Еволюція і сучасний стан грошової та кредитної систем США

«Еволюція і сучасний стан грошової та кредитної систем США»

 
1.Становлення  та розвиток грошової системи:  
а) грошовий обіг в умовах домонополістичного капіталізму;  
б) особливості грошової системи США у рокиПершої світової війни

У XVIII ст. грошовий обіг на американському континенті обслуговувався головним чином іноземними грошовими знаками – англійськими фунтами стерлінгів та іспанськими срібними доларами [2, с. 193].

Наприкінці XVIIІ ст. англійські колонії в Північній Америці вибороли незалежність від Англії і створили нову державу – Сполучені Штати Америки [1, с. 254].

В 1785 р. Конгрес США визнав американський долар національною грошовою одиницею та єдиним законним платіжним засобом на території США.В 1792 р. в США була прийнята система біметалізму: долар міг вільно карбуватися з двох металів – золота і срібла. Металічний вміст долара був встановлений в 1,60327 г золота або 24,057 г срібла [1, с. 254].

Законодавчо був встановлений монетний паритет на рівні 15:1, що завищувало вартість срібних монет в порівнянні з вартісним співвідношенням двох металів (15,5:1) на світовому ринку і в деяких західноєвропейських країнах. За таких умов було вигідно вивозити золото і обмінювати його на срібло з подальшим перекарбовуванням в монету для внутрішнього обігу [2, с. 193; 1, с. 254].

Поява банкнот у складі грошової системи США припадає на кінець XVІІІ ст. Так, з самого початку війни за незалежність у червні 1775 р. Континентальний Конгрес постановив випустити паперові гроші («континентальні гроші») на суму 2 млн доларів, які мали бути забезпечені кредитом штатів. Також поряд з континентальними грошима в обігу перебували власні гроші, що випускались окремими штатами.

Випуск паперових грошей обумовлювався вимогами воєнного часу, а не потребою в них як у засобі обігу. Ці паперові гроші золотого і срібного забезпечення не мали, а тому швидко знецінювалися: якщо на початку 1779 р. металічний долар був еквівалентний 8 паперовим доларам, то в 1780 р. реальна вартість паперового долара впала до 1 цента в сріблі. Тому після прийняття Конституції США випуск кредитних білетів штатами був заборонений, а емісія урядових паперових грошей припинена [1, с. 256].

Такий неконтрольований обіг монет та випуск банкнот в США вимагав введення централізованого контролю та створення першого монетного двору.

Перша спроба заснувати центральний банк – Банк Північної Америки – була зроблена в 1781 р., але цей банк проіснував всього декілька років. Цей банк заснував власний монетний двір (у Філадельфії) і санкціонував перший федеральний випуск срібних доларів та мідних центів за вагою іспанських срібних песо (хоча останній згодом протягом багатьох років не діяв, і у країні вільно було в обігу іспанське срібло) [5, с. 63]. Згодом, після створення Банку Північної Америки, у 1784 р. були засновані «Банк Нью-Йорка» і «Банк Бостона».

У 1791 р. був заснований Центральний союзний емісійний банк, з яким, проте, конкурували емісійні банки, що отримали привілеї від окремих штатів. Проте перший банк Сполучених Штатів (First Bank of United States)був закритий в 1811 р. у зв’язку із закінченням 20-річного статусу банку і незатвердженням нового статусу Конгресом США.

Це стало причиною того, що банкнотну емісію почали здійснювати банки окремих штатів. Число банків стало особливо швидко зростати і збільшилося втричі (у 1811 р. їх уже налічувалося 88), а банкнотна маса виросла з 45 до 100 млн доларів, що призвело до падіння вартості паперових грошових знаків [2, с. 193].

Коли в 1812 р. почалася друга війна з Англією, що одержала назву Другої війни за незалежність, більшість банків була залучена в інтенсивне кредитування федерального уряду і штатів; пов’язана з цим надмірна емісія змусила приблизно три з кожних чотирьох банків звернутися в 1814 р. до урядів своїх штатів за дозволом на припинення грошових виплат. Цікаво, що значна частина банкрутств у ці, а також подальші роки мала місце саме там, де створення нових банків було найбільш обмежене, а отже, уже існуючі знаходилися у привілейованому становищі. Так, у штаті Нью-Йорк на 26 банків число банкрутств становило 11, у Пенсільванії також на 26 банків – вже 19, і ця частка зростала у міру просування на південь і захід [5, с. 64–65].

