Мікросистема та її основні характеристики

Мікроекономіка розглядає підприємство як цілісний об’єкт, що здійснює перетворення ресурсів на готову продукцію, як один з найважливіших різновидів мікросистем.

Підприємство є ринково-виробничою системою. Воно водночас виступає у ролі споживача факторів виробництва (купує ресурси на ринках факторів), виробника продукції та її продавця на ринках товарів і послуг.

Будь-яка система, за термінологією  загальної теорії систем, має вхід, процесор та вихід. На вході підприємства – так звані прості елементи процесу виробництва (фактори виробництва): засоби праці, предмети праці, робоча сила, енергія, інформація тощо. Процес – це трансформація факторів виробництва у готову продукцію, а саме – виробничий процес. Вихід – кінцеві результати виробництва: товари або послуги у грошовому чи натуральному вимірі, вироблені підприємством за певний проміжок часу з використанням необхідних для цього ресурсів.

Ресурси, або фактори виробництва – це блага, які потрібно придбати підприємству для забезпечення випуску інших благ – готової продукції. Заведено розрізняти такі групи факторів виробництва: праця – всі розумові та фізичні витрати, що здійснюються людьми в процесі виробництва; фізичний капітал, або просто капітал – засоби виробництва, зокрема будівлі, споруди, устаткування та товарно-матеріальні цінності; природні ресурси – все, що може бути використане у виробництві в натуральному стані, тобто без будь-якої обробки (земля, ліс, мінерали тощо); підприємницький хист.

З огляду на можливості підприємства змінювати обсяги використання ресурсів у процесі виробництва, діяльність його як мікросистеми досліджують протягом певних періодів часу: миттєвого – період виробництва, протягом якого жодний фактор не може бути змінений; короткострокового – період у виробничій діяльності підприємства, протягом якого один із факторів розглядається як змінний (наприклад, праця), інші – як постійні; довгострокового – період у діяльності підприємства, достатній для зміни обсягів використання всіх без винятку факторів виробництва, потрібних для випуску продукції[4].

За кількістю найменувань продукції підприємство поділяють на монопродуктові та багатопродуктові. В мікроекономіці виходять з припущення, що кожне підприємство випускає лише один вид продукції, тобто монопродукт.

Гіпотеза про раціональність поведінки субєктів ринкових відносин означає, що фірма прагне приймати такі рішення, які б дозволили їй за умов обмеженості ресурсів максимізувати прибуток, тобто основною метою діяльності підприємства є максимізація прибутку. Досягнення цієї мети вимагає здійснення вибору: що виробляти ?, яким чином виробляти?, для кого призначаються результати виробництва?

Підприємство володіє суверенітетом у прийнятті рішень щодо своєї діяльності. Припущення про єдину мету діяльності підприємства є певним спрощенням. Воно може мати й інші цілі, особливо у короткостроковому періоді, але домінуючою метою у довгостроковому періоді має бути саме максимізація прибутку, інакше підприємство не зможе втриматись у своєму бізнесі та досягати інших цілей.

Виробничі відносини на мікрорівні – це, передусім, технологічні відносини. Технологія – це сукупність знань про технічні засоби здійснення виробничого процесу, про те, як сполучити різні фактори виробництва для забезпечення випуску певного блага.

Однією з головних умов отримання максимального прибутку є ефективність виробництва. Слід розрізняти технологічну та економічну ефективність виробництва [5].

 

2.2  Ринок ресурсів та ринок кінцевих  товарів і послуг

 

До цього  часу ми приділяли основну увагу  вивченню ринків, на яких споживачі  є покупцями, а фірми — продавцями. Далі ми зосередимось на дослідженні ринків виробничих ресурсів, де вже фірми є покупцями, а інші фірми і домогосподарства — продавцями. Деякі види товарів і послуг, наприклад, чавун, верстати або дослідження ринку продаються виключно фірмами, до того ж тільки іншим фірмам. Товари і послуги такого роду називають проміжними товарами у протилежність кінцевим товарам, що продаються споживачам. Тотожними назвами таких економічних благ є виробничі (або економічні) ресурси, фактори виробництва або інвестиційні товари.

Усі фірми приймають  до уваги ціни факторів виробництва, які вони купують в процесі  прийняття рішення про те, що і  як виробляти. Таким чином, ринки  ресурсів є невід’ємною частиною кругообігу товарів і послуг, що циркулюють між фірмами і домогосподарствами в ринковій економіці.

