Інфляція як економічне явище

Серед найбільш поширених заходів, що практикують центральні банки, можна назвати проведення кредитної рестрикції та лімітування випуску готівки в обіг. Стримування кредитної експансії комерційних банків здійснюється шляхом підвищення облікової ставки центрального банку, збільшення норми обов'язкових резервів, регулювання процентних ставок та іншими подібними заходами. Стосовно лімітування випуску готівки в обіг, то центральний банк удається до більш жорсткого контролю за обґрунтованістю великих позик, які планують видати комерційні банки. Нерідко держава запроваджує пряме регулювання збільшення готівкової грошової маси в обігу.

Другий напрям пов'язаний зі спробою регулювати заробітну плату і ціни, щоб утримувати їх у рівновазі. На практиці розроблення і здійснення антиінфляційних заходів пряме регулювання цін і заробітної плати використовувалося в багатьох країнах. Це відобразилося у заморожуванні заробітної плати, що широко практикувалося особливо в 1960–1970-ті роки в США і багатьох європейських країнах, а також у домовленостях з профспілками про припинення зобов'язань роботодавців (як правило, зафіксованих у колективних угодах з профспілками) стосовно підвищення реальної заробітної плати.

До досить поширених заходів антиінфляційної політики належить також державне регулювання цін. Воно може супроводжуватися обмеженням прибутків торговельних посередників. До цього методу країни Заходу вдавались неодноразово і дуже поступово йшли до лібералізації цін. Так, Франція на своєму внутрішньому ринку повністю лібералізувала ціни тільки в 1986 р.

Важливою складовою антиінфляційної політики стає й регулювання зовнішньої торгівлі. Це пов'язано з тим, що за певних умов може відбуватись імпорт інфляції і держава повинна вживати відповідні захисні дії. Особливо важливе значення це має для України з її величезною залежністю від імпорту енергоносіїв і високим рівнем відкритості економіки.

Антиінфляційні заходи держави вживаються щодо не тільки тих процесів, які безпосередньо впливають на інфляційне зростання цін, а й тих явищ, які стосуються швидше її наслідків, ніж причин. Одним із таких заходів є індексація доходів. Ця політика дає певний ефект особливо в короткостроковому періоді. Але на великих відрізках часу її можливості в регулюванні інфляційних процесів різко скорочуються. Це зумовлено тим, що індексація доходів і, насамперед, заробітної плати певною мірою знижує стимули до праці, тобто послаблює ринок як систему, яка у своєму саморегулюванні найбільш ефективно діє в антиінфляційному напрямі.

Розглянуті заходи антиінфляційного характеру базуються на економічних важелях. Водночас певне значення мають і ті заходи, що пов'язані з адміністративними діями. Вони за своєю сутністю є антиринковими і за крайніх виявів, наприклад, в умовах тотального регулювання цін, здатні завдати ринковому механізму великих збитків. Однак у певних ситуаціях адміністративний контроль за цінами буває абсолютно необхідним і в цьому плані не руйнує, а, навпаки, зміцнює ринковий механізм. Як правило, це пов'язано з короткочасним і нетотальним регулюванням цін.

Зазначені основні засади організації та здійснення антиінфляційної політики є дещо узагальненими. Щодо розроблення і реалізації антиінфляційної політики, то в кожній окремій державі вона матиме свої особливості, які відображають як загальні чинники, так і ті фактори, що притаманні саме тій чи іншій країні. Це пов'язано з тим, що антиінфляційна політика – складне і багато мірне явище, в реалізації якого треба врахувати особливості розвитку економіки країни, пріоритет конкретних завдань, що стоять перед суспільством на тому чи іншому етапі, і дію багатьох інших чинників.

Центральний банк країни може регулювати активність банківської системи економічними та адміністративними методами. Механізм впливу центрального банку на пропозицію грошей економічними методами зображено на мал. 11.

 

Мал.11. Механізми впливу центрального банку економічними методами на пропозицію грошей

Інфляція призводить до відчутних наслідків у багатьох сферах суспільного життя, насамперед у соціальній та економічній, тому вона постійно перебуває в центрі суспільної уваги, викликає занепокоєння в підприємців, політиків, усієї громадськості.

