Основні етичні категорії

Категорію "справедливість" застосовують і щодо людей. Справедливими вважають тих, хто дотримується правових і  моральних норм, даного слова, виконує  свої обов'язки, відповідає добром на добро, несправедливими — тих, хто чинить свавілля, порушує права людей, не пам'ятає зробленого їм добра тощо.

Результатом інтеріоризації особистістю  моральних вимог суспільства  в її самовимоги є почуття морального обов'язку. На сторожі морального обов'язку особистість ставить совість.

Совість (сумління) — вияв моральної  самосвідомості особистості, її здатність  здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків.

Як категорія етики "совість" виражає нерозривний зв'язок моралі й людської особистості, характеризує здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки і вимагати від себе їх виконання, оцінювати свої вчинки. Будучи формою осягнення особистістю моральних вимог суспільства й людства, совість безпосередньо переживається як обов'язок і відповідальність людини перед собою. Керуючись совістю, людина бере на себе відповідальність за свої уявлення про добро і зло, за ті критерії, послуговуючись якими, вона здійснює моральний вибір і відповідні вчинки. Тому совість часто називають моральним компасом особистості.

Совість перебуває у зв'язку зі страхом, соромом, виною, каяттям та ін. Страх є етапом тривоги, неспокою, спричиненим загрозою втрати честі; сором — переживанням невідповідності своєї поведінки моральним вимогам перед людьми; вина — переживанням цієї невідповідності перед внутрішнім "Я" або перед Богом; каяття є одним із найефективніших механізмів морального самовдосконалення особистості, що виявляється як почуття жалю з приводу скоєних проступків. Супроводжується воно твердим рішенням не повторювати негідних учинків і виправити їх наслідки або покарати себе, відновивши у такий спосіб порушений цими проступками баланс справедливостей.

Як поняття моральної свідомості й категорія етики "гідність" розкриває моральне ставлення людини до себе, а також ставлення до неї інших людей і суспільства  загалом. Вона виражає уявлення про  безумовну цінність кожної людини, яка або реалізувала себе, або може реалізувати в майбутньому. Визнання гідності кожної людини випливає з принципу рівності всіх людей у моральному сенсі, прав на повагу безвідносно до соціального статусу. Таке визнання є неодмінною передумовою моральних відносин між людьми. Суспільство повинне визнавати гідність кожної людини незалежно від її віку і реальних чеснот.

Гідність — особливе моральне ставлення  людини до себе, що виявляється в  усвідомленні своєї самоцінності й  моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність.

Отже, є принаймні два значення поняття "гідність", одне з яких пов'язане з визнанням самоцінності кожної людини безвідносно до її реальної життєдіяльності й соціального  становища, друге — з конкретними чеснотами людини, її соціальним статусом (у цьому сенсі воно близьке до поняття "честь"). Гідність як визнання самоцінності людини даровано кожному разом із життям. А гідність як визнання чеснот, статусу людини заробляється, заслуговується. Вона може і втрачатися, якщо людина здійснює негідні вчинки.

Честь — особливе моральне ставлення  людини до себе, що виявляється в  усвідомленні свого соціального  статусу, роду діяльності й моральних  заслуг, і відповідне ставлення до неї суспільства, яке рахується  з її репутацією.

Визнання гідності, тобто самоцінності кожної людини, залежить від суспільства, його економічного ладу та політичного  режиму, від його здатності забезпечити  утвердження невідчужуваних прав громадян. Від цього залежить і те, наскільки  особистість зможе у своїй діяльності не заплямувати, зберегти свою честь. [3]

 

5. Сенс життя і щастя

 

Поняття "смисл життя" належить до найважливіших понять етики. Цим  терміном позначають і уявлення, яким послуговується моральна свідомість на буденному рівні.

Смисл (сенс) життя — морально-світоглядне уявлення людини, за яким вона зіставляє себе і свої вчинки з найвищими цінностями, ідеалом, виправдовується перед собою та іншими.

Проблема місця, ролі, призначення  людини у світі, сенсу її життя  є вічною.

Іноді смисл життя ототожнюють з метою, яку ставить перед собою індивід. Прагнення реалізувати мрію наповнює життя особистості відповідним змістом. Проте смисл життя не можна звести до окремої мети.

Існування різних точок зору на проблему смислу життя є природним явищем. Важливо тільки враховувати, що в моральному Житті віра в наявність смислу життя відіграє істотну роль. Без неї життя людини справді втрачає смисл.

