Перспективи економічного зростання в Україні

Ці фактори називаються факторами  пропозиції. На жаль, фактори попиту (рівень державних витрат, експорт тощо) не розглядаються в теоретичних моделях зростання. Окрім цього, не всі фактори, які були розглянуті вище, можна виміряти (оцінити) кількісно, а без такої оцінки їх неможливо ввести до моделі.

3. Значення продуктивності та  збереження економічного зростання

В українській економіці можна  виокремити три сектори, які визначають особливості її розвитку.

Перший сектор охоплює переважно  енергосировинні галузі, які залишились у спадок від радянської економіки. Остання через підвищену ресурсомісткість переробних галузей потребувала потужних сировинних секторів. Про таку економіку говорили, що вона має обтяжливу структуру. Такий сировинний сектор, успадкований українською господарською системою, почав працювати здебільшого на експорт, оскільки внутрішній попит на його продукцію був обмежений. Він став головним постачальником валюти до держави і був зорієнтований на світові ціни. У ньому існують переважно низькоефективні підприємства, які за зниження світових цін стають збитковими. При тому устаткуванні та персоналі на цих підприємствах із підвищенням ступенів обробки ще швидше зростають витрати. Тому для низькоефективних підприємств найвигіднішим є продаж сировини. Та в цілому, незважаючи на відсталість технології та організації, висока дохідність тут зумовлена низькими цінами на ресурси, що купуються на внутрішньому ринку, і низькою, порівняно з конкурентами, оплатою праці, однак вищою, ніж в інших секторах економіки. У цьому секторі концентрується основна маса накопичень та інвестиційних ресурсів. З огляду на слабкість фінансових ринків і низьку віддачу в інших галузях ці ресурси здебільшого вкладали у власний розвиток або використовували непродуктивно (наприклад, утримання футбольних клубів, які витрачають величезні валютні кошти на купівлю іноземних гравців та тренерів).

Другий сектор економіки зорієнтований  на внутрішній ринок. Він включає  галузі обробної промисловості, будівництва, сільського господарства, торгівлі та інші сфери, які продають продукцію  на внутрішньому ринку за порівняно  низькими цінами і зорієнтовані на низькі доходи підприємств та населення. Продукція таких галузей є конкурентоспроможною лише за низького рівня доходів. При підвищенні доходів підприємств і населення внутрішній попит переключається на імпортну продукцію, яка є якіснішою. Тому, коли йдеться про підвищення конкурентоспроможності продукції національного виробництва, насамперед маємо на увазі галузі другого сектору. Водночас цей сектор економіки менш привабливий для інвесторів, ніж перший. Підвищення конкурентоспроможності потребує більших витрат і більше часу на їх відшкодування. Немає також упевненості в тому, що продукція, в яку вкладені кошти для поліпшення її якості, зможе завоювати ринки. Тобто існують високі ризики для інвесторів. Окрім того, цей сектор не має істотних інвестиційних ресурсів. Зростання доходів підприємств і населення, зайнятого в цьому секторі, не приводить до такого самого зростання обсягів виробництва, оскільки це зростання збільшує попит на імпортну продукцію. Тому представники цього сектору обстоюють підвищення протекціоністських бар'єрів і зниження курсу національної валюти. У цьому секторі задіяно переважну частину робочої сили і виробничого апарату, він не має надійних інвестиційних джерел для підвищення конкурентоспроможності, тому саме ця проблема може розглядатися у промисловості та грошово-кредитній політиці нашої держави як пріоритетна[3, c. 133-135].

Третій  сектор у нашій економіці охоплює  ті сфери діяльності, які функціонують за рахунок занижених цін, що регулює  держава. До нього належать ті галузі, які продають свою продукцію на внутрішньому ринку за цінами, значно нижчими від тих, що існують на зовнішніх ринках. До цього сектору належать підприємства теплоенергетичної галузі, ті, що здійснюють залізничні перевезення, житлово-комунальні господарства, так звана соціальна сфера тощо. Великою мірою цей сектор, обслуговуючи внутрішній ринок, споживачем якого є населення з низькими доходами, не може працювати за ринковими правилами. Цей сектор як пережиток старої планової системи господарювання не має жодних джерел для власного розвитку. Він зберігається досі через побоювання виникнення соціального напруження, що може бути спровоковане підвищенням цін до економічно обґрунтованого рівня. Перехід на ринкові відносини у цьому секторі призведе до зростання цін та зниження і без того низьких доходів населення. Вже зараз можна спостерігати, як підвищення цін на енергоносії призводить до зростання соціального напруження в суспільстві. Саме низькі ціни на енергоносії та тарифи на житлово-комунальні послуги дають можливість платити низьку заробітну плату бюджетникам і низькі пенсії пенсіонерам. Таким чином, можна констатувати, що в українській економіці мають місце великі структурні деформації, зумовлені нерозвиненою інституційною структурою та адміністративним регулюванням цін. І тому пріоритетом соціально-економічного розвитку має стати усунення перекосів у структурі економіки в цілому та в окремих секторах. З такими деформаціями держава не може мати стійкого економічного зростання. Неринковий сектор створює неоднакові умови для конкуренції. Він спонукає втручання держави в економіку і гальмує економічне зростання. Скорочення неринкового сектору у промисловості передбачає також усунення з галузей підприємств, що мають від'ємну додану вартість і від'ємне чисте накопичення. Після підвищення цін на енергоносії частка таких підприємств, за нашими прогнозами, може зрости від 37 % до 50 %[7, c. 21-23].

