Почуття сорому

 

Пробудження в людей почуття  сорому завжди було формою суспільного  впливу. Культурологи відзначають, що більшість відомих культур можна  розділити на два види, культури провини і культури сорому. До культур  провини звичайно відносять західне  суспільство, де акцент морального контролю перенесений усередину людської сутності, а до культур сорому - східне суспільство, особливо давньосхідні цивілізації, наприклад, китайську. Там публічна ганьба була провідною моральною формою регуляції поведінки. Однак не варто недооцінювати різні форми викликання сорому й у європейському суспільстві. Ганьба і тут завжди була страшним покаранням, нітрохи не меншим, ніж фізичний біль. Іноді люди сприймали знеславлення як кару гіршу, ніж смерть, і воліли скоріше погодитися на страту, ніж пожертвувати добрим ім'ям і піддатися публічному презирству. Офіційна влада завжди застосовувала сполучення тілесних покарань і ганьби. Так, якщо людину шмагали, то після здійснення екзекуції її прив'язували до ганебного стовпа, щоб усякий, хто проходив повз, міг засуджувати її, насміхатися і знущатися з неї. Словосполучення «ганебний стовп» стало символічним, що означало вищу міру відчуття презирства від оточуючих і власного сорому.

 

Утім, завжди існувало чимало тих, хто  відчував почуття сорому дуже рідко  або зовсім його не відчував. Про  таких людей говорять як про безсоромних. Вони, як правило, переслідують свої прагматичні  цілі й задовольняють свої різноманітні бажання незважаючи на оточуючих, їхню думку і обурення: «Сором дим, очі  не виїсть». Такі люди, як правило, не тільки безсоромні але і безсовісні, тобто  аморальні. Вони бояться тільки власного дискомфорту[1, c. 116-118].

 

Варто відзначити, що зовнішня безсоромність  не завжди є свідченням загальної  аморальності особистості. Часом людина не соромиться усього світу, але соромиться своїх, тих, хто значущий для неї. Коло дорогих і важливих для неї  людей дуже вузьке, вона схиляється перед думкою тих, кого поважає, їхнє слово є для неї і похвалою, і вироком, а стосовно інших вона відчуває просту байдужість, і їхні докори не зачіпають її душі. В яких ситуаціях людина починав соромитися?

 

1. Людина соромиться, коли переживає  й усвідомлює свою невідповідність  пануючим у суспільстві нормам  і цінностям. Коло Цих норм  і цінностей виходить далеко  за межі власне моральних відносин.

 

Типовою ситуацією сорому в цьому  розумінні є переживання своєї  бідності, убогості, неграмотності  перед багатством, заможністю і високою  освітою. Зарозумілість на одному ступені  соціальної ієрархії обертається соромом  на іншому. У той самий час, якщо людина не приймає цінність багатства  або соціального статусу як аксіому, вона не стане соромитися власного становища. «Хто чесної бідності своєї  боїться . той най-жалюгідніший з  людей, боягузливий раб», - писав  Роберт Берн.

 

2. Людина соромиться не тільки  тоді, коли вона не відповідає  усталеним цінностям, але й  коли вона не в змозі відтворити  належним чином наявні в суспільстві  стандарти. У колишніх культурах,  а також почасти і в нинішній, треба строго дотримуватися звичаю, а інакше оточуючі тебе не  зрозуміють. У наші дні, коли  звичаї послабшали, а відносини  між людьми У великих містах  стали набагато більш анонімними  й вільними, загальноприйняті стандарти  диктує мода. Якщо модно носити  широкі штани, то усі носять  широкі, і людина у вузьких  немодних штанях буде відчувати  на вулиці незручність і сором,  тому що перехожі оглядаються  на неї, і не сприймають як  «свою». І звичай, і мода диктують  нам, що соромно бути не як  усі, білою вороною. Соромно  виділятися, випадати, не вписуватися.  У вітчизняної молоді в 60-ті  роки XX ст. вважалося соромітним  не знати Хемінгуея, а в 70-ті - Маркеса. Тепер же соромно  нічого не розуміти в Інтернеті  й не знати, з якого боку  підійти до комп'ютера.