У соціальній сфері інфляція створює передумови для перерозподілу доходів між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх. Зростання товарних цін як вияв інфляції безпосередньо сприяє збільшенню прибутків підприємців і зменшує реальні доходи робітників, службовців та інших верств населення, які змушені купувати товари за зростаючими цінами.

Структурні теоретичні основи інфляційного таргетування, як і грошово-кредитної політики в цілому, були закладені першим Нобелівським лауреатом з економіки – Яном Тінбергеном.

Під таргетуванням розуміють застосування інструментів економічної політики для досягнення кількісних орієнтирів цільової змінної, які входять до сфери відповідальності органу регулювання.

Таргетування інфляції – це концепція монетарної політики, якою передбачено наявність трьох основних елементів:

– законодавчого закріплення цінової стабільності як прямої мети монетарної політики в довгостроковій перспективі;

– офіційного оголошення центральним банком кількісних цільових показників інфляції на визначений період та відповідальності за їх дотримання;

– роз'яснення дій органів монетарної влади громадськості.

У міжнародній практиці найбільшого поширення набули кілька варіантів таргетування:

– таргетування інфляції: проміжної мети грошово-кредитної політики або немає, або вона збігається з кінцевою метою, або нею є прогноз інфляції;

– таргетування валютного курсу: проміжною метою є курс обміну національної валюти;

– грошове таргетування: проміжною метою є грошово-кредитні агрегати;

– таргетування номінального доходу: як проміжна мета – приріст номінального ВВП

Світовий досвід показує, що країни з відносно низьким рівнем ВВП на одну особу, запровадивши режим інфляційного таргетування з перехідним періодом, успішно використали його переваги, підняли довіру суспільства до економічної і монетарної влади, пришвидшили реформи, досягли низької інфляції та сталих темпів економічного зростання.

З табл. 5 видно, що кількість таких країн постійно збільшується. За 17 років дії режиму IT жодна з держав, яка його ввела, не відмовилась від нього. Лише Іспанія та Фінляндія із входженням до зони евро формально скасували цей режим.

Економічно розвинуті країни	Рік запровадження	Країни, що розвиваються	Рік запровадження
Нова Зеландія	1989	Чилі	1990
Канада	1991	Ізраїль	1991
Ісландія	1991	Чехія	1997
Велика Британія	1992	Польща	1998
Австралія	1993	Бразилія	1999
Фінляндія	1993	Мексика	1999
Швеція	1993	ПАР	2000
Іспанія	1994	Таїланд	2000
Швейцарія	2000	Колумбія	2000
Норвегія	2001	Корея	2000
		Угорщина	2001
		Перу	2002
		Філіппіни	2002
		Словаччина	2005
		Туреччина	2005
		Румунія	2006

 

Таблиця 5. Країни, в яких застосовується інфляційне таргетування

 

Контроль над інфляцією не є самоціллю монетарної політики. Довгострокова цінова стабільність важлива лише в тому аспекті, що вона забезпечує прискорення темпів економічного зростання, підвищення добробуту населення, зниження безробіття. За запровадження таргетування інфляції довгострокова цінова стабільність проголошується прямою метою грошово-кредитної політики, яка сприятиме досягненню зазначених опосередкованих цілей.

Таргетування інфляції дає монетарній політиці "номінальний якір" – чіткий цільовий орієнтир на довгострокову перспективу. Це дозволяє суттєво знизити інфляційні очікування економічних суб'єктів, довівши їх до рівня інфляційної цілі, і внаслідок цього зменшити як саму інфляцію, так і її мінливість. Крім того, "номінальний якір" забезпечує більшу свободу дій центральному банку, водночас чітко окреслюючи сферу його відповідальності та сприяючи послабленню політичного тиску на його рішення.

Ефективність цього механізму, термін його запровадження залежать від швидкості розвитку ринку цінних паперів, ключовим гравцем на якому має бути уряд. Поза жодним сумнівом, за допомогою розвинутого інструменту відсоткових ставок центральний банк дедалі більше впливатиме на інфляцію, зокрема через кредитні ставки банків, відсоткові ставки за цінними паперами на фондовому ринку, канали інфляційних очікувань та обмінного курсу.

