Характеристика методів обліку витрат і калькулювання «повної» собівартості продукції

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ  НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ  ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Факультет менеджменту  та маркетингу

 

 

 

 

 

РОЗРАХУНКОВА  РОБОТА

 

з курсу «Управлінський облік»

на тему:

«Характеристика методів обліку витрат і калькулювання «повної» собівартості продукції»

 

 

 

 

 

Виконала:

 студентка  5 курсу

 групи  ВУЕ-81

Бондаренко  М.В.

 

Перевірив:

к.е.н. Хринюк О.С.

 

 

Київ – 2012

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА ТА СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ…………………………………………..4
1. Поняття собівартості. Класифікація витрат і структура собівартості…………………………………..……………………..4
2. Основні методи розрахунку собівартості……………………….6
3. Шляхи зниження собівартості продукції………….……………7
2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА. МЕТОДИ ОБЛІКУ ВИТРАТ І КАЛЬКУЯЦІЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ……………………….9

Висновки…………………………………………………………………………15

Список літератури………………………………...……………………………..16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Практика  господарювання на ринкових засадах  підтверджує ту незаперечну істину, що результативність (ефективність) будь-якої виробничо-господарської та комерційної діяльності залежить передовсім від компетентності та творчої активності управлінських кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, законодавчої бази й соціальних аспектів господарювання. Протягом останніх років тривало становлення ринкової системи господарювання, активніше здійснювалися економічні реформи, виявлялися нові аспекти реформування форм власності

і структурної  перебудови економіки України.

Суспільство ніколи не було байдужим до витрат на досягнення того або іншого успіху. В основі прогресу лежить підвищення ефективності виробництва. Тут розуміється економічна і соціальна результативність господарської діяльності. При знаходженні ефективності потрібно порівнювати очікувану цінність того, що буде отримано, з очікуваної цінністью того, що буде витрачено. В практичних розрахунках цей показник знаходиться відношенням результатів виробництва до витрат.

Однак такий  оціночний показник недосконалий. По-перше, він не характеризуе вироблений продукт з точки зору його відповідності до суспільного попиту. По-друге, неоднарозово в витратах сумуються прямі вклади і не оцінюються окремі наслідки.

Актуальність  обраної для написання теми зумовлена  тим фактом, що питання собівартості продукції, робіт чи послуг завжди викликало підвищений інтерес і не лише у керівників підприємств і працівників економічних відділів, але і науковців, які неодноразово звертаються до її вивчення з метою знаходження теоретико-практичних шляхів зниження собівартості, а відтак – підвищеня конкурентоспроможності української продукції як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках.

 

 

1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА ТА СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

 

1. Поняття собівартості. Класифікація витрат і структура собівартості

 

Собівартість як економічна категорія  властива товарно-грошовим відносинам і виникла тоді, коли всі витрати  виробництва стали набирати вартісної  форми, тобто коли виникла необхідність підрахувати витрати на виробництво  товару і прибуток або збиток від  його реалізації.

Собівартість  продукції (Unit cost) - це грошове вираження витрат на виробництво та реалізацію продукції.

При обчисленні собівартості продукції  важливе значення має визначення складу витрат, що входять до неї. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються  за рахунок двох власних джерел:

- собівартості (валових витрат);

- прибутку.

Відповідно до цього у собівартість продукції включаються витрати  на такі цілі:

- дослідження ринку і виявлення  потреби в продукції;

- підготовку і освоєння нової  продукції;

- виробництво (витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію  основних виробничих фондів, оплату  праці персоналу та ін.);

- обслуговування виробничого процесу  і управління ним;

- збут продукції (пакування,  транспортування, реклама, комісійні  витрати);

- розвідку, використання і охорону  природних ресурсів (плата за  воду, геологорозвідувальні роботи, плата за деревину, витрати на  рекультивацію земель, охорону повітряного,  водного басейнів);

- добір і підготовку кадрів;

- поточну раціоналізацію виробництва  (вдосконалення технологій, організації  виробництва і праці, підвищення  якості продукції), крім капіталовкладень.

За способами віднесення на собівартість витрати поділяються на прямі  та побічні.

Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певного різновиду продукції, їх можна обчислити на одиницю продукції безпосередньо.

Побічними є витрати, величину яких не можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції, бо вони пов'язані з визначенням різних витрат (заробітна плата обслуговуючого та управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд тощо).

За принципом залежності витрат від обсягів виробництва витрати  поділяються на постійні та змінні .

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах.

Змінними називаються витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. Вони поділяються на пропорційні та непропорційні.

Пропорційні, на відміну від непропорційних — це витрати, розмір яких перебуває в пропорційній залежності від обсягів виробництва (кількості виготовленої продукції).

Непропорційні витрати, в свою чергу, поділяються на прогресуючі та дегресуючі.

Прогресуючі зростають більше, ніж обсяг виробництва. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва вимагає більших витрат на одиницю продукції. Це, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати.

Дегресуючі витрати зростають менше, ніж обсяг виробництва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, придбання інструменту тощо.