В 1813 р. у розпал війни виникла гостра фінансова криза, яка викликала загальну відміну платежів «дзвінкою монетою». Новий міністр фінансів Джеймс Даллас (James Dallas) запропонував заснувати новий центральний банк в США.

Внаслідок всього вищезазначеного в США в 1816 р. був створений другий Банк Сполучених Штатів (Second Bank of the United States), який був заснований строком на 25 років з капіталом у 35 млн доларів(на п’яту частину капіталу підписався уряд)та покликаний стати регулятором грошового обігу.

У 1824 р. найбільші банки Бостона уклали між собою угоду, що увійшла до американської банківської історії як сафолкська банківська система. Відповідно до цієї угоди Сафолкському банку Бостона було надано право зберігання резервів інших банків, особливо резервів банків сільських місцевостей, і в обмін на це він повинен був викупляти банкноти вказаної банківської групи за їх паритетом [2, с. 193]. Це було першим проявом централізації капіталу в банківській сфері.

Другий Банк Сполучених Штатів за своїми організаційними принципами досяг першості і контролю над банками окремих штатів, але цим лише збільшив число противників централізації емісійної справи. Однак, хоча банк і отримав привілей до 1835 р. у зв’язку з політичною боротьбою та інтригами, у 1832 р. президентом Джексоном було накладено вето на законопроект щодо продовження статусу банку на новий термін. Поряд з таким прийнятим рішенням відбулися зміни в системі біметалізму: у 1834 р. шляхом зниження металевого вмісту золотого долара при незмінному вмісті срібного було законодавчо змінено монетний паритет (16:1). А це призвело до відтоку срібла з країни та припливу в обіг золота. Зміни відбулися і в питаннях банківської емісії: окремі штати були абсолютно самостійні в питаннях, що стосуються діяльності емісійних банків, причому випуск банкнот в деяких штатах нічим не обмежувався і протягом довгого часу був децентралізований (вироблявся приватними банками).

У 1838 р. в Нью-Йорку був ухвалений Закон «Про вільну банківську діяльність» (Free Banking Act), відповідно до якого інвестори, що відповідали певним критеріям, мали право об’єднуватися для спільної банківської діяльності. Мінімальний розмір капіталу був встановлений в сумі 100 000 доларів. Цей закон поклав початок вільній банківській діяльності в США. У 1840 р. введений в дію Закон «Про незалежне Казначейство» [11, с. 23].

Кінець банківській анархії поклав Національний банківський акт 1863 р., що надав право банківської емісії під забезпечення державними цінними паперами національним банкам, підлеглим федеральному законодавству. Емісія банкнот банками, підлеглими законодавством окремих штатів, з 1865 р. обкладалася 10-процентним податком, що привело до її ліквідації протягом декількох років [2, с. 194].

На початку 50-х років уряд країни вирішив налагодити самостійну систему регулювання емісії за допомогою так званої підказначейської системи. Ця система була введена в 1846 р. і передбачала заснування підказначейств, які мали збирати всі прибутки і здійснювати всі виплати готівкою через свої каси. Підказначейська система діяла до початку Громадянської війни(1861–1865 pp.), а всі виплати діяли лише в металічних грошах [1, с. 257].

З початку Громадянської війни уряд прийняв рішення про випуск паперових кредитних білетів на суму в 450 000 доларів. Білети, забезпечені сріблом, були зеленого кольору і отримали назву «грінбеки» («зелені спинки»), на відміну від білетів, забезпечених золотом, які були жовтого кольору. З кінця 1861 р. грінбеки стали нерозмінними, а надлишковий їх випуск привів до їх знецінення [1, с. 257].