У основі функціонування ринків виробничих факторів знаходяться  однакові принципи, що й в основі споживчих ринків кінцевих товарів  і послуг. Проте ретельний розгляд  механізмів, що визначає попит і  пропозицію на ринках виробничих факторів, дозволяє побачити деякі відмінності, а саме:

1. Попит на ресурси, що пред’являється підприємствами залежить від попиту на кінцеві товари і послуги, що виробляються за допомогою цих ресурсів і фактично породжується ним. Ніхто не купуватиме деревину лише як деревину. Меблеві комбінати купують її, оскільки вона може бути використана у виробництві різноманітних меблевих товарів, які бажають купити споживачі. З цієї причини попит фірм на виробничі ресурси називають похідним попитом.
2. Оскільки покупцями інвестиційних товарів виступають фірми виробники, ринок товарів виробничого призначення відрізняється більшою концентрацією в порівнянні з ринком споживчих товарів, де врахування кількості і якості окремих груп споживачів більш складні.
3. Разом з цим, по вартості і фізичному обсягу ринок економічних ресурсів значно перевищує ринок споживчих товарів.
4. характерна риса ринків факторів виробництва полягає в тому, що окремі види інвестиційних товарів не мають визначеної системи просування від виробника до споживача. Їх шляхи різноманітні. Кожний виробник, виходячи на ринок з новим товаром, обирає свій метод опанування ринку за допомогою багатьох варіантів просування товару до кінцевого виробничого споживання. Багатоваріантність вибору просування конкретного руху засобів матеріально-технічного забезпечення - головна особливість функціонування цієї сфери [6].

Інвестиційні товари складаються з засобів праці (машини і обладнання) і предметів праці (сировина і матеріали). У загальній  структурі витрат продукції промислового підприємства питома вага предметів праці майже вдвічі перевищує питому вагу засобів праці.

Ринок сировини відрізняється порівняно  високим рівнем концентрації. Значна частина виробництва і обігу  несільськогосподарських сировинних матеріалів (продукція добувної промисловості, лісообробка і рибальство) контролюються інтегрованими фірмами. Так, багато фірм, що виробляють сталь і чавун контролюють добування вугілля і залізної руди, компанії по нафтопереробці — добування нафти. Пряме постачання сировини мало розповсюджено. Постачання дрібним і середнім споживачам лісу і вугілля здійснюються переважно через посередницькі фірми, що отримують оплату за свої послуги у вигляді комісійних відрахувань за операцію. Широко розповсюджена оптова ланка у товарообороті вторинної сировини.

Ринок напівфабрикатів має більш  складну структуру обігу. Тут  широко розповсюджені також прямі  зв’язки. Наприклад, в Україні 80% вартості сталі реалізується шляхом прямих і  непрямих зв’язків за довгостроковими  контрактами. Компанії, що закуповують напівфабрикати, звичайно самостійно здійснюють експертні оцінки фізико-хімічних властивостей цих інвестиційних товарів. У постачанні конструкційних і будівельних матеріалів, металів і металовиробів, особливо, продукції текстильної промисловості, тверді позиції утримують агенти і брокери, що володіють значними складськими приміщеннями. Крім того, існує багато вузькоспеціалізованих оптових фірм.

Ринок сільськогосподарської  сировини менш концентрований, оскільки тут переважають дрібні виробники. До того ж якість і кількість продукції, що випускається не може бути точно визначене заздалегідь, оскільки це залежить від природно-кліматичних умов. Величина попиту на сільськогосподарську сировину досить стабільна, тому рекламування або модифікація ланок обігу мало впливають на розширення ринку. Разом з цим сезонність виробництва продукції і високі транспортні витрати потребують розвинутої системи її зберігання і складування. В сільському господарстві виробники не можуть утримувати значну частину своєї продукції протягом тривалого часу поза ринком, оскільки вони позбавлені необхідних складських приміщень і більшість товарів швидко псується. Тому в обігу продуктів, що швидко псуються збільшується роль прямих зв’язків між аграрними підприємствами і заводами, що переробляють сільськогосподарську продукцію. Встановлення прямих зв’язків між аграрним підприємством і переробним заводом дозволяє ліквідувати проміжні ланки і скоротити витрати обігу.

Ринок виробничого устаткування в залежності від ступені складності і вартості продукції складається  з декількох каналів. Збут цінних заводських приладів і унікальних технологічних  ліній (наприклад, прокатних станків), що потребує висококваліфікованого технічно-інженерного стану обслуговування при монтажу, здійснюється за допомогою прямих зв’язків між підприємствами. Оригінальне спеціалізоване устаткування переважно постачається шляхом прямих замовлень. В той же час різноманітні типи стандартного устаткування широкого попиту надходять від виробників до споживачів, переважно, каналами оптової торгівлі.

Важливу частину продажу  устаткування складає устаткування, що раніше використовувалось. Вважається, що на ринку його питома вага однакова з питомою вагою нового устаткування. Причини значних продаж зношеного устаткування полягають в тому, що:

• воно значно дешевше нового;
• звичайно таке устаткування легше придбати , ніж нове;
• іноді воно більшою мірою відповідає виробничим завданням підприємства (не досить жорсткі технологічні вимоги до роботи машин).

Часто-густо  фірми замінюють досить надійне  устаткування у зв’язку з переходом  на нову технологію, внаслідок зростання  спеціалізації виробництва, морального застарівання устаткування і, нарешті, у випадку припинення існування якогось підприємства.

Окрім продаж піддержавного  устаткування швидко в українській  економіці розповсюджується оренда устаткування (виробничий лізинг). Перевага лізингу устаткування полягає в  тому, що:

• замість значних разових інвестицій — невеликі періодичні орендні платежі;
• лізинг діє в якості фінансової перешкоди проти зростаючих цін — ціна оренди встановлюється на весь перспективний період заздалегідь;
• іноді лізинг зменшує податковий тиск на прибуток.

Ринок запасних частин до машин, верстатів, устаткування для промисловості, транспорту і сільського господарства формується у відповідності з особливостями попиту на ці види продукції. Випуск запчастин планується підприємствами в залежності від обсягу виробництва основних товарів. Більшість великих і середніх підприємств гарантують постачання протягом усього терміну служби будь-якої запасної частини до проданих машин [7].

Найціннішим природним  ресурсом є земля. В умовах ринку  ресурсів вона стає об’єктом купівлі-продажу. Ціна на землю, як і на будь-який інший товар, формується за допомогою ринкового механізму — балансом попиту і пропозиції. Проте, ринок землі має певні особливості, а саме:

1. Попит на землю є похідним, бо залежить від ціни продукції, що виробляється на землі, і від продуктивності землі.
2. Пропозиція землі є повністю нееластичною, тобто майже повна незалежність від ціни, що пояснюється майже незмінним характером площі землі, яка знаходиться в господарському обороті. Земля є невідтворюваним даром природи. Можна поліпшити якість землі; проте на кількості землі це не позначиться.
3. Земля є найвизначальнішим ресурсом в аграрній сфері, в той час як у будь-якій іншій економічній сфері або галузі не можна відзначити настільки визначальний ресурс.

Враховуючи зазначені  особливості попиту на землю та її пропозиції, можна відобразити ринковий механізм формування ціни землі за допомогою графіку.

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.1.  Ринок землі

 

Крива попиту на землю відповідає кривій попиту на будь-який товар. Крива пропозиції землі має вертикальний характер внаслідок повної нееластичності пропозиції землі. Ціна землі виступає як рівноважна ціна попиту і пропозиції [7].

В Україні земля ще не є об’єктом купівлі-продажу. Вона продовжує перебувати в державній  власності внаслідок швидше політичних, ніж економічних міркувань. Проте тільки приватна власність на землю сільськогосподарського призначення може стати умовою розвитку ринкових відносин і появи реального ринку природних ресурсів в Україні.

В сучасній економіці  існують різноманітні розгалужена  класифікації ринків. Під ринком слід розуміти певне економічне середовище, де відбуваються певні економічні дії (купівля, продаж, інвестування, позика, тощо), що здійснюються різними економічними особами (домогосподарствами, фірмами, державою, тощо).

Ринки класифікуються за різними ознаками. За рівнем конкурентності між продавцями економічних благ розрізняють типи ринків (або типи ринкових структур):

• ринок досконалої конкуренції;
• ринок монополії;
• ринок олігополії;
• ринок монополістичної конкуренції.

За  територіальним охопленням ринки поділяються на:

• місцевий ринок;
• регіональний ринок;
• національний (або внутрішній) ринок;
• глобальний (або світовий) ринок;