 

3. Людина соромиться своєї невідповідності  власне моральним орієнтирам, які  сповідуються в певній культурі. Це насамперед сором за свої  засуджувані вади, такі як пияцтво,  похіть, невтримна агресивність, схильність  до неправди. Людина, у житті якої  вади є постійною складовою,  потурає їм, тому що немає сили  відмовитися від них, а потім  соромиться власної поведінки.

 

Західна культура виросла на уявленнях, відповідно до яких соромно оголюватися, демонструвати свою тілесність, виявляти фізичні бажання, особливо пов'язані  зі статтю. Сексуальність протягом цілих сторіч була під моральною забороною. Не гріховні задоволення, а тільки продовження роду повинно бути причиною для єднання. Усе, що стосується фізичної близькості, було оточене щільним ореолом сорому.

 

Зиґмунд Фрейд, створюючи свою концепцію  психоаналізу, показав, що заборонні, соромітні, не визнані суспільством бажання  і потяги витісняються в людини в  сферу несвідомого, котру він  називав «воно». Свідомість просто не витримує їх, відкидає. Зіткнення  між бажаним і забороненим  заганяє соромітне в підпілля свідомості, але заборонні пристрасті продовжують жити там, ніколи не вмираючи і не втрачаючи своєї енергії. Саме вони і знаходять прояв у  невротичних симптомах, нав'язливих  діях, паралічах, з якими Фрейду доводилося мати справу як лікарю. Фрейд доказав, що тільки усвідомлення соромітного  бажання виліковує пацієнта від  різних розладів. Щоб повернути собі повноту буття, потрібно психологічно пройти через усвідомлений сором. Фрейд  вважав, що джерелом багатьох неврозів є жорстка заборона суспільства  на прояв сексуальності, ототожнення  її із соромітним.

 

4. Людина відчуває сором, коли  її внутрішній світ розкривається  перед іншими, а вона не готова  до цього і не бажає цього.  Вона почуває себе в такому  випадку душевно голою, незахищеною,  вразливою і соромиться своєї  відкритості й незахищеності.  Так буває, коли читають вголос  особистий лист чи інтимний  щоденник. Сором - це не тільки  острах осуду і глузування, це  ще і душевний механізм, який  захищає інтимність і встановлює  стіну між мною і чужими, яким  зовсім не треба знати, який  я всередині. Утрата сорому  означає втрату інтимності - особливої  дорогоцінної риси особистого  спілкування.

 

5. Людина може відчувати сором  не за себе (свою невідповідність  соціальним нормам і цінностям), а за іншого, коли чиясь поведінка  на наших очах йде врозріз  з прийнятими стандартами і  викликає жалість чи глузування. В усіх подібних випадках ми  вільно чи мимоволі ідентифікуємо  себе з тим, хто помилився,  переживаємо його становище як  своє власне і соромимося так,  ніби в незручне становище  потрапили ми самі. Ідентифікація  при цьому припускає деяку  спільність «ми», але не залежить  від ступеня реальної близькості  до людини: можна соромитися не  тільки за сина чи товариша, але і за вчителя, і за керівника держави, якщо їхні вчинки і дії належать до розряду соромітних.

 

6. Людина може випробувати помилковий  сором. Він пов'язаний насамперед  з тим, що ми можемо почувати  свою невідповідність найрізноманітнішим  вимогам, у тому числі й вимогам  свідомо аморальним. Так, наприклад,  у підліткових колективах нерідко  процвітає культ сили, жорстокості,  показного цинізму, і той, хто  не в змозі вдарити іншого, познущатися над ним чи обдурити  його, сам піддається знущанню  й осміянню. Він відчуває в  цьому випадку помилковий сором  - сором за свою м"якість  і відсутність агресії, тобто  цінності перевертаються. Інший  варіант помилкового сорому - сором  виявити назовні прекрасні за  своєю суттю емоції. Наприклад,  любов. Як правило, проявів  любові соромляться зовсім не  тому, що вона як переживання  і стосунки соромна сама по  собі (наприклад, як соромна брехливість). Форму сорому приймає тут страх  бути знехтуваним[4, c. 134-137].

