Пам'ятки української економічної думки періоду литовсько-польського панування

Міністерство освіти і  науки України

Національний університет  “ Львівська політехніка ”

 

 

Кафедра ТПЕ

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему: “  Пам'ятки  української економічної думки періоду

литовсько-польського панування   ”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Прийняла:

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

1. Запровадження  Магдебурського права у період литовсько-польського панування.

2. Кодекс права Великого  князівства Литовського - Литовський  Статут 1529 року.

3. Другий Литовський Статут 1566 року.

4.Третій Литовський Статут 1588 року.

5.»Устава на волоки»  1557 року.

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Запровадження   Магдебурського права у період литовсько-польського панування

Феодальною  роздробленістю Русі скористалися сусіди, колись могутня держава була загарбана  в середині XIV ст. Литвою і Польщею, які поділ між собою землі  етнічних українців.

У період литовсько-польського панування  на території України було запроваджено Магдебурзьке право, яке надавало містам право самоврядування. Воно захищало українських міщан від сваволі та зазіхань іноземних і місцевих феодалів, які намагалися підкорити міста своїй владі. Протягом XIV—XV ст. магдебурзьке право отримали Санок (1339 р). Львів (1356 p.), Кам'янець-Подільський (1374 p.), Луцьк (1432 p.),Кременець (1438 p.), Житомир (1444 p.), Київ (1494 p.). При наданні магдебурзького права з міст стягувалась певна сума,визначена у привілеї. Населення звільнялось від натуральних повинностей і сплачувало грошові податки з торгівлі та промислів. Міське населення звільнялося від управління й суду великокнязівського або королівського намісника. 
Міське самоврядування — магістрат складався з "лави" на чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради з бургомістрами (адміністративний орган і суд у цивільних справах).

Магдебурзьке право на українських землях було обмеженим. За міщанами зберігався обов'язок відбування численних повинностей. Королівські  намісники самовільно втручалися у  справи міст. Війта призначав великий  князь чи король. Лише міщанство  м. Львова мало право самостійно обирати  людину на цю посаду

Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося  законодавче закріплення прав магнатів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 pp. великого князя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння("до живота"). У З0—50-х роках землі роздавалися до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіція землі.

 

 

2. Кодекс права  Великого князівства Литовського  - Литовський Статут 1529 року

       Литовський Статут, кодекс права Великого Князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), виданий у ХVI столітті  в трьох основних редакціях, один з найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Литовського Статуту джерелами права Литовсько-Руської держави були — Руська Правда, а також литовське, білоруське і українське звичаєве право. Перший або Старий Литовський Статут, схвалений у 1529 р. на сеймі у Вільні, складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, карного, цивільного й господарського права, поруч з постановами державного права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і шляхти, а особливо маґнатів. Литовський статут 1529 p. (кодекс прав Литовської держави)встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було пов'язане з феодально-службовою залежністю від великого князя або магнатів. Він надав великі привілеї шляхті — литовським, польським та українським магнатам, остаточно закріпивши селян за феодальними маєтками. Селянам навіть заборонялося розпоряджатися власними земельними наділами без дозволу панів. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю. За порушення панської власності було значно посилено міри покарання. Усе це показує, що Литовський статут відображав інтереси литовської, польської та української шляхти. Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.

Для існування фільваркових господарств суттєво необхідними  були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і виникли  перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському і Волзькому воєводствах  нараховувалось кілька сотень фільварків. На Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.

З розвитком фільваркового  господарства безпосередньо була пов'язана  волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 p. В його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні — у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей.

 

3. Другий Литовський  Статут 1566 року

Другий Литовський Статут, іноді з уваги на особливу ролю Волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, схвалений у 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політ. реформу держави (поділ на повіти), а зокрема поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти — повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло так зване маґдебурзьке право). Литовський статут 1566 p. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя, маєтками розпоряджалися на власний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя, вони роздавалися або до "живота",або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.

 

 

 

 

 

4.Третій Литовський  Статут 1588 року.

 Третій Литовський  Статут (488 артикулів в 14 розділах), складений після приєднання В.  Князівства Литви до Польщі (Люблінська  унія 1569 p.), був затверджений Жигмонтом III Вазою, великим князем литовським (і польським королем) у 1588 р. Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві -Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян.

Всі три редакції Литовського  Статуту були написані тодішньою  «руською» канцелярською мовою, що була сумішшю церковнослов’янської, української і білоруської  мов. Дві перші редакції появилися  в рукописній формі, а третя —  надрукована у Вільні. У 1614 р. появився перший переклад — редакція Литовського  Статуту польською мовою у  Вільні; 1811 р. Литовський  Статут перекладено  на російську мову (з польського тексту). Литовський  Статут  був  одним з джерел, що були використані  при укладенні кодексу московського царя Олексія Михайловича («Соборное Уложение») в 1649 р.

На протязі  кількох століть Литовський Статут був основним зб. права на Україні, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Він був головним джерелом українського права на Гетьманській Україні і становив основне джерело  кодексу «Права, по которым, судится Малороссийский народ». На Правобережній Україні Литовський Статут діяв аж до скасування указом царя Миколи І з 25 червня 1840 р. Деякі законоположення Литовського Статуту були внесені до зб. законів Російської Імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р.

 

5.»Устава на  волоки» 1557 року

У 1557 р. було видано закон  під назвою «Устава на волоки— правовий документ, затверджений  01.04.1557  польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині з метою підвищити прибутковість цих маєтків. Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське землеволодіння. За цим законом всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки — волоки (дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі його відносилася до площі, переданої в користування селян як 1 : 7., тобто «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти волоку і відбувати примуси, наділялися меншими наділами — півланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У великокнязівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав на землю.

 Кожне тяглове селянське  господарство (окремий двір — дим, яке мало худобу і реманент і повинно було відбувати всі повинності й панщину ) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система) кожна по 11 морґів (7,12 га). З цього часу панщина стала головною формою експлуатації селян. Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному морґу землі під городи, які не обкладалися податком. Господарства, що не могли обробляти з якихось причин волоку і відбувати панщину, повинності, наділялися половиною волоки, «загородами» — близько 1/11 волоки. Наділ передавався в спадок, його можна було ділити, але не збільшувати.

Основою господарства став фільварок, під який відводилися  кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянам діставалися окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільваркових земель була меншою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршала. Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки.

«Устава на волоки» збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялись на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий — пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та ін. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

За «Устава на волоки» безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Селянська влада за німецько-польським зразком поділялась на війтів і лавників. Вищою посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала громада села і затверджував великокнязівський ревізор. Війт призначався на 100 і більше селян з метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі. Лавники допомагали війтові і не звільнялися від примусів. В обов'язки війта входило: здійснювати контроль за виконанням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати вози з вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснювати контроль за користуванням землею, вирішувати господарські спори. Особи, обрані на війтівство, складали присягу. Місцями збору податків були визначені будинки у селах та двори великого князя. «Устава на волоки» визначала терміни сплати податків підданими — від 21.11. (св. Михайла)до 6.12. (св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та ін. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім'ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув'язнювали до повної їх сплати.

Контроль за проведенням  «волочної поміри» здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм «Устава на волоки» Ревізорами могли бути осілі, компетентні у веденні сільського господарства особи християнського віросповідання. Артикул 43 "Устава на волоки " забороняв застосовувати до осіб, які вчинили злочин, покарання у вигляді конфіскації майна і землі.

«Волочна поміра» зруйнувала, хоча і не повністю, сільську громаду і пов'язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці.