Економічний розвиток: його сутність, цілі та принципи

 Представниками такого типу  були такі країни як: Данія,  Швеція, Норвегія, Фінляндія, Канада, Австралія та Нова Зеландія.

 Якщо проаналізувати індивідуальні  особливості експортної орієнтації  країн, то можна в межах асоціативно-дисоціативного типу виділити підтипи.

 Підтип ІІІa. Був притаманний країнам із переважанням базових товарів (лісоматеріали, руди, зерно), що десятиліттями залишалися у складі їхнього товарного кошика. Експортне зростання розпочиналося з експорту базових товарів і визначало товарний профіль на відносно тривалий період. Такий підтип розвитку набув поширення в Австралії, Канаді, Новій Зеландії, а також на початковому етапі в Норвегії та Фінляндії.

 Підтип ІІІb. Його відмінність полягає у тому, що на початковому етапі головним експортним товаром були сільськогосподарські продукти. Однак пізніше вони трансформувалися у переробленні сільськогосподарські товари та зросла їхня частка у експорті. Класичним прикладом такого підтипу була Данія.

 Підтип ІІІc. Доповнюючи характерні риси підтипів ІІІa та ІІІb, характеризувався експортом кінцевої продукції. Найтиповішим є приклад Швейцарії, економіка якої базувалася на місцевих сировинних ресурсах, що на початковому етапі експортувалися необробленими, а потім, на подальших етапах, набували форми як напівфабрикату, так і готових виробів.

 Підтип ІІІd. Досягається інтеграція у світовий ринок. До стратегій, перелічених у підтипах ІІІa, ІІІb та ІІІc, додається міжнародна послуга. Такий підтип був притаманний Норвегії [1, c. 99-101].

 Тип IV. Дисоціативий державно-капіталістичний розвиток. Подібний до типу І, характеризувався насамперед динамічним розвитком внутрішнього ринку. На відміну від типу І, динамічні імпульси надходили не від автономної приватної економічної діяльності та зростання приватного попиту на споживчі та інвестиційні товари, а за рахунок значного рівня розвитку державного сектору шляхом переважного інвестування в галузі важкої індустрії та машинобудування, забезпечуючи державний попит на озброєння, а також на інфраструктуру. Особливе значення надавалося важкій індустрії, тому такий шлях розвитку названо «сталевим». Зовнішня торгівля теж мала місце. На відмінну від зовнішньої торгівлі за типу І, ця модель не відображала рівня розвитку місцевої промисловості; її джерелами були або сільськогосподарські продукти і корисні копалини, або продукти традиційних ремесел, але не новітні промислові товари.

 Такий тип був  притаманній Японії, а також певною  мірою цей тип проявився і  в Італії [1, c. 101].

 Тип V. Дисоціативий  державно-соціалістичний розвиток. І – ІV типи містили різні варіанти капіталістичного розвитку. Цей тип розвитку характеризував країни, що мали статус перефірийних у традиційній світовій економічній системі або залишилися відносно ізольованими чи слаборозвинутими. У цьому випадку роз’єднання не розглядалося як короткотерміновий інструмент сприйняття внутрішньому розвитку. Навпаки, це був відносно стійкий економічний процес, який відбувався паралельно зі слабким розвитком власної економічної сфери.

 СРСР і Монголія першими репрезентували такий шлях розвитку. Після Другої світової війни до них приєдналися Китай, Північна Корея, Албанія й Куба [1, c.102].

 Тип VІ. Наздоганяючий (відкладений) розвиток. Цей тип притаманний новим індустріальним країнам, хоча остаточна думка щодо пріоритету тих чи інших процесів для формування передумов розвитку VІ типу ще досі не сформувалася. Представниками такого типу є Сінгапур, Тайвань, Південна Корея [1, c. 103].

 Визначення типу  економічного розвитку, пов’язане  із характеристикою ключових принципів та ознак функціонування економічної системи, дозволяє проводити науковий пошук найбільш ефективних, за даних умов, теоретичних моделей її функціонування.

2.2 Моделі економічного розвитку

У перекладі модель (фр. modele - італ. modello - лат. modulus - міра, зразок, норма) має багато варіантів тлумачень, серед яких, на наш погляд, найбільш цікавими є: зразок якогось виробу для серійного виробництва; зразок конструкції чогось; відтворення предмету у зменшеному або збільшеному вигляді; схема, зображення, або опис якогось явища чи процесу у природі та суспільстві; формалізована та представлена системою рівнянь система взаємозв’язків економічних явищ.