 

Узагалі, відносини між соромом  і страхом дуже суперечливі. Так, сором - це своєрідний, інколи сильний  страх перед оцінкою зовнішнього  спостерігача. Але страх за своє життя, який люди відчувають при реальній фізичній небезпеці, може зовсім витісняти  і виганяти сором. Коли людині дуже страшно, вона не соромиться. Сором  приходить потім, при згадці про  те, що трапилося, коли реальна загроза  залишилася в минулому. Усе питання  в тому, що перемагає в конкретній ситуації: острах смерті чи жах перед  нехтуванням з боку інших.

 

Останній момент, який треба відзначити, говорячи про сором, Це психологічний  захист, який люди застосовують, щоб  врятувати себе від руйнівної  дії сорому. Сильний сором неможливо  пережити.

 

Так, індивід може відкидати сором. Психоаналітик Е.Еріксон описує ситуацію, при якій убивця, якого  мали повісити на очах у громади, замість  того щоб соромитися, почав сварити  тих, хто спостерігав за стратою, закінчуючи кожну тираду фразою: «Бог проклинає ваші очі». Він переносив сором із себе на інших - на глядачів страти.

 

Людина, яка пройшла через осоромлення  і продовжує жити, може придушити  в собі пережитий сором і просто забути неприємну ситуацію, це теж  психологічний захист[7, c. 219].

 

 

Висновки

Людина може відчувати сором  навіть за випадкові, не передбачувані  результати своїх дій або за дії, які здаються йому нормальними, але  які, як він знає, не зізнаються такими його оточенням. Думка навколишніх, острах осуду з їх боку може удержати людину від здійснення аморального  вчинку.

 

Сором є свідченням глибокого зв'язку людини з іншими людьми. Свідченням нестерпності для людини суспільного  осуду. Людина боїться втратити суспільну  значимість, цінність в очах навколишніх.

 

Сором перед самим собою є  наслідком відбиття поглядів інших  людей у внутрішньому світі людини.

 

К. Маркс називав сором гнівом, зверненим усередину.

 

У ряді культур сором є формою:

 

- суспільного впливу;

 

- регуляції поводження людей;

 

- доповнення до тілесних покарань (наприклад, "ганебний стовп", яма  - за борги та ін.).

 

Людина випробовує сором у випадках: усвідомлення своєї невідповідності  загальноприйнятим нормам і цінностям, як моральним, так і матеріальним;

 

- нездатності додержуватися загальноприйнятих  стандартів;

 

- невідповідності високим моральним  орієнтирам;

 

- нездатності виявити якості, необхідні  в конкретній ситуації й ін.

 

Християнській культурі було властиво почуття сорому, пов'язане з тілом  людини, плотським початком (моральна заборона на прояв сексуальності).

 

Фальшивий сором - відчуття невідповідності  помилковим вимогам.

 

 

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой,  М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 223 с.

 

2. Етика: Навч. посібник / В. О.  Панов, О. А. Стасевська, М. Б.  Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий;  М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 382 с.

 

3. Етика: Навч. посібник для вузів/  Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М.  Лінчук. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

 

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана  Головко (гол.), Тетяна Янголь. - 4-те  вид.. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

 

5. Мовчан В. Етика: Навчальний  посібник/ Віра Мовчан,. - 3-тє вид., виправл. і доп.. - К.: Знання , 2007. - 483 с.

 

6. Тофтул М. Етика: Навчальний  посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О.  З. Лебедєва-Гулей. - К.: Видав-ничий  центр "Академія", 2005. - 414 с.

 

7. Юрій М. Етика: Підручник/  Михайло Юрій,. - К.: Дакор, 2006. - 319 с.