Специфіка інноваційної діяльності в країнах-лідерах

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ

 

 

 

Реферат на тему: „ Специфіка інноваційної діяльності в країнах-лідерах”

 

 

 

 

 

 

 

 

Перевірив:                                                                                  Виконав:

Викладач кафедри                                                                     студент 4-го курсу

Пасенко В.М.                                                                       групи Ф- 01

                                                                                                     Лега Віктор

                                                                                                     № зал. Ф-21600

 

 

 

 

 

ЧЕРКАСИ

2003

 

 

 

План.

 

1. Поняття інновації
2. Державна інноваційна політика
3. Дослідження інноваційних процесів в розвинутих країнах
4. Міжнародна інновація
5. Вітчизняні інноваційні процеси

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття інновації

Науково-технічний прогрес, визнаний в усьому світі як найважливіший фактор економічного розвитку, усе частіше й у західній, і у вітчизняній літературі зв'язується з поняттям інноваційного процесу. Це, як справедливо відзначив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний у своєму роді процес, що поєднує науку, техніку, економіку,  підприємництво і керування. Він складається в одержанні нововведення і простирається від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи в такий спосіб весь комплекс відносин: виробництва, обміну, споживання.

Існує безліч форм керування інноваціями на самих різних рівнях: від підрозділів корпорацій до держави, у цілому покликаного в сучасних умовах здійснювати спеціальну економічну політику. Як і практично всяка інша політика, вона неоднакова в різних країнах, хоча і  підлегла однієї і тієї ж мети: стимулюванню інноваційної активності і розвиткові науково-технічного потенціалу.

Місце і роль інноваційної політики в структурі державного регулювання економіки визначаються  особливостями інноваційного процесу як об'єкта керування. Він у більшому ступені, чим інші елементи НТП, зв'язаний з  товарно-грошовими відносинами, c наступними усіма стадії його реалізації. Це обставина цілком переконлива виявляється в умовах регульованої ринкової економіки капіталістичних країн. Основна маса інноваційних процесів реалізується тут приватними компаніями різного рівня і масштабу, і такі процеси виступають, зрозуміло, не як самостійна мета, а як засіб кращого рішення виробничих і комерційних задач компанії, що домагається високої прибутковості.

У цих обставинах інновація споконвічно націлена  на практичний комерційний результат. Сама ідея, що дає їй поштовх, має меркантильний зміст: це вже не результат "чистої науки", отриманий університетським вченим у вільному, нічим не обмеженому творчому пошуку. У практичній спрямованості інноваційної ідеї і складається її притягальна сила для капіталістичних компаній.

Приступаючи до розробки і здійснення цієї ідеї, компанії, зрозуміло, повинні почати з авансування грошового  капіталу. Істотніша специфіка такого роду вкладень полягає в тому, що вона зв'язана з різко підвищеною погрозою їхньої втрати: інновації носять ризиковий характер. Імовірність успіху втілення нової ідеї в новому продукті досягає тільки 8,7%; з кожних 12 оригінальних ідей тільки одна доходить до останньої стадії масового виробництва і масових продажів.  Американський фахівець в області інновацій Твисс відзначає, що комерційний успіх досягається лише в 10% початих  проектів, отже, рівень невдачі  можна оцінити в 90%. Іншими словами, віддача від вкладення капіталу в інноваційний  процес має вкрай мало загального з гарантованими виплатами позичкового відсотка на капітал у банку або дивіденду на акції. І тому, що така віддача може при вдалій реалізації інноваційного процесу виявитися казково великий, і тому, що може при невдачі бути відсутнім зовсім, більш того,  загине і вкладений капітал.

Які ж спонукальні сили змушують підприємців йти на настільки значний ризик? Сили ці для будь-якої економічної системи (мала інноваційна фірма; велика корпорація; група промислових компаній; "об'єднання" промислових фірм, університетів, урядових лабораторій у різних комбінаціях і т.д.) можуть бути підрозділені на внутрішні і зовнішні або на маючи об'єктивну і суб'єктивну природу. Так, до числа внутрішніх спонукальних мотивів інноваційної активності можна віднести  необхідність заміни застарілого устаткування (об'єктивна причина) або прагнення групи талановитих інженерів  реалізувати свій творчий потенціал (суб'єктивна причина). Набір внутрішніх спонукальних мотивів інноваційної активності індивідуальний для кожної окремої компанії й у  деяких випадках відіграє вирішальну роль у тім, щоб почати рішення про інноваційний процес. Так, для тільки що створеної малої фірми народження й освоєння нововведення може бути єдиною можливістю завоювати місце на ринку. Однак, найчастіше внутрішні причини виявляються недостатньо вагомими. Багатьом компаніям притаманний досить стійкий консерватизм в інноваційній політиці. Так, великі монополії, що домоглися переваги на ринку, звичайно не мають внутрішніх спонукальних мотивів до ризику, зв'язаному з інноваціями. Отут вирішальним стимулом можуть виступити причини зовнішнього характеру, зокрема, обумовлені відповідними мірами економічної політики держави.

