним результатом турецького внеску в розбудову цієї архітектури [6].

З нашої точки зору, оцінюючи міжнародно-стратегічну доцільність наступного розширення ЄС, необхідно розуміти, що воно несе з собою як нові можливості, так і нові виклики, і кінцевий сценарій розвитку подій залежить передусім від обраного шляху розвитку самого Союзу.    

Політичні аргументи

Однією з основних привабливих  рис Європейського Союзу для країн-претендентів на вступ є високий політичний розвиток, який базується на таких фундаментальних цінностях як демократія, верховенство закону та права людини. Входження цих країн до єдиного європейського простору надасть їм можливості скористатись демократичним оточенням, забезпечить демократичність їх політичних систем.

Прогрес, досягнутий в цій сфері, також різний в обох країнах. Туреччина  практичними кроками продемонструвала політичну волю виконати необхідні  реформи, щоб відповідати Копенгагенським політичним критеріям. Так, у 2001 році були внесені поправки до конституції, які включали положення про захист свободи думки, заборону катування, гендерну рівність і т.д. Була заборонена смертна страта (у 2004 році включаючи і за злочини, здійснені під час війни), розширені права меншин, переглянутий кримінальний кодекс та ін. Туреччина значно просунулась в гармонізації свого законодавства з європейським acquis communautaire.

В Україні також намітився певний прогрес у розробці та імплементації головних механізмів забезпечення євроінтеграційної політики – гармонізується законодавство, розробляються освітні, організаційні, правові засади наближення українського суспільства до європейських стандартів.

В той самий час опоненти вступу цих країн наголошують на недостатності та половинчатості демократичних перетворень. У даному випадку важливим фактором, який перешкоджає сприйняттю Туреччини як європейської країни, є, звичайно, її ісламська складова і базування її політичної системи на „політичному ісламі”, що відрізняє її від  світських європейських політичних систем. Перемога на виборах у листопаді 2002 року Партії Справедливості та Розвитку (АКР), ідеологія якої ґрунтується на ісламі, лише посилила європейські фобії стосовно Туреччини.  Продовжують лунати обвинувачення на адресу турецького уряду в здійсненні тиску на вільну пресу, ігноруванні прав національних та релігійних меншин.

Крім того, за умови  свого вступу, Туреччина та Україна  отримають велику кількість представників  в Європейському парламенті, пропорційно до кількості свого населення, зруйнувавши вже усталену рівновагу. За даним песимістичним сценарієм їх вступ приведе до розмивання колишнього впливу „старої Європи” всередині ЄС, розколу Союзу на дві частини, звівши нанівець ефективність процесу прийняття рішень [7, 34-35].