Проблема щастя постійно фігурує  в буденному спілкуванні людей. Актуальна вона у філософії, мистецтві. Деякі мислителі, насамперед евдемоністи, вважали її найголовнішою, а всі інші проблеми — похідними щодо неї. Вона насправді досить актуальна, оскільки уявлення про щастя, розуміння його сутності істотно впливають (принаймні можуть впливати) на життєдіяльність особистості.

Усі хочуть бути щасливими, проте уявляють щастя по-різному. Навіть фахівці  не можуть однозначно витлумачити це поняття. Часто це пов'язано з  ототожненням трьох феноменів: щастя; уявлення про щастя, тобто щастя, яким його знає буденна свідомість (мораль є формою суспільної свідомості буденного рівня); "щастя" як поняття етики. Все це породжує непереборні труднощі, оскільки втрачається предмет теоретичного аналізу.

Поняття "щастя", як і будь-яке  інше наукове поняття, є не об'єктом, а результатом пізнання. Етика досліджує не поняття "щастя", а власне щастя, феномен щастя. Правда, вона не може обійти увагою ті напівпоняття-напівуявлення про щастя, якими послуговується буденна свідомість, що своєрідно осмислює цей феномен. Результатом такого дослідження і є чітко окреслене поняття "щастя".

Щастя — стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого  буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського  призначення.

Об'єктивною основою щастя є  міра доброчесності людини, сукупність факторів, які визначають її життєве благополуччя (здоров'я, матеріальний добробут, везіння тощо).

Пізнання сутності щастя пов'язують із з'ясуванням того, чим воно є  для людини — метою чи результатом. Як правило, це наслідок невиправданого ототожнення реального щастя (результату) з уявленням про щастя, яке пов'язують з досягненням певної мети. Таке уявлення може супроводжуватися інтенсивними переживаннями передчуття щастя, що істотно впливає на досягнення життєвих цілей, активізує діяльність людини. А власне щастя, щастя як результат успішної діяльності нерідко робить людину пасивною, принаймні на якийсь час.

Справді, щасливою може бути людина, поведінка  і життєдіяльність якої орієнтовані  на вселюдські цінності. Неодмінною умовою щастя є і самореалізація особистості. Оскільки життєві плани людей істотно відрізняються, кожен прагне самореалізуватися у сфері своєї життєдіяльності, то щастя кожної людини індивідуально неповторне.[3]

 

Висновок

 

Отже, складності визначення змісту та логічної виправданості етичних  категорій зумовлені специфікою моралі, її взаємозв’язком з іншими формами суспільної свідомості (наукою, правом, релігією тощо), історичним характером розвитку моральних норм, традицій, звичаїв, а також історичним розвитком самих етичних категорій (в певній мірі ми вже торкнулися цього питання), про що було детально сказано при аналізі конкретних етичних категорій добра, зла, совісті і т.д.

Етичні категорії добра і  зла охоплюють явище моралі в  цілому, слугують підставою моральної  оцінки конкретних явищ. Які б інші категорії етики ми не розглядали, вони тим чи іншим чином пов’язані з категоріями добра як морального ідеалу. Це значить, що моральність як певне дійсне явище людського життя укорінена у тому змісті та в тій спрямованості, що визначаються добром. Добро, ідеал визначають зміст усіх інших категорій, конкретизуються в них.

Етична категорія справедливості стосується конкретного співвідношення добра і зла; це характеристика моральної  міри у людських відношеннях.

Етична категорія обов’язку  охоплює сферу моральних вимог суспільства до людини та, з іншої сторони, їх виконання людиною, усвідомлення людиною відповідальності за свої вчинки.

Етичні категорії  честі та гідності охоплюють сферу самосвідомості особистості, оцінку її з боку суспільства, самоповагу.

Етична категорія совісті (сумління) охоплює найбільш інтимну сферу самоконтролю та самооцінки поведінки особистості.

 

Список використаної літератури

 

1. Етика: Навч. посіб. / В.О. Лозовой,  М.І. Панов, О.А. Стасевська та  ін.; За ред. проф. В.О. Лозового. — К.: Юрінком Інтер, 2002. - 224 с.

 

2. Петрушенко В.Л. та ін.Етика та естетика Навч. посібник / Львів: Видав-ництво Національного університету "Львівська політехніка", 2008.- 180 c.

 

3. Тофтул М. Г. Этика : уч. пособ. / М. Г. Тофтул. — К. : ИЦ «Академия», 2006. — 416 с.