Класифікація економічних систем

Кременчуцький університет  економіки та нових технологій

Кафедра економіки

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна  робота з дисципліни

 «Політекономія»

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                  робота студентки

                                                    МГз-08-1

                                                                                економічного факультету

                                                                                     Чорної Євгеніі Михайлівни

 

 

Комсомольськ 2008

ПЛАН

1. Класифікація  економічних систем

2. Формування ціни  на землю

3. Вплив економічної політики на інфляцію та безробіття.    

   Антиінфляційна політика та політика  зайнятості

4. Задача

    Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Класифікація економічних систем

Економічна система - це одна з підсистем суспільства, яка інтегрує в собі сукупність усіх компонентів економіки (галузі підприємства, індивідуальні господарства, людей, що стоять за ними), природне середовище і виробничі відносини.

Функціонування і розвиток економічної системи визначають економічне життя суспільства.

Економічна система суспільства  формується на основі суспільного  виробництва і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що є базою для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб'єктів виробничої діяльності всіх членів суспільства.

В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних  систем. Головними з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності тощо.

В сучасних курсах по економічній теорії економічні системи поділяють на: система вільного або чистого ринку; адміністративно-командна система (централізовано-планова економіка); традиційна система; змішана система.

Система вільного або чистого ринку - це така економічна система, в якій держава здійснює найменше регулювання економічних процесів, а вільна конкуренція та ринкове соморегулювання досягають найбільшого розповсюдження.

Основні характеристики системи вільного ринку:

1. Приватна власність. Здійснюється право недержавної, приватної власності на економічні ресурси - капітал, землю, природні ресурси.

 2. Вільне підприємництво. Окремі групи людей за своєю ініціативою виступають в якості вільних підприємців, які беруть на себе функцію  організації економічних сил: мобілізують необхідні ресурси, організують виробництво та реалізацію вироблених товарів.

3. Особистий інтерес. Економічні суб’єкти діють згідно зі своїми  особистими інтересами. Кожний прагне максимізувати свій доход.

4. «Невидима рука». За А. Смітом існує «невидима світу рука», яка спрямовує індивідуальну поведінку, особисті інтереси до суспільних цілей,  до задоволення потреб інших економічних суб’єктів.

5. Вільна конкуренція. Вона припускає наявність багатьох незалежних  як продавців, так і покупців кожного ресурсу та кінцевого товару або послуги. Кожний з суб’єктів сам по собі не взмозі вплинути на ціну.

6. Мінімальне державне втручання. Державне втручання в економіку обмежується захистом приватної власності та формуванням правового середовища діяльності економічних суб’єктів через закони, укази, постанови.

Централізовано-планова економіка - це економічна система, в якій основні економічні рішення приймаються державою, що бере на себе функції організатора економічної діяльності суспільства.

Основні риси централізовано-планової економіки:

1. Жорстка централізація в розподілі ресурсів та результатів діяльності. Якщо в умовах ринку ресурси між сферами діяльності розподіляються через ринковий механізм взаємозв’язків виробників та споживачів, то в командній системі цю роль на себе бере держава.

2. Державна власність. Держава є власником більшої частини суспільного багатства, вона має можливість реально розпоряджатися їм згідно зі своїми цілями.

3. Недопущення приватного підприємництва. Виступаючи монопольним організатором економічних сил, держава намагається максимально залучити у виробництво всі наявні ресурси, в тому числі трудові, не зупиняясь також  перед використанням заходів примушення.

Традиційна система базується на відсталих технологіях, широкому розповсюдженні ручної праці, багатоукладності економіки.

Багатоукладність  економіки означає існування  при даній економічній системі різних форм господарювання. Зберігаються у ряді країн натурально-общинні форми, що засновані на общиному коллективному веденні господарства та натуральних формах розподілу виробленого продукту.

Велике значення має дрібнотоварне виробництво. Воно засноване на приватній власності на виробничі ресурси та особистій праці їх власника.

Змішана економіка - це така економічна система, в якій регулювання економічних процесів здійснюється як ринком, так і державою, без переважання одного з них.

Економічна  система змішаного типу зберегає риси, що належать вільному ринку: приватна власність, вільне підприємництво, особистий інтерес, функціонування ринкового координуючого механізму.

Разом з тим  з’являються нові властивості економічного співробітництва людей. Вони пов’язані зі змінами в конкуренції та новою економічною ролю держави.

В змішаній економічній системі домінує недосконала конкуренція. Вона може бути подана одним з тьох видів:

1. Монополістична конкуренція - незалежні один від одного продавці    пропонують подібні товари, тобто вони задовольняють одну й туж потребу,   намагаючись надати їм особливі якості.

2. Олігополістична конкуренція - декілька великих підприємств забезпечують основне виробництво товарів.

3. Чиста монополія - товар пропонується одним продавцем.

Змішані системи  як новий тип суспільного устрою мають такі загальні риси:

1. Переплетіння, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший.

2. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей, поєднання саморегулювання і регулювання економіки.

  3. Демократична форма управління спроможні забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації потенцій кожної людини. 

 

2. Формування ціни на землю

Земля як фактор виробництва - це не тільки та частина земної поверхні, яка не зайнята водою, але й природні ресурси - ліси, корисні копалини, ресурси морів, родючість ґрунтів, які можуть бути використані у процесі виробництва, тобто це всі рідкісні природні ресурси.

Природні ресурси розподіляються на такі, що не відтворюються (вони можуть бути використані лише один раз - вугілля, нафта, природний газ), і що відтворюються (тобто можуть використовуватись у виробничих процесах неодноразово - моря, земельні угіддя).