У 1863 р. була проведена широкомасштабна банківська реформа, згідно якої була заснована система національних банків: всі існуючі комерційні банки були поділені на загальнонаціональні банки і банки штатів. Була прийнята нова система банкнотної емісії. Кожний національний банк був зобов’язаний придбати в Державному казначействі облігації державних позик США на суму в 30 тис. доларів, або на суму, що дорівнювала 1/3 капіталу. Натомість національний банк отримував право емітувати банкноти в обсязі 90% номінальної вартості облігацій (з 1900 р. – 100%). Банкнотна емісія банків штатів обкладалася податком в 10% на рік, чим взагалі виключалася сама можливість такої емісії і монополія на випуск банкнот закріплювалася за національними банками. Крім того, була прийнята система резервування банківських депозитів, згідно з якою одні банки були зобов’язані депонувати гроші в інших банках. Великі міста були визначені «містами-резервами» і були виділені три «центральних міста-резерви»: Нью-Йорк, Чикаго і Сент-Луїс.

В 1864 р. в Національний банківський акт були внесені поправки і він став загальнонаціональним законом – законодавчою основою для розвитку банківської системи в масштабі всієї країни.

У 1873 р. у США була здійснена спроба перейти до золотого стандарту. Єдиною грошовою одиницею було визнано золотий долар. Вільне карбування срібла було заборонене, а платіжна сила срібних монет обмежувалася сумою в 5 доларів. Однак у 1878 р. біметалісти під впливом власників срібних копалень провели закон Бленда, відповідно до чого частково відновлювалося карбування срібла. Однак срібло продовжувало знецінюватися й у 1900 р., а золото було проголошено єдиним валютним металом. Золотий вміст долара був офіційно встановлений на рівні 1,50463 г [1, с. 255].

На початку XX ст. у США сформувалася кредитно-банківська система, яка складалася з таких основних типів кредитних установ [1, с. 260]:

-  центральний банк – Федеральна резервна система;

-  комерційні банки, які поділялися на національні банки (підпорядковувалися федеральному законодавству) і банки штатів (їх діяльність регламентувалася законодавством окремих штатів);

-  трастові компанії;

-  ощадні каси;

-  кредитні асоціації;

-  страхові компанії (акціонерні компанії і товариства взаємного страхування) та ін.

Серед національних банків були як акціонерні банки, так і банки, що виросли з родинних компаній, причому останні, як правило, поступово акціонувалися. Серед найбільш економічно міцних акціонерних банків Сполучених Штатів можна відзначити «Перший національний міський банк»,заснований у 1812 p., «Національний континентальний банк Ілінойса і трастова компанія Чикаго» (1857 p.), «Банк Нью-Йорка» і «Банк Бостона», який був перейменований в «Перший національний банк Бостона». Серед родинних і пайових банків слід відзначити компанію «Дж. П. Морган», засновану в 1838 р., компанію «Веллс Фарго» та компанію «Т. Меллон і сини» (1869 р.). У 1902 р. остання була реорганізована в «Національний банк Меллона»[1, с. 261].

Найбільшу в кількісному відношенні групу складали банки штатів, але питома вага їх капіталів була порівняно незначною, бо більшість цих банків були досить дрібними.

В 70-х роках XIX ст. у США почали виникати трастові компанії та страхові компанії, з кінця цього століття почали діяти позичково-ощадні асоціації, а з початку XX ст. – будівельні кредитні асоціації.

Серед компаній по страхуванню життя можна відзначити компанію «Пруденшл», засновану у 1873 p., з компаній страхування майна – компанію«Континентальна корпорація» (1853 р.).

Суттєву роль в кредитній системі відігравали ощадні каси, які поділялись на два типи: взаємно-ощадні банки і акціонерні ощадні банки. У 1901 р. у США налічувалося 1007 ощадних кас.

У 1907 р. у США в зв’язку з розвитком системи продаж споживацьких товарів у розстрочку виникли перші банки споживацького кредиту, які брали на себе оплату товарів, отримуючи від своїх клієнтів-покупців боргові зобов’язання, що гасились періодичними грошовими внесками.

Важливим кроком для зміцнення грошової системи США й упорядкування емісії грошей стало законодавче затвердження в 1900 р. золотого стандарту, який проіснував до 1934 р. [3].

