Поняття і причини поширення не кодифікованої (зниженої) лексики в сучасній українській мові

 

 

 

Зміст

 

Вступ………………………………………………………………………...3

Поняття і причини поширення не кодифікованої (зниженої) лексики в сучасній українській мові………………………………………………………...3

Ненормативна лексика як вид лексики некодифікованої………………..6

Інші види некодифікованої лексики………………………………………8

Висновки…………………………………………………………………..11

Список використаної літератури………………………………………...12

 

 

Вступ

 

Однією з найважливіших ознак літературної мови є володіння виразними засобами мови й уміння використовувати їх залежно від ситуації і мети спілкування. Для дотримання цієї вимоги необхідно мати чітке уявлення про стилістичну градацію мовних одиниць та їхнє призначення. Саме тому, на нашу думку, молодим журналістам перед тим, як братися за написання текстів, варто засвоїти знання з риторики – науки про моральність, виховання, спілкування, його теорію і практику, які базуються на загальній культурі, адже головна мета риторики полягає у пошуку оптимальних алгоритмів найбільш ефективного спілкування в сучасному суспільстві.

 

Поняття і причини поширення не кодифікованої (зниженої) лексики в сучасній українській мові

 

«Зниженість» – те, що не відповідає уявленням представників певної (як правило, провідної, панівної на цьому етапі історії) субкультури про належну і правильну поведінку 1. Також вживають терміни «некодифікована мова», «ненормативна лексика», «сленг» («жаргон»). Лихослів’я, як правило, культурно обумовлене. Через це співвідношення «кодифікований – не кодифікований» завжди національно специфічне. Стилістично знижена лексика, яка становить досить помітний шар у лексичній системі сучасної української літературної мови, значно активізувалася у вживанні з 1990-х років у мові сучасної української публіцистики.

Поняття про культуру мови містить у собі два ступені засвоєння літературної мови: правильність мови, тобто дотримання літературних норм, сприйнятих як «ідеал» або загальноприйнятий, традиційний звичай, та мовна майстерність, тобто не тільки дотримання норм літературної мови, але й уміння дібрати зі співіснуючих варіантів найбільш точний у значеннєвому відношенні, стилістично і ситуативно доречний та виразний варіант 2.

У «Стилістиці української мови» за редакцією Л. Мацько мовна норма розглядається як «сукупність найбільш стійких традиційних реалізацій мовної системи, відображених і закріплених у процесі суспільної комунікації» 3.

Лексичний склад української мови у його відображенні в мові засобів масової інформації досить швидко реагує на зміни як у різних сферах життя, так і в поглядах суспільства на доцільність і прийнятність нормативно-стилістичної основи літературної мови в той чи інший період її розвитку. Як екстралінгвістичні фактори, а саме: зняття політичної цензури, протест проти відсталості суспільства, криміналізація суспільства, необхідність номінації явищ, що не були характерними для попередніх років, так і зміна мовних смаків у бік спрощення, лібералізації, бажання висловити експресію будь-якими засобами, ситуація українсько-російської двомовності приводять до а) перегляду поняття “літературна норма”; б) ширшого залучення розмовних, просторічних, жаргонних та діалектних елементів у мову публіцистики.

Великий відсоток стилістично зниженої лексики в мові сучасної преси пояснюється тим, що цей шар лексики до кінця 80-х років залучався порівняно мало, а отже, за ним не закріпилися негативно-оцінні конотації. Сьогодні таке слововживання відображає мовні уподобання певної частини суспільства, яка прагне у стилістично зниженій лексиці віднайти засоби адекватної номінації явищ дійсності. Актуалізовані мовні засоби добираються з максимуму ресурсів української мови всіх рівнів. Обмеження у використанні мовних одиниць зведено до функціонального мінімуму – комунікативної виправданості та ефективності. Існує настанова на мовленнєву розкутість, порушення, руйнування усталених традицій слововживання. Стає вже тенденцією поєднання різностильових елементів, що сприяє встановленню контакту між тим, хто пише, і тим, хто сприймає, – автором і читачем.

Інтенсивне використання стилістично зниженої лексики є, з одного боку, безумовним результатом демократизації всього суспільства, яка, відповідно, привела й до демократизації всієї мови. З іншого ж боку, у своїх крайніх формах вияву це стає вже негативним явищем, що виражається у використанні в мові газет 1990-х років великої кількості лексичних засобів, які перебувають як на межі літературної мови (розмовно-літературна лексика –  власне розмовна і розмовно-просторічна), так і поза нею (розмовно-нелітературна лексика – просторічна, включаючи вульгарну й лайливу, жаргонна, включаючи сленг і арго, діалектна, лексика позанормативних запозичень). Надмірне використання стилістично зниженої лексики в мові сучасної української публіцистики, на нашу думку, з часом нормалізується, і мова періодики стане зразком писемної мови, де використання традиційно-книжних засобів буде гармонійно поєднуватися з розмовними елементами.

Елементи розмовного стилю літературної мови є досить поширеним і загалом цілком закономірним для її розвитку явищем. Наприкінці ХХ ст. у мові української публіцистики стали активно використовуватися також просторічні елементи. У зв’язку з помітним ослабленням вимог до дотримання нормативних засад української літературної мови з кінця 1980-х рр. у мові спостерігається й значне посилення у використанні жаргонізмів і русизмів, а також лайливої і непристойної лексики. Суржик як один з різновидів українського просторічного мовлення, що виник унаслідок інтерферентного впливу російської мови, у публіцистиці використовується як багатофункціональний стилістичний засіб. Просторічна лексика має високий ступінь негативнооцінного забарвлення. Використання її в мові української публіцистики як негативнооцінного засобу на сучасному етапі розвитку суспільства є поширеним стилістичним прийомом. Матеріал спостережень над використанням жаргонізмів у публіцистиці свідчить про те, що в суспільстві змінюються ставлення до жаргону: наприкінці ХХ століття він усвідомлюється як джерело особливо виразних, експресивних слів і висловів.

Використання стилістично знижених елементів, нестандартної лексики в мові – явище не нове, але у 90-х роках ХХ століття воно змінилося і кількісно, і якісно – в бік більшої вульгаризації. Це лінгвістичне явище має свою соціальну базу і може розглядатися як реакція на довгі роки державного тиску та цензури. Цьому сприяє та обставина, що в даний період фактично відсутня цензура, стає не такою суворою редакторська правка. Зміни в суспільно-політичній ситуації, в системі соціальних цінностей ведуть до змін у лексико-стилістичній системі мови. На перший план виходить негативнооцінна лексика, яка формується в основному за рахунок взаємодії з лексикою розмовної мови. Ця група зниженої лексики представлена переважно іменниками та дієсловами, значно рідше – прикметниками, прислівниками та іншими частинами  мови. Засоби масової інформації 90-х років ХХ ст. активно використовують знижену лексику з певною стилістичною метою. У мові сучасної публіцистики дедалі частіше вживаються експресивні слова, що надають висловленню виразності, образності, емоційної забарвленості.

 

Ненормативна лексика як вид лексики некодифікованої

 

Під ненормативною лексикою у цьому контексті розуміємо лихослів’я, непристойну, нецензурну та безсоромну мову, а також блюзнірство, прокльони і лайку. Це лексика (найчастіше табуйована суспільством), яка містить у своїй семантиці, експресивному забарвленні чи оціночному компоненті намір принизити, образити, зганьбити адресата мовлення чи третю особу в різкій і цинічній формі 4.

На думку Н. Панової, ненормативна лексика, лайка в мовленні людей виконує до тридцяти різних функцій: від психологічної розрядки, вислову невдоволення, презирства до способу переконання співрозмовника. Показово, що для підлітків лайка найчастіше є своєрідним засобом самоствердження, звільнення почуттів, регресивного психологічного захисту. Оскільки у засвоєнні підлітком соціального досвіду важливу роль відіграють імітація й ідентифікація, тобто наслідування поведінки важливих для нього людей, переважно старших, що призводить до прийняття їхніх цінностей, установок, норм поведінки, то, вживаючи ненормативну лексику, часто саме в такий спосіб підлітки намагаються привернути до себе увагу, здаватися дорослішими, демонструвати свою силу 5.

Іноді журналісти навмисно допускають мовні вольності, які виконують певну значеннєву чи стилістичну функцію: буцімто для створення атмосфери довіри, симпатії до співрозмовника тощо. Очевидно, що заголовки в молодіжних ЗМІ з інвективною та жаргонною лексикою є більш яскравими, та чи відповідають вони етичним нормам сучасної журналістики, адже етика журналістської діяльності передбачає обов’язок берегти мораль суспільства (особливо дітей та юнацтва), не використовувати нецензурну лексику, не відтворювати порнографічні зображення чи тексти, не порушувати іншим способом етичні норми 6. У цьому контексті виходимо на проблему культури мови, під якою розуміємо уміння правильно говорити, писати, вживати мовні засоби відповідно до мети і умов спілкування 7. Як зазначав М. Фуко, культура мови виростає з «культури себе», це постійне подолання буденності, творення себе в толерантному діалозі з іншим 8.

Сьогодні ненормативна лексика широко вживається представниками всіх пластів населення, в тому числі і серед молоді, і викорінення її бачиться доволі проблематичним. Проте заходи, спрямовані на превенцію поширення ненормативної лексики в молодіжному середовищі загалом та в молодіжних ЗМІ зокрема для українського сучасного медійного ринку є виправданими і доречними. До таких заходів можна віднести насамперед роз’яснювальну роботу та проведення тематичних бесід, націлених на закріплення негативного ставлення молодих журналістів до лихослів’я; проведення семінарів-тренінгів, присвячених розглядуваній проблемі; ділових ігор, що дозволяють журналістам регулювати свій емоційний стан і налаштовуватись на позитивну взаємодію з читачем тощо.

 

Інші види некодифікованої лексики

 

Проблема мовного етикету таким чином відходить на другий план, і мовлення непідготовленого сприймана інформації „збагачується” просторіччям, арго, стьобом, жаргонізмами, сленгом, вульгаризмами. До речі, ці лінгвістичні категорії мають такі традиційні визначення.