 В економічному  житті суспільства модель виступає  не лише результатом існування  певної концепції розвитку, аналогом системи зв’язків, яка може реально існувати в разі вдалої реалізації провідного задуму певних суб’єктів політичної та господарської діяльності, але й засобом, формою передбачення тенденцій подальшого, більш віддаленого функціонування та розвитку того чи іншого об’єкту. Можливості такого використання моделей економічного розвитку значно зросли з появою математичних, числових методів виразу економічних взаємозв’язків, що дозволяє визначати та прогнозувати різні можливі, за даних умов, варіанти становлення, функціонування та розвитку окремих змінних елементів моделі.

 Сучасна наука виділяє кілька основних моделей економічного розвитку. Розглянемо їх докладно.

 Модель лінійних стадій. Обґрунтована американським економістом та істориком В. Ростоу, ця концепція передбачає, що будь-яка країна в процесі економічного розвитку за умови більш-менш органічного включення в загально цивілізаційну систему господарських координат має пройти ряд стадій, а саме:

• традиційне суспільство;
• визрівання передумов для стрибка;
• ривок до само підтримувального зростання;
• перехід до технологічної зрілості;
• еру масового споживання.

 Головним елементом  теорії Ростоу є наголос на  необхідності накопичення передумов  для здійснення стрибка до  самопідтримувального зростання за рахунок внутрішніх і зовнішніх заощаджень, які дають змогу створити критичну масу інвестицій і здійснити на цій основі прискорене економічне зростання.

 Обмеженість теорії  Ростоу полягає в тому, що теорія  лінійних стадій має надто  вузький, спрощений підхід до проблем економічного зростання й розвитку, є характерним прикладом вульгарного економічного детермінізму саме тому, що абстрагується від низки компонентів суспільно-економічних відносин, які прямо чи опосередковано впливають на економічний розвиток.

 Теорія структурних трансформацій (перетворень). У широкому значенні моделі структурних трансформацій є базовими для індустріальної цивілізації в цілому. Вони відображають історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної до індустріальної моделі економічного розвитку. Цей процес розпочався кілька століть тому і завершився в розвинутих країнах ще наприкінці XIX — на початку XX ст.

 Зміст структурних  трансформацій найбільш повно  викладено в моделі А. Льюїса. У ній на основі узагальнення  історичного досвіду країн, що пройшли стадію індустріалізації, економіка поділяється на два головні сектори:

1. традиційний сектор з натуральним сільським господарством, прихованим та явним надлишком робочої сили і примітивними знаряддями праці;
2. промисловий сучасний сектор економіки, який поглинає робочу силу, що надходить із сільського господарства, і за рахунок цього здійснюється процес модернізації всієї економіки, зміцнюється її індустріальне ядро.

 Як і інші подібні  економічні моделі, концепція Льюїса  має низку обмежень,численних припущення й абстрагувань від реальних господарських процесів,що знижують її прикладне значення:

• модель не враховує технічний прогрес у промисловості, який, як відомо, часто сприяє не розширенню зайнятості у промисловості, а витісненню робочої сили;
• модель посилює надлишок робочої сили в аграрному секторі економіки країн, що розвиваються, та повну зайнятість у промисловості;
• модель припускає функціонування в промисловому секторі конкурентного ринку праці до того часу, поки не буде вичерпано надлишок робочої сили в сільському господарстві.

 Теорія зовнішньої залежності. Концепції зовнішньої залежності відштовхуються від дуже поширеної в західній історико-економічній літературі схеми взаємовідносин «центр—периферія», яка почала формуватись ще в XV ст., разом із зародженням світового ринку.

 Згідно з неоколоніальною  моделлю залежності, зростаюча взаємозалежність  країн світу є наслідком і  продовженням залежності колоній  від метрополій та інших розвинутих  країн. Тим самим формуються  відносини нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують економічну і технологічну ренту, транснаціональні компанії вилучають ефект масштабу виробництва, експлуатують природні і людські ресурси менш розвинутих країн тощо. Провідні позиції індустріальних країн у міжнародних фінансових організаціях дають їм змогу впливати на визначення умов надання позик і кредитів державам «третього світу» та країнам з перехідною економікою.