Розв'язання проблем модернізації окремих секторів економіки, на нашу думку, більш важливе завдання для національної економіки, ніж підвищення темпів її зростання. Наразі загальноприйнятою є думка про те, що бізнесу бракує коштів, щоб підвищити інвестиції та здійснити модернізацію підприємств. І це очевидно. Проте бізнесу бракує також стимулів для здійснення модернізації. Наші підприємства ще не відчувають впливу конкурентного середовища і не відповідають на зовнішні виклики прагненням до модернізації. А реакція на виклик, за А. Тойнбі, є головним чинником розвитку як господарчої структури, так і самої людини.

Таким чином, розвиток економіки України  за роки її незалежності ще більше закріпив деформації, успадковані від радянських часів. Ці деформації не лише посилювалися, а й закріплювалися через відтворювальні механізми. Тому потрібен інший сценарій соціально-економічного розвитку. Не інерційний, як було досі, а інвестиційний, який був би спрямований на структурну модернізацію шляхом впровадження інновацій[4, c. 5-6].

Структурна модернізація і підвищення конкурентоспроможності перебувають у певному конфлікті з високими темпами зростання, оскільки для таких змін необхідні ресурси, що, в свою чергу, може знизити темпи зростання.

Підвищення конкурентоспроможності — це справді національна проблема, оскільки вона потребує суттєвих змін в інститутах, цінностях, культурі великої кількості людей. Для країни, яка не має досвіду постійної боротьби за підвищення конкурентоспроможності, це дуже складне питання. Насамперед слід визначити, на які ринки ми можемо прийти, в чому полягають наші конкурентні переваги? Якщо навіть дати відповідь на ці запитання, виникають нові. Які ризики можуть виникнути? Як їх передбачити? Де взяти висококваліфікований менеджмент, щоб управляти ними? Лише перелічені питання свідчать про те, що наші можливості доволі обмежені.

Таким чином, досягнення більш високої  конкурентоспроможності для нас  — украй складна мета. Але, якщо матимемо успіхи у цьому напрямі, це означатиме вихід на вищий щабель соціально-економічного розвитку країни.

Забезпечення високих темпів зростання  (5 %—6 %) протягом певного проміжку часу є простішим завданням, аніж структурна модернізація. Та треба розуміти, які чинники для цього можна використати, з якими обмеженнями зіткнутися. По-перше, на залучення додаткових трудових ресурсів розраховувати неможливо. По-друге, збільшення інвестиційного капіталу за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел можливе лише за вищого від середнього рівня дохідності. По-третє, в сучасній економіці головний чинник, що забезпечує високі темпи зростання, це — нововведення. Та цей чинник також потребує структурної модернізації[1, c. 74-75].

Досвід останніх років свідчить про те, що характер грошово-кредитної  політики суттєво впливає на економіку  держави. Такі її складові, як валютний курс, динаміка інфляції, відсоткові ставки стали основними орієнтирами при оцінці стану економіки і перспектив її розвитку. Вони визначають динаміку ВВП, доходів і видатків населення, підприємств, співвідношення сукупного попиту і пропозиції, динаміку інвестицій і, великою мірою, сальдо платіжного балансу. Це означає, що грошово-кредитні інструменти стали дієвим важелем впливу на економічну динаміку.

Воднораз вітчизняний досвід останніх років, а також зарубіжна практика засвідчують необхідність досягнення точнішої відповідності методів  формування і проведення грошово-кредитної політики вимогам динаміки економічного розвитку на нинішньому етапі.

Саме ця відповідність забезпечує дієвість грошово-кредитної політики, ефективність її впливу на реальний сектор економіки.

Загальні шаблони організації  грошово-кредитних відносин сьогодні неприйнятні. Потрібна конкретизація завдань як на рівні макроекономічної політики, так і на рівні підприємств.

Досвід організації грошово-кредитної  політики в країнах із розвиненою економікою переконує в тому, що для її визначення залучається широке коло показників, пов'язаних як із рухом грошових потоків, так і зі змінами натуральних параметрів економіки. Встановлення певних залежностей, наприклад, між грошовою масою і зростанням ВВП чи інфляцією та економічною динамікою, є достатньо складним процесом, що потребує застосування складних економіко-математичних моделей.