 

2. Державна інноваційна політика

Державна інноваційна політика в промислово розвитих країнах спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних  процесів і є, мабуть, сполучною ланкою між сферою "чистої" (академічної) науки і задачами виробництва. У  цілому роль держави в області підтримки інновацій можна звести, ніяк не претендуючи на повноту перерахування, до  наступних моментів:

• держава сприяє розвиткові науки,  у тому числі прикладний, і підготовці наукових і інженерних кадрів (основне джерело інноваційних ідей);
• у рамках більшості урядових відомств існують різноманітні програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності бізнесу;
• державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення НДВ забезпечують початковий попит на багато нововведень, що потім знаходять широке застосування в економіці країни;
• фіскальні та інші елементи державного регулювання формують стимулюючий вплив зовнішнього середовища, що обумовлюють ефективність і необхідність інноваційних рішень окремих фірм;
• держава виступає в ролі посередника в справі організації ефективної взаємодії академічної і прикладної науки, стимулює кооперацію в області НДВ промислових корпорацій і університетів.

Заходу впливу держави в області інновацій можна підрозділити на прямі і непрямі. Співвідношення їх  визначається економічною ситуацією в країні й обраної в зв'язку з цим концепцією державного регулювання - з упором на ринок або на централізований вплив. Як правило, у період економічного спаду характерна перевага "кейнсіанського" підходу до державної економічної політики, що припускає надзвичайно активне втручання держави в економічне життя суспільства; у період підйому економіки бере верх філософія консерватизму, що віддає  перевагу грі ринкових сил.

В даний час економісти по ступені активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн:

• у першій узяла гору концепція необхідності активного втручання держави в керування економікою (Японія і  Франція);
• друга характеризується переважним упором на ринкові відносини (США, Великобританія);
• третя дотримує "проміжного" варіанта в економічної, у тому числі й інноваційної, політиці. Державне регулювання сполучиться з низьким  ступенем  централізації державного апарата, використовуються непрямі методи впливу при розвитий системі узгодження інтересів уряду і бізнесу.

Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільовий.

Адміністративно-відомча форма виявляється у виді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності зі спеціальними законами, прийнятими з метою  безпосереднього сприяння інноваціям. Так, у США в 1980 р. був прийнятий закон Стивенсона-Вайдлера "Про  технологічні  нововведення", що передбачає ряд мір стимулювання промислових інновацій:

• створення для їхнього вивчення і стимулювання спеціальних організацій у рамках апарата виконавчої влади;
• надання сприяння в обміні науковим  і  технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями;
• заохочення приватних осіб і корпорацій, що вносять великий внесок у розвиток науки і техніки.

Яскравим прикладом дотаційного державного фінансування може служити відкриття в США в 1985 р. інституту промислової технології при Мічіганскому університеті. На організацію цього інституту місцевою і федеральною владою було виділено 17 млн. дол. Основна його задача - розробка й експериментальна експлуатація гнучких інтегрованих виробничих систем і інших засобів автоматизації виробництва. Усього з 133 млрд. дол., що витрачаються в США на НДВ у 1988 р. на долю федерального уряду приходилася майже половина - 49,3%.

Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій припускає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, у тому числі й у малих наукомістких фірмах;  створюється система державних контрактів на придбання тих або інших товарів і послуг, фірмам надаються кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д. Контрактне  фінансування являє собою один з елементів розповсюдженої в даний час системи контрактних  відносин – договорів між замовниками і підрядчиками (у даному випадку держава виступає в ролі замовника-споживача НДВ - наприклад, в аерокосмічній області, - а фірма-виконавець НДВ є підрядчиком). У договорі чітко передбачаються терміни завершення робіт, конкретний поділ праці між виконавцями, характер матеріальної  винагороди. Строго обмовляються взаємні зобов'язання й економічні санкції. У США в такий спосіб фінансуються 77% федеральних витрат на НДВ.

 

 

 

3. Дослідження інноваційних процесів в розвинутих країнах

Особливе місце в системі "прямих" заходів впливу держави на інноваційний бізнес займають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в області НДВ і кооперацію університетів із промисловістю. Друга з цих форм кооперації викликана усвідомленням об'єктивної необхідності, з одного боку, доведення передових наукових ідей до стадії їхньої комерційної реалізації, з інший, - створення умов для зацікавленості  промисловості у фінансуванні академічних досліджень. У цьому напрямку державної інноваційної політики чітко виявляється її перспективна спрямованість, зацікавленість у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів у промислових компаній, що вирішують у першу чергу виробничі і комерційні