Мехпнізм стратегічного управління в банку

Стратегічне управління —  багатоплановий, формально-поведінковий управлінський процес, який допомагає  формулювати та виконувати ефективні  стратегії, що сприяють балансуванню відносин між організацією (включаючи її окремі частини) та зовнішнім середовищем, а також досягненню визначених цілей.

Так само як важко уявити собі два однакові підприємства, неможливо створити тотожні системи стратегічного управління. Характерні особливості системи стратегічного управління певного підприємства залежать від взаємодії таких чинників:

• галузевої належності;

• розмірів підприємства (залежно від галузевих особливостей);

• типу виробництва, рівня спеціалізації, концентрації та ко-

операції;

• характеристик виробничого потенціалу;

• наявності (відсутності) науково-технічного потенціалу;

• рівня розвитку управління;

• рівня кваліфікації персоналу тощо.

Різні підходи до побудови системи стратегічного управління потребують чіткого уявлення про переваги цього явища в діяльності окремих підприємств, які в загальному вигляді можна сфор¬мулювати відповідно до мети стратегічного управління.

Мета стратегічного управління — це побудова такої динамічної системи, яка давала б змогу забезпечувати  своєчасне визначення місії, цілей  та стратегій, розробку і виконання  системи планів (як інструментів реалізації стратегічних орієнтирів), удосконалення  підприємства та його окремих підсистем, що є основою для підвищення його конкурентоспроможності та існування в довгостроковій перспективі.

З огляду на сказане подаємо принципову схему стратегічного управління підприємством (рис. 1.5).

Розгляду змісту окремих  її складових і присвячено наступні розділи.

 

 

 

Рис. 1.5. Концептуальна схема  стратегічного управління організацією

 

Висновки до розділу 1

1. Потреба та здатність передбачати розвиток подій та їх наслідки характерні для людини. Зокрема, обґрунтованість передбачення стосовно діяльності підприємст¬ва залежить від ступеня сприйняття та розуміння явищ і процесів на ньому та навколо нього; ступеня передба-

чуваності розвитку цих явищ і процесів; можливості управлінського впливу на ці явища й процеси за допомогою доступного методичного та технологічного інструментарію. Наукове передбачення — це діяльність, що полягає в зас¬тосуванні певних методів, прийомів та інструментів, які дають змогу прогнозувати перебіг процесів та явищ на перспективу в певній послідовності з установленням чітких взаємозв’язків між ними.

2. Залежно від типу проблеми на вибір методів передбачення її розвитку та інструментів розв’язання може впливати різна сукупність взаємозв’язаних факторів, як-от інфляція та дефляція, економічне процвітан¬ня або депресія, страйки, землетруси, терміни поставок сировини, коливання цін, податки тощо, які усклад¬нюють розуміння поточних подій, а тим більше тих, які можуть (або ні) відбутися в майбутньому. Розуміння тенденцій і передбачення подальшої долі підприємства, його процвітання або занепаду втілюються в життя в системах відповідного управління, їх спрямованості та основних характеристиках.

3. З погляду можливості та необхідності врахування майбутнього розвитку подій розрізняють чотири основні фази поступового переходу до стратегічного управління: 1) поточне управління «за відхиленнями» (домінування позиції щодо непотрібності передбачення тенденцій розвитку); 2) управління «від досягнутого» (з елементами передбачення майбутнього); 3) управ¬ління «за цілями», з орієнтацією на передбачення тенденцій у розвитку зовнішнього середовища; 4) страте¬гічне управління (базоване на науковому передбаченні).

4. Поточне планування та бюджетування характерні для управління, що базується на контролі та керуванні «за відхиленнями». Поточному плануванню та бюдже-туванню притаманні короткостроковість (на один рік)

і внутрішня спрямованість  без урахування зовнішніх умов функціонування підприємства: ринків, конкуренції, стану економіки, демографії, НТП тощо. Це їхній основний недолік, що не дає змоги забезпечувати надійний розвиток фірми.

5. Довгострокове планування базується на гіпотезі про можливість людини передбачати та контролювати майбутнє. Формаль¬ні процедури довгострокового планування виникли внаслідок розвитку процесу бюджетування. Довгострокове планування, розкриваючи перспек¬тиви розвитку, спиралося на різні варіанти екстрапо¬ляції, а згодом і на складніші моделі очікуваного економічного зростання окремих країн, можливостей розвитку ринків тощо.