Арго (фр. argot - жаргон, початкове значення - жебрацтво) - соціальний різновид мовлення, лексикон відносно замкнених професійних (ремісників, торгівців) і соціальних груп (сезонних робітників), у тому числі декласованих (злодіїв, злочинців, жебраків, картярів тощо), призначений для конспіративних (езотеричних, криптофорних) потреб відокремлення групи від суспільного загалу, а також для збереження таємниць ремесла, роду занять, власної безпеки і т. ін. 9.

Жаргон (від фр. jargon - перв. пташина мова, незрозуміла мова) - різновид соціолекту як додаткова лексико-фразеологічна система мови, яка містить паралельні експресивно-оціночні, найчастіше стилістично знижені позначення загальновідомих понять і належить певній соціальній субкультурі. Психологічним підґрунтям виникнення жаргону є прагнення певних соціальних груп до самоідентифікації, що реалізується в бажанні вразити співрозмовника дотепністю, неординарністю й експресивністю мовлення, а також у зневазі до усталених мовних норм 10.

Стьоб - це глузливо-агресивні, почасти парадоксальні поведінка, мислення, ставлення до чого-небудь, відповідний стиль у літературі, живописі, кіно 11.

Просторіччя - сукупність засобів усного розмовного мовлення, які не мають системною характеру, не є внормованими, характеризуються грубуватістю й факультативністю вживання переважно неосвіченими носіями мови у побутовій сфері спілкування 12.

Сленг - нелітературна додаткова лексична система, яка представляє паралельну експресивно-оцінну, найчастіше стилістично знижену синонімію позначень загальновідомих понять і належить певній соціальній субкультурі; різновид соціолекту - соціально маркованої лексики певної суспільної групи (професійної, вікової й ін.) у межах національної мови 13.

Всі ці лінгвістичні поняття об'єднуються тим, що вони, по-перше, породжені певним середовищем, що робить їх соціально залежними від сфери побутування; по-друге, вони мають, з одного боку, наліт невимушеності, невибагливості у мовокористуванні, а з другого — підлягають чіткому відбору лексики як інструменту "очуднення" і в той же час акцентуації тих понять, які є значущими для певного кола людей; по-третє, всі вони у масиві загальнонародної мови не є стилістично нейтральними, тому їх поява у будь-якому мовленні (усному чи писемному) створює стилістичний колорит.

По суті, спочатку формування, а потім і функціонування подібної лексики збігаються в одній і тій самій соціальній сфері. Тому наукові праці на цю тему мають відповідні акценти: молодіжний сленг (Вопросы языкознания. - 1996. - № 3), молодіжний жаргон (Русская речь. - 1980. - № 5), сленг хіпі (Рожанський Ф. І., СПб. - Париж, 1992), поп-лексикон (Троїцький А. П., М., 1990). шкільний фольклор (Щепанська Т. Б., Таллінн, 1992), арго українських лірників, арго українських вояків; вулично-тюремні арго у прозі І. Франка. І. Микитенка, Л. Первомайського; арго українських школярів і студентів: арго слобожанських сліпців „невлів”, арго чернігівських прошаків і лірників (Горбач О. Зібрані статті. Т. І. Арго на Україні. - Мюнхен, 1993).

Дослідники констатують наприкінці XX - на початку XXI ст. посилення ролі неформальних, нелітературних елементів у мовленні, що „виявляється не лише у тотальній нестандартизації розмовної мови, а й у проникненні сленгу (ми б додали, і не тільки сленгу. - А. Є.) до мовлення засобів масової інформації та художньої літератури” 14.

Дефінітивно визначені як соціально марковані одиниці, арго, жаргон, сленг, просторіччя, потрапляючи на газетні шпальти, починають входити до їх мовного дискурсу, догоджаючи читачам і потураючи масовим смакам. Приклади свідчать, по-перше, про те, що кваліфікація слів у статусі арго, жаргону, сленгу, просторіччя залишається значною мірою суб'єктивною. По-друге, розмовні елементи на шпальтах газет, безумовно, втрачають зв'язок із своїм джерелом виникнення і специфічного побутування. Входячи до контексту газети, вони стають складовою мовного простору, нібито цілком природного для внормованого стилю, утворюючи специфічний інтержаргон, коли „межі між різновидами мовлення стають менш чіткими і визначеними” 15. Ця тенденція до некодифікованого використання слів увиразнює взаємодію літературної мови й елементів розмовного мовлення різних соціальних прошарків. По-третє, ця периферійна лексика слугує яскравим засобом експресії, евфемістичного, іронічного слововживання.

Хотілося б ідентифікувати сучасний рівень розвитку української мови з періодом „зрілої словесності”, про що свого часу писав О. С. Пушкін (звичайно, маючи на увазі російську мову): „В зрелой словесности приходит время, когда умы, наскуча однообразными произведениями искусства, ограниченным кругом языка условленного, избранного, обращаются к свежим вымыслам народным и к странному просторечию, сначала презренному” 16.