 

 

2. Основні методи розрахунку собівартості

 

 

Позаказний метод застосовується найчастіше в індивідуальному і дрібносерійному виробництві, а також для калькулювання собівартості робіт ремонтного й експериментального характеру. Метод цей полягає в тому, що витрати на виробництво враховуються по замовленням на виріб чи на групу виробів. Фактична собівартість замовлення визначається по закінченні виготовлення виробів чи робіт, що відносяться до цього замовлення, шляхом підсумовування усіх витрат по даному замовленню. Для начислення собівартості одиниці продукції загальна сума витрат за замовленням поділяється на кількість випущених виробів.

Попередільний метод калькулювання собівартості знаходить застосування в масовому виробництві з коротким, але закінченим технологічним циклом. Продукція, що випускається підприємством, однорідна по вихідному матеріалу і характеру обробки. Облік витрат при цьому методі здійснюється по стадіях (фазам) виробничого процесу.

Нормативний метод обліку і калькулювання є найбільш прогресивним, тому що дозволяє вести повсякденний контроль за ходом виробничого процесу, за виконанням завдань по зниженню собівартості продукції. В цьому випадку витрати на виробництво підрозділяються на дві частини: витрати в межах норм і відхилення від норм витрат. Все витрати в межах норм враховуються без групування, по окремим замовленням. Відхилення від встановлених норм враховуються по їх причинам и винуватцям, що дає можливість оперативно аналізувати причини відхилень. При цьому фактична собівартість виробу при нормативному методі обліку визначається шляхом сумування витрат по нормам і витрат в результаті відхилень і змін поточних нормативів.

При використанні кожного з перерахованих  методів контроль за рівнем витрат найбільш ефективно здійснювати  по місцям їх виникнення, центрам витрат, центрам відповідальності.

3. Шляхи зниження собівартості продукції

 

 

Обсяг виробництва  при незмінній вартості матеріальних і трудових ресурсів збільшується тільки в результаті зниження собівартості.

Розробка  плану організаційно-технічних заходів  щодо використання внутрівиробничих резервів ґрунтується на результатах аналізу  їхніх джерел і факторів, що впливають  на техніко-економічні показники. До найбільш важливих джерел резервів варто віднести зниження матеріальних витрат і підвищення продуктивності праці.

З усього різноманіття факторів, що впливають  на техніко-економічні показники, до укрупнених груп можна віднести:

- підвищення  технічного рівня виробництва;

- поліпшення  організації виробництва.

Зниження  матеріалоємності, чи матеріальних витрат — одне з найважливіших джерел розвитку економіки.

Продуктивність  праці, тобто його результативність і ефективність, виміряється трудомісткістю (часом,витраченим на виробництво одиниці продукції) і виробленням (кількістю продукції, зробленої за визначений проміжок часу). У результаті зниження трудомісткості економія досягається за рахунок зменшення витрат на оплату праці з обліком додаткової заробітної плати і відрахувань на соціальне страхування в розрахунку на одиницю продукції, скоректованих на новий обсяг виробництва.

Фактори, що впливають на техніко-економічні показники, можна об'єднати в наступні укрупнені групи.

Підвищення технічного рівня - процес удосконалення технічної бази, ріст рівня якої досягається в результаті:

- удосконалювання  засобів праці (упровадження прогресивної  техніки, підвищення частки удосконаленого  устаткування), предметів праці (застосування  прогресивних видів сировини, матеріалів, енергоносіїв);

- раціонального  використання сировини, матеріалів;

- механізації  й автоматизації виробничих процесів.

Використання  більш продуктивного устаткування дозволяє заощаджувати заробітну плату (жива праця) при збільшенні амортизаційних відрахувань (минулого праці). «Підвищення  продуктивності праці полягає саме в тім, що частка живої праці зменшується, а частка минулої праці збільшується, але збільшується так, що загальна сума праці, що полягає в товарі, зменшується, і, отже, кількість живої праці  зменшується більше, ніж збільшується кількість минулої праці».

Удосконалювання організації виробництва  і праці. Ця група факторів впливає на зниження собівартості в результаті спеціалізації виробництва, удосконалювання організації праці й управління виробництвом, поліпшення матеріально-технічного постачання і побуту, ефективного використання часу робочих, скорочення зайвих витрат.

Ріст  обсягу виробництва дозволяє скоротити  умовно-постійні витрати.

Собівартість  знижується за рахунок скорочення поточних витрат виробництва на одиницю продукції  до і після проведення організаційно-технічних  заходів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА. МЕТОДИ ОБЛІКУ ВИТРАТ І КАЛЬКУЯЦІЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ

Рис. 2.1. Методи обліку витрат на виробництво та калькулювання собівартості продукції.

Система обліку та калькулювання за нормативними затратами базується на використанні методу обліку затрат і калькулювання за нормативними затратами. Вона включає облік затрат, калькулювання нормативної собівартості продукції та надання інформації про відхилення фактичних затрат від нормативних.

Норму можна розглядати як встановлений кількісний вираз ресурсу на виготовлення одиниці продукції за умови використання прогресивної технології та організацій  виробництва.

Нормативні затрати – це заздалегідь  встановлені затрати з урахуванням  нормативних рівнів використання матеріальних цінностей, праці виробничих потужностей та чинних цін, для досягнення цілей в умовах ефективного виробництва.

Нормативна калькуляція використовується для розрахунку нормативної собівартості продукції, оцінки браку та залишків незавершеного виробництва, планування скорочення величини норм затрат, трудомісткості та матеріаломісткості на місяць квартал, рік, а також для розрахунку цін.