Пам'ятки української економічної думки періоду литовсько-польського панування

У 2-й пол. 16 ст. реформу  провадили в магнатських, шляхетських  і церковних володіннях з метою  посилення кріпосницького гніту  і загарбання кращих селянських земель під фільварки. За «Устава на Волоки» було значно збільшено державні податки, надано широких прав землевласникам, старостам, війтам і лавникам щодо селян, зобов'язано селян 2-3 дні на тиждень працювати на землі феодалів. Спочатку реформу було проведено в Литві й Білорусі, частково на Русі-Україні: у великокнязівських володіннях Кременецького повіту на Волині. Згодом волочний спосіб господарства охопив усю Правобережну Україну і був однією з причин селянсько-козацьких повстань у кінці 16 — 1-й пол. 17 ст.

У другій половині XVI — на початку XVII ст. фільварки створювалися у тих воєводствах, де їх до того ще не було. В низинних районах Закарпатської  України вони з'явилися в останній третині XVI ст. У Буковині така система  не склалася. Повільно організовувалися фільварки в Центральній і  Лівобережній Україні, де насамперед потрібно було освоїти колонізовані землі. Шляхта заохочувала селян займати ці землі, запропонувавши їм слободи (поселення, звільнені від сплати примусів та оброків протягом 15—З0 років).

Найбільші фільварки мали по 400—600, середні — по 100—250 га ріллі.

Розвиток фільваркової системи  зміцнив феодальну власність  на землю. На всі українські землі  поширився принцип абсолютної неподільної  спадкової станової власності, що діяла  у Польщі. Шляхта домоглася виключного права на землю і на працю виробників. Нешляхетської земельної власності не могло існувати. Селян було позбавлено права на спадкове користування землею. Вони поділялися на групи залежно від майнового стану і господарських функцій у фільварках. Селяни-кмети мали наділ землі і виконували примуси з тяглом. Загородники "сиділи" на городах і мали садиби. Халупники мали тільки садибу і хату. Коморники володіли лише худобою. Гультяї працювали як тимчасові наймані робітники.

Розгортання панщинно-фільваркової системи не тільки позбавило права  селян на землю, а й призвело до збільшення їх панщини, примусів і втрати права переходу. На українських землях у складі шляхетської Польщі основна  маса селян була закріпачена протягом перших десятиліть XVI ст. Польські сейми (1505 і 1520 pp.) заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана й узаконили дводенну панщину. Королівський асесорний суд в 1518 p. Позбавив селян права подавати скарги на пана і, як правило, був на боці останніх, якщо скаржилися селяни королівських маєтків.

На українських землях Литовської держави відбувалися  ті самі процеси. Селянам було заборонено скаржитися на своїх панів, які використовували  право вотчинного суду. 
Литовські статути 1529 і 1566 pp. дозволяли купувати селян без землі. "Устави на волоки" 1557 p. юридичне закріпляли належність селян феодалові: "Кметь і все його майно є наше". Для тяглових селян встановлювалася панщина в розмірі двох днів на тиждень з волоки, для городників — один день пішої панщини (без робочої худоби) і додатково шість днів під час жнив, прополювання городів. Тяглові селяни повинні були виконувати "шарварки" (роботи з будівництва), "толоки", "ґвалти", жати сіно, платити чинш і натуральні податки. У кінці XVI ст. на Поділлі панщина доходила до двох-трьох днів на тиждень з господарства. У північній Київщині селяни платили данину медом і грошову ренту, панщина становила кілька днів на рік. У південній Київщині, південно-східній Брацлавщині, де землеробство ускладнювалося татарськими набігами, панщини не було.

"Артикули" польського  короля Генріха Валуа 1573 p. І  третій Литовський статут 1588 p. остаточно  закріпачили селян, їм заборонялося  самостійно виступати на суді, свідчити як проти, так і  за своїх панів. Практично неможливим  стало право переходу. "Похожі" селяни, які вважалися вільними, проживши десять років в маєтку  пана, повинні були при переході  сплатити 10 кіп грошів, що дорівнювало   половині вартості селянського  господарства із землею, а також  повернути позику, отриману при  поселенні. Шляхтич мав право  протягом десяти років розшукати  селян-утікачів, а спіймавши їх, зробити  "отчичем", тобто селянином, який втратив право переходу. Всі селяни вважалися кріпосними, позбавлялися права розпоряджатися своїм майном, заповідати, відчужувати його без дозволу поміщика, повинні були коритися і щодо віросповідання. Запроваджувалася необмежена панщина "з волі пана". Шляхтич міг позбавити селянина життя на свій розсуд.

Реформа зміцнила феодальну  власність на землю. В Україні, як і в Польщі, запанував принцип: нема землі без сеньйора. Тобто  не шляхетської землі не може бути.

Крім того, що реформа  скоротила кількість земель у  селян, вона завдала удару селянській общині, общинному землеволодінню і  взагалі общинним порядкам, тому що відтепер не община протистояла феодалові, а окреме волочне господарство.

Реформа підвищила прибутки феодалів, зміцнила феодальні порядки, посилила позаекономічний примус селян  і призвела до покріпачення селян.

Панівною системою в землеробстві було трипілля. Ширше стали застосовувати  угноєння. Ґрунти обробляли в чорноземних  районах дерев'яними плугами з  залізною робочою частиною, а на легких піщаних ґрунтах застосовувалося  соха. Для розпушування землі використовували  борону з залізними зубцями і  рало.

Головною сільськогосподарською  і експортною культурою було жито, в панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зростав, вона була майже  вдвоє дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була невисока і врожайність невелика. Кращим було становище в фільварках. У великих маєтках одержували велику кількість збіжжя.

У 1569 р. за Люблінською унією Литва  об'єдналася з Польщею в єдину  державу — Річ Посполиту, першість в якій перейшла до Польщі. У 1596 р. було укладено Берестейську церковну унію, яка стала угодою між православною церквою і папським престолом у Ватикані на землях Речі Посполитої. Ідеологічна релігійна боротьба у зв'язку із впровадженням унії і греко-католицької церкви зумовила виникнення цілої плеяди українських публіцистів, які захищали соціально-економічні інтереси українського населення, сприяли ідейній підготовці Національно-визвольної революції українського народу XVIII ст.

Український народ піднімався на боротьбу проти унії та католицизму, що відображалося  у творах українських публіцистів-полемістів. Серед них найпомітнішим був Іван Вишенський (1545 — 20-ті pp. XVII ст.). Він створив велику кількість "писань", "послань" і так званих "викривлень", в яких полемізував з прихильниками уніатства, гостро критикував польсько-католицьку реакцію, унію, злочини і провини можновладців. Український публіцист, відстоюючи ідею соціальної рівності, засуджував багатство та розкішне життя шляхти, наголошуючи, що це — неправедне багатство, адже нажите воно шляхом привласнення благ, створених "працею і потом" кріпаків. Полемічні твори українських публіцистів справили суттєвий вплив на розвиток суспільної думки та формування національної самосвідомості українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

 

1. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. -Луцьк: Вежа, 2000.
2. Довідник з історії України За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.
3. Економічна історія України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с.
4. Енциклопедія Українознавства — II. — Т. 4. — С. 1303.
5. Журавский А.И. Деловая письменность в системе старобелорусского литературного языка // Восточнославянское и общее языкознание. - Москва, 1978. — С. 185-191.
6. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
7. S. Lazutka, I. Valikonytė, E. Gudavičius. Первый Литовский статут (1529 г.). 522 с. Vilnius: Margi raštai, 2004.