 Водночас у менш  розвинутих країнах склалися  чи формуються (як-от у постсоціалістичних країнах) відносно нечисленні, але економічно і політично впливові верстви (приватні підприємці, землевласники, вищі державні чиновники, профспілкові лідери, компрадорська інтелігенція та ін.), які зацікавлені у збереженні статус-кво, що забезпечує їм реалізацію власних економічних і політичних інтересів. Політика й економічна філософія місцевих еліт та фінансових олігархів спрямована дуже часто на імітацію радикальних реформ, що консервує політичну, економічну та технологічну відсталість бідних країн, посилює їхнє залежне становище в міжнародній економічній системі. Інколи такі форми розвитку називають наслідувальним, або залежним, капіталізмом.

 Теорія дуального розвитку. Ґрунтується на принципах системно-структурного аналізу, сутність якого полягає в тому, що будь-яка органічна система, передусім економічна, є різнорівневою, ієрархічною, відповідним чином субординованою. Між елементами системи існують відносини залежності та взаємозалежності, а також певної підпорядкованості.

 Об'єктивними передумовами дуального розвитку в національних і міжнародних масштабах є:

• співіснування в менш розвинутих країнах традиційного та сучасного секторів економіки, наявність у цих державах, з одного боку, багатої й освіченої еліти та маси неосвіченого, маргінального населення — з іншого, а в рамках світової економіки — взаємодія в одній системі потужних і багатих промислових націй та слабких і бідних найменш розвинутих аграрних країн;
• циклічність економічного розвитку спонукає до постійного відтворення відносин дуалізму на різних рівнях економічних структур, що надає йому іманентного статусу. Звичайно ж, у цій системі змінюються суб'єкти, вони можуть переходити з однієї сфери до іншої, мінятися місцями, але фактор дуалізму в різних формах залишається присутнім у загальній структурі економічного розвитку;
• розрив між різними елементами системи не лише не скорочується, а й зростає, що поглиблює дуальність економічного розвитку. Вона елімінується соціальною політикою окремих держав та заходами з демократизації міжнародних економічних відносин;
• дуальний розвиток підтримується своєрідним економічним егоїзмом, що проявляється в незаінтересованості вищих ієрархічних структур у господарському і соціально-політичному розпитку нижчих, у створенні явних чи прихованих перешкод для цього.

 Одним з головних  недоліків теорії дуального розвитку  є її пасивно-споглядацький характер: вона радше фіксує наявне становище,  ніж пропонує шляхи і механізми  вирішення складних проблем економічного  зростання і розвитку.

 Неокласична теорія вільного ринку. Неокласики пропонують вирішувати проблеми економічного зростання і розвитку шляхом:

• створення сучасного ринкового середовища, де досягається максимальний ступінь економічної свободи для суб'єктів господарської діяльності та для вільного обігу ресурсів;
• здійснення широких програм приватизації державної й комунальної власності, заохочення приватної ініціативи, розвитку малого і середнього бізнесу;
• формування відкритої економіки, лібералізації торговельного режиму, гармонізації зовнішньоторговельних норм і правил з вимогами і стандартами ГАТТ—СОТ та ін.;
• стимулювання інвестиційного процесу, створення критичної маси капіталовкладень шляхом залучення зарубіжних прямих і портфельних інвестицій та технологій.

 Ядром неокласичної  концепції є положення про необхідність нагромадження капіталу за рахунок створення належних умов для збільшення надходжень внутрішніх та зовнішніх заощаджень.

 Теорія  ендогенного зростання. Нова теорія зростання (ендогенне зростання) була викликана до життя невирішеністю гострих проблем економічного розвитку в країнах, що розвиваються, а останнім часом і в нових незалежних державах, з одного боку, та явною недосконалістю неокласичної концепції вільного ринку — з іншого.

 Головна особливість  моделі ендогенного зростання  полягає в орієнтації насамперед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, які у своїй сукупності здатні забезпечити саморозвиток і самовідтворення цілісних національно-державних економічних систем.

 Вона не має нічого  спільного з концепцією «опори на власні сили», але передбачає залучення в господарський оборот внутрішніх ресурсів і потенціалу, що здатні створити необхідні стартові умови економічного розвитку і підтримання його оптимальних темпів у довгостроковому періоді. Важлива роль при цьому відводиться активній економічній політиці, яка покликана сприяти максимальному залученню всіх наявних у країні ресурсів і механізмів задля формування власної національної економічної системи та її кількісного і якісного вдосконалення.

 Інноваційна теорія економічного розвитку. Особливе місце в інноваційній концепції економічного розвитку посіло розроблене Й.Шумпетером поняття «нововведення» чи «інновації». Інновація – це стрибок від старої виробничої функції до нової.