Отже, можна зробити такі висновки. Запровадження інфляційного таргетування в Україні дало б змогу стабілізувати інфляцію, гармонізувати розвиток внутрішнього та зовнішнього секторів економіки, здешевити довгострокові кредитні ресурси. Проте сьогодні економіка, монетарна та фінансова системи країни не готові до цього рішучого кроку.

Для запровадження режиму інфляційного таргетування необхідно створити такі "технічні" передумови.

Законодавчо затвердити узгоджений усіма зацікавленими сторонами рівень інфляції на довгостроковий період. При цьому цілком імовірно, що на перехідному етапі фактично досягнутий рівень інфляції може дещо відрізнятися від запланованого, але особливо важливо, щоб подібними були траєкторії їх руху. За такої ситуації зростатиме роль комунікаційних відносин між центральним банком і суспільством, тому що необхідно щонайдокладніше пояснювати і бізнесу, і населенню, чому і на скільки відбулося відхилення, а також те, скільки часу потрібно для досягнення затвердженої динаміки інфляції.

Вдосконалити інструментарій проведення монетарної політики. Поступово основним інструментом ставатиме короткострокова відсоткова ставка центрального банку, через яку він впливає на рівень відсоткових ставок у банківській системі, ринок цінних паперів, валютний курс, інфляційні очікування, і в кінцевому підсумку – на рівень інфляції. Природно, що цей процес потребує певного часу.

Налагодити конструктивний діалог уряду і центрального банку із суспільством. Широка громадськість має бути поінформованою як щодо загальної стратегії, так і тактичних кроків грошово-кредитної політики. Лише таким чином можна добитися підвищення довіри до монетарної та економічної влади. На практиці це означає проведення прес-конференцій, круглих столів, семінарів, випуск спеціальних документів, які пояснювали б монетарну політику.

 

Висновки

1. У наш час інфляція - одна з самих хворобливих і небезпечних процесів, що негативно впливають на фінанси, грошову і економічну систему загалом. Інфляція означає не тільки зниження купівельної здатності грошей, вона підриває можливості господарського регулювання, зводить на немає зусилля по проведенню структурних перетворень, відновленню порушених пропорцій.

 

2. Вимірюється інфляція за допомогою індексу цін, що відображає відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг, що називається ринковим кошиком, для даного періоду і сукупною ціною ідентичної або подібної групи товарів і послуг у базовому періоді. Залежно від темпів знецінення грошей виділяються такі типи інфляції, як повзуча, відкрита,  галопуюча і гіперінфляція.

 

3. По своєму характеру, інтенсивності, виявам інфляція буває вельми різна, хоч і означається одним терміном. Інфляційні процеси не можуть розглядатися як прямий результат тільки певної політики, політики розширення грошової емісії або дефіцитного регулювання виробництва, бо зростання цін виявляється неминучим результатом глибинних процесів в економіці, об'єктивним слідством наростання диспропорцій між попитом і пропозицією, виробництвом предметів споживання і засобів виробництва, накопиченням і споживанням і т.д. В результаті процес інфляції - в різних його виявах - носить не випадковий характер, а вельми стійкий.

 

4. В основі механізму формування інфляції передусім лежать зв'язок попиту і витрат, спад виробництва і зростання цін, спіраль "зарплата – ціна". Інфляція також значно поглиблюється деформацією психології споживачів і виробників, що виявляється у нарощуванні поточного попиту за рахунок заощадження.

 

5. До негативних наслідків інфляційних процесів відносяться зниження реальних прибутків населення, знецінення заощаджень населення, втрата у виробників зацікавленості у створенні якісних товарів, обмеження продажу сільськогосподарських продуктів в місті сільськими виробниками внаслідок падіння зацікавленості, в очікуванні підвищення цін на продукти харчування, погіршення умов життя переважно у представників соціальних груп з твердими прибутками (пенсіонерів, що працюють, студентів, прибутки яких формуються за рахунок держбюджету).