Безкоштовна експлуатація землі є головною причиною неефективного її використання. Щороку село втрачає мільярди гривень, тому що вартість землі не повертається у вигляді плати за землю, не закладається у собівартість продукції тощо. Вирішення цих проблем - у перетворенні землі на реальний предмет економічного обігу.

Саме тому розвиток земельного ринку набув сьогодні особливої  актуальності. Серед проблемних питань: забезпечення вільного обігу земельних ділянок (паїв), створення системи обліку, оцінки вартості землі, розвиток інфраструктури земельного ринку та інші.

Реформування та удосконалення  земельних відносин в Україні  повинно радикально вирішити питання  економічних інтересів селянина-трудівника - його слід визнати й узаконити  як суб'єкта аграрних відносин і реального повноправного власника землі та інших засобів виробництва. Формально такий статус селянина вже юридично визнано, але реалії життя такі, що справжніх землевласників на селі ще немає. Їх повинен сформувати цивілізований, регульований державою прозорий, а не тіньовий земельний ринок.

Земельні відносини значною  мірою є рентними відносинами. Пояснюється це тим, що земельна рента виступає регулюючим фактором у земельних відносинах. Вона є економічною формою реалізації права власності на землю через орендні відносини, відіграє важливу роль при ціноутворенні, нарешті – формує ціну землі, що є надзвичайно важливим чинником на сучасному етапі розвитку сільського господарства - етапі входження в ринок.

Рента – це економічна форма реалізації власності. тому із зміною відносин власності з’являються нові форми земельної ренти.

Одним із важливих завдань  сучасної земельної реформи в  Україні є формування ринку землі. Без такого ринку навряд чи можна вважати цільним і логічно завершеним перетворення земельних відносин на зразок європейських. Формування земельного ринку у нашій державі необхідно починати з трансформації суспільної думки, психології людей щодо приватної власності на землю та торговельних операцій з нею. Недостатньо визнати приватну земельну власність, законодавчо закріпити потенційну можливість її існування - головне, щоб люди усвідомили: власник землі як такий має право використовувати її і для ринкових цілей і реалізувати свій інтерес у використанні її як засобу виробництва, об'єкта оренди і, зрештою, торгівлі.

Тільки усвідомивши  необхідність ринку землі, можна  розробити правові акти, економічні механізми та організувати відповідні інституції, здатні забезпечити ефективне  функціонування земельного ринку у  державі. Українське законодавство має обов'язково враховувати досвід розвинутих країн з регулювання земельних відносин, формування та функціонування національного земельного ринку, управління земельними ресурсами.

Серед чинників, які стримують  розвиток вітчизняного ринку сільськогосподарських  земель, слід відзначити:

• відсутність дієвих методик оцінки вартості сільськогосподарських земель;
• недостатність досвіду функціонування ринку землі;
• неефективність системи реєстрації прав власності на землю та інше нерухоме майно та досвіду її ведення;
• переважання на ринку оренди землі правонаступників колективних підприємств;
• неефективна структура власників земельних паїв;
• низький рівень орендної плати;
• переважання на ринку короткострокових договорів з оренди землі;
• відсутність дієвих механізмів контролю за діями учасників ринку;
• недосконалість правової бази регулювання земельного ринку;
• високий рівень тінізації на ринку сільськогосподарських земель.

Таким чином, в Україні  досі не склалося умов для завершення земельної реформи шляхом впровадження повноцінного ефективного ринку земель сільськогосподарського призначення, який зміг би стати підґрунтям випереджаючого розвитку аграрного комплексу як основи продовольчої безпеки держави. Зволікання із формуванням земельного ринку призводить до неможливості залучення значних обсягів інвестицій в аграрний сектор та неефективного використання наявного земельного потенціалу України.

Виходячи з вищезазначеного, стратегічними пріоритетами політики держави, спрямованої на формування повноцінного ринку сільськогосподарських  земель в Україні, повинні бути:

• розробка та застосування методики оцінки землі, яка б враховувала не лише її природні властивості, а й ринкові фактори та специфіку землі як товару;
• формування заходів з метою недопущення продажу земель індивідуальними власниками за заниженими цінами та запобігання ажіотажного продажу;
• врегулювання ведення системи реєстрації прав власності на землю та інше нерухоме майно та прийняття узгодженого з нею Закону «Про державний кадастр»;
• створення дієвих механізмів підтримки та стимулювання розвитку індивідуальних фермерських господарств;
• розробка та впровадження правових механізмів контролю за цільовим використанням орендованих земель;
• удосконалення правових механізмів захисту прав власників земельних паїв, переданих в оренду, зокрема - шляхом впровадження типового орендного договору, встановлення чіткого прозорого зв’язку між орендною платою та отриманим у поточному році доходом, вільного вибору орендодавцем форми отримання орендної плати, запровадження механізмів державного контролю за виконанням орендарем умов договору;
• розробка, законодавче закріплення та інструментальне забезпечення контролю за виконанням вимог до потенційних покупців земельних ділянок та використанням земель сільськогосподарського призначення, в т.ч.:  удосконалення механізмів зміни цільового призначення земель; обмеження дольової участі іноземців у спільних підприємствах, що володіють сільськогосподарськими землями; розробка та впровадження правових механізмів протидії можливим проявам монополізму на ринку сільськогосподарських земель; формування механізмів контролю за екологічним станом використовуваних земель; формування контролю професійної спроможності покупців до ведення сільгоспвиробництва з метою запобігання купівлі земель з спекулятивними цілями;
• формування системи правових та економічних інструментів організації і функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення;
• розробка та реалізація системи інформаційно-освітніх програм для власників землі щодо існуючого законодавства та їхніх прав і можливостей здійснювати операції з землею.