Не слід забувати про ще одну особливість  грошово-кредитної політики. У ній, як і в будь-якій економічній програмі, прийняття рішень не збігається у  часі з отриманням результату. Існування такого тривалого інтервалу передбачає виваженість рішень через те, що визначити наслідки прийнятих рішень можна через кілька років.

Наприклад, аналіз впливу грошової маси на реальний випуск у країнах із перехідною економікою не дає змогу виявити характер і напрями впливу грошової маси на обсяги реального випуску через те, що існує короткий проміжок часу (менше 10 років).

З огляду на досвід країн із перехідною економікою вплив на реальний сектор може бути найбільшим через такий  важіль грошово-кредитної політики, як таргетування інфляції.

Режим інфляційного таргетування слід здійснювати шляхом посилення координації  політики НБУ та уряду. Насамперед це стосується регулювання цін і  тарифів на послуги природних  монополій (електроенергетика, залізничні перевезення, газ), субсидування цін на соціальні послуги (ЖКГ, транспорт, медичні послуги), податкової політики (акцизи), митної політики (імпортні тарифи)[1, c. 75-77].

Результати досліджень у країнах  Центральної Європи свідчать про  те, що зростання ліквідності домашніх господарств викликає зниження (а не зростання) випуску продукції, оскільки вони переходять до споживання імпортних товарів.

Водночас можна твердити, що грошово-кредитна політика має чітко виражену національну  особливість у певній країні. Навіть незначні розбіжності економік близьких за своїм розвитком країн (наприклад, Центральної та Східної Європи чи СНД) викликає необхідність адекватного відображення цих особливостей при формуванні національної грошово-кредитної політики.

Однак існують загальні підходи до управління, наприклад, інфляційними процесами. Так, для визначення "ядра" інфляційного процесу використовують такі параметри:

— зростання цін, що зумовлене економічною активністю;

— екзогенна (зовнішня) інфляція, що передається через ціни на експортні та імпортні товари й послуги;

— інфляційні ефекти податкової та бюджетної політики;

— прямий вплив ставки рефінансування на темпи інфляції.

Незалежність НБУ дає йому право  самостійно визначати свою грошово-кредитну політику. Але поняття «єдина грошово-кредитна політика держави» більш загальне. Воно має включати заходи уряду, спрямовані на проведення скоординованих дій у сфері грошово-кредитних відносин. Одне з головних завдань грошово-кредитної політики — сприяння зростанню економіки, що, у свою чергу, гостро потребує кредитної підтримки для свого розвитку[4, c. 10-12].

Зазначимо, що сучасна держава, крім виконання своїх безпосередніх  владних і соціальних функцій, несе на собі відповідальність за ефективне  функціонування ринкової економіки країни, що, зрештою, забезпечує її економічне зростання. Тому державою здійснюються стимулювання економічного розвитку, а також формування структури ринку капіталів, товарів і послуг. Державний бюджет є не тільки кошторисом надходжень і видатків, але насамперед - засобом забезпечення економічного розвитку, фінансовим планом, який, серед іншого, передбачає відтворення умов для власного фінансування у довгостроковому періоді. Інакше кажучи, бюджетні ресурси повинні розглядатись як невід'ємний інструмент економічного зростання. Очевидно, що природний перебіг подій вимагає внесення до бюджетних відносин в Україні радикальних коректив, адекватних завданням, покладеним на бюджетну сферу.

По-перше, остаточні рішення щодо встановлення або зміни бюджетно-податкових відносин приймаються виключно законодавчим органом влади, що певною мірою політизує відповідні відносини, ставлячи їх у залежність від політичних інтересів, балансу політичних сил у момент прийняття того чи іншого рішення.

По-друге, ця сфера досі безпосередньо пронизує практично всю систему соціальних відносин, незважаючи на започатковане реформування і постійне зростання оплати з бюджету соціальних послуг населенню. Переважно саме бюджетні кошти забезпечують утримання охорони здоров'я, фізкультури, спорту, громадського транспорту. На сучасному етапі бюджет і міжбюджетні відносини є чи не єдиною умовою реалізації невиправдано широкого переліку соціальних гарантій і пільг, передбачених законодавством, що обмежує можливості застосування бюджету як інструмента забезпечення економічного зростання.

По-третє, реально нормативно-правовий простір формування і використання бюджетних коштів є більш насиченим  і щільним порівняно з нормативно-правовим полем інших елементів економічної  політики. Десятки щороку оновлюваних і виконуваних законів, сотні правових актів "уточнюються", "деталізуються" у ще більшій кількості відомчих нормативних документів та інструкцій, внаслідок чого утворюється неструктурований і внутрішньо суперечливий масив нормативно-правової інформації, концептуальний аналіз якої є надзвичайно трудомістким і методично ускладненим.