6. Стратегічне планування як явище й процес перед-бачення майбутнього та підготовки до майбутнього

тлумачиться доволі широко: а) як інтегральний процес підготовки та прийняття рішень певного типу; б) як формулювання цілей та визначення шляхів їх досягнення; в) як забезпечення підготовленості підприємства для конкурентної боротьби на ринках тощо. Стратегічне планування — це адаптивний процес, за допомогою якого здійснюються регулярна роз¬робка та корекція системи більш чи менш формалізованих планів, перегляд змісту заходів щодо їх виконання на основі безперервного контролю та оцінюван¬ня змін, що відбуваються зовні та всередині підприєм¬ства.

7. Перехід до стратегічного управління дав змогу подолати обмеження стратегічного планування, а саме: стратегічне планування сфокусоване на прийнятті оптимальних стратегічних рішень, тоді як стратегічний менеджмент пов’язаний з досягненням стратегічних результатів — нових ринків, нових товарів і/або нових технологій; стратегічне планування — це передусім управління розробкою та виконанням планів, а стратегічний менеджмент — управління, спрямоване на досягнення результатів за допомогою застосування

широкого спектра інструментів стосовно кожного з елементів  виробничо-управлінської системи  організації; стратегічне планування — аналітико-прогнозний процес, а  стратегічний менеджмент — процес організаційний, що в певному варіанті поєднує всі функції управління, кожна з них має розвиватися  стратегічно;

у стратегічному плануванні використовуються економіч¬ні та технологічні змінні, а у стратегічному менедж-

менті враховуються ще й  організаційні, психологічні, соціологічні й політичні фактори. Отже, стратегічне планування відповідає на запитання «що робити?»,

а стратегічний менеджмент, що включає в себе стратегіч¬не планування як свою вихідну функцію, ще й на за-

питання «як?», «коли?» і  «хто це робитиме?»; стратегіч¬ний менеджмент складається із взаємозв’язаних  процесів: формулювання стратегій; розвитку потенціалу ком¬панії; управління впровадженням стратегій і розвитком здібностей [6].

8. Теорія управління наголошує на існуванні різних концепцій, що домінували на різних етапах розвитку теорії та практики управління. Концепція управління — це система ідей, принципів, уявлень, що зумовлюють мету функціонування організації, механізми взаємодії суб’єкта та об’єкта управління, характер відносин між окремими ланками його внутрішньої структури, а також визначають необхідний ступінь ураху¬вання впливу зовнішнього середовища на розвиток підприємства. Стратегічне управління — це реалізація концепції, в якій поєднуються цільовий, системний, ситуаційний та інтегральний підходи до діяльності підприємства, що дає змогу встановлювати цілі розвитку, порівнювати їх із наявними можливостями (потенціалом) підприємства та приводити їх у відповідність за рахунок розробки й реалізації системи стратегії («стратегічного набору»).

9. Мета стратегічного управління — це побудова такої динамічної системи, яка б дозволяла забезпечувати своєчасне визначення місії, цілей та стратегій, розробку та виконання системи планів (як інструментів ре¬алізації стратегічних орієнтирів), удосконалення під¬приємства та його окремих підсистем, що є основою для підвищення його конкурентоспроможності та існування в довгостроковій перспективі.

 

 

Питання до розділу 1

1. Що таке наукове передбачення? Від чого залежить ступінь передбачуваності розвитку явищ та процесів?

2. Як впливають ступінь структурованості та рівень невизначеності ситуації на вибір методів обґрунтування управлінських рішень?

3. Чим пояснюється перехід від «управління за відхиленнями» до стратегічного управління? Визначте умови, за яких різ¬ні типи управління були доцільними (див. табл. 1.2).

4. Чим можна пояснити ускладнення процесу управління на підприємстві?

5. Визначте відмінності між довгостроковим, короткостро¬ковим та стратегічним плануванням. Чи можна порівняти

довгострокове планування 1960—1970-х  років у СРСР і країнах

з розвиненою ринковою економікою? Обґрунтуйте відповідь.

6. Розкрийте сутність, основні відмінності та обмеження бюджетування, довгострокового та стратегічного планування, «регулярного» менеджменту та стратегічного управління.

7. Які обмеження стратегічного управління є, на ваш погляд, найбільш істотними та чому все ж його доцільно застосовувати на ринково-орієнтованих підприємствах?

8. Чи є відмінність між адаптацією та керованим розвитком підприємства? Які концепції управління найбільш прийнятні для великих і середніх організацій?

9. Від чого залежать перелік і зміст етапів стратегічного управління? Користуючись рис. 1.5, визначте, які елементи стратегічного управління існують на українських підприємствах, а яких — їм бракує та чому? Обґрунтуйте свою відповідь.

10. Що треба зробити керівникам організацій та підприємств України, щоб перейти до стратегічного управління розвитком? Чи здатна розв’язати проблему впровадження стратегічного управління окрема організація?