На початку XX століття у зв’язку з наростанням процесів концентрації і централізації капіталу, посиленням конкуренції в банківській сфері в США відбулося збільшення числа прибічників створення централізованої банківської системи. Американська економіка гостро потребувала контрольованої урядом еластичної системи грошової емісії. Ініціатива створення в США центрального банку виходила переважно від найбільш могутніх уолл-стрітовських банківських груп. Цей процес був простимульований економічною кризою 1907 р. і пов’язаною з нею грандіозною фінансовою панікою, що призвела до виснаження банківських резервів [2, с. 194].

Законом Олдріча-Вреланда від 1908 р. була створена Національна комісія з питань грошової політики, яка запропонувала заходи з реформування грошової і банківської систем: організація національної резервної асоціації, наділеної функціями центрального банку. Дані заходи були представлені в Конгрес США законопроектом Олдріча.

Проте законопроект Олдріча не став законом. Але, разом із законопроектом Оуена-Гласса (червень 1913 р.), він послужив основою для підготовки Закону «Про Федеральну резервну систему». І відповідно до Федерального резервного акта від 23 грудня 1913 р. була створена Федеральна резервна система, яка з того часу й донині виконує функції Центрального банку США. Створення Федеральної резервної системи забезпечило якісний стрибок розвитку грошово-кредитної системи США, яка до цього часу не мала центрального банку.

Спочатку Законом «Про Федеральну резервну систему» не передбачалася детальна розробка взаємовідносин між дванадцятьма Федеральними резервними банками і Федеральною резервною радою (перейменована в 1935 р. в Раду керуючих ФРС) [11, с. 39].

З 1914 до 1922 рр. офіційні представники дванадцяти Федеральних резервних банків періодично проводили консультаційні зустрічі і наради, на яких розроблялися напрями розвитку грошово-кредитної політики і приймалися відповідні рішення. До Великої депресії відносини всередині ФРС залишалися напруженими, панувала ідея ізоляції уряду від основних фінансових ринків і в цілому переважала тенденція протидії управлінню фінансовою системою країни з єдиного центру. Федеральні резервні банки виконували головну роль у ФРС, і контроль за діяльністю Федеральної резервної системи здійснювався з ФРБ Нью-Йорка, а не Вашингтона [11, с. 39].

В умовах економічної кризи 1929–1933 pp. фінансовий стан США різко погіршився. Ліквідність американської банківської системи з року в рік зменшувалася внаслідок масового вилучення депозитів, припинення регулярного повернення позик позичальниками з причини численних банкрутств, замороження значної частини банківських ресурсів у неліквідних інвестиціях. Найбільшої сили грошово-кредитна криза в США досягла весною 1933 р., коли вкладники почали вимагати від банків розміну депозитів на готівку і в тому числі на золото. Масова виїмка депозитів клієнтами викликала велику кількість банківських банкрутств і закриття частини банків. Одночасно відбувався відплив золота з федеральних банків. Тому з 6 березня 1933 р. розмін банкнот на золото був припинений, а відповідно до надзвичайного Закону « Про банки» від 9 березня 1933 р. було заборонено володіти золотом у монетарній формі й, нарешті, з 19 квітня 1933 р. повністю було заборонено вивезення золота за кордон, що означало крах золотого стандарту і в США [1, с. 305-306]. Це призвело до радикальних змін в економіці та устрої грошово-кредитної системи країни. З-поміж багатьох заходів щодо перебудови грошово-кредитної системи США найважливішими стали відмова від золотомонетного обігу й наступна девальвація долара. У ході реформи грошової системи під час кризи державна влада США фактично провела націоналізацію монетарного золота. Згідно із законодавчими актами банки і фірми були зобов’язані продати наявне в них золото федеральним резервним банкам та казначейству за офіційним курсом. Було введено заборону на володіння монетарним золотом і операції з ним для приватних осіб, компаній і банків. Ці заходи дозволили запобігти спекуляції дорогоцінним металом в умовах нестабільності грошової системи після кризи. На початку 1934 р. було проведено девальвацію долара США. І хоча офіційний золотий вміст було встановлено, обмін доларів на золото у внутрішньому обігу припинився і діяв тільки у сфері валютних розрахунків до 1971 р. Золотомонетний грошовий обіг став базою для сучасної грошово-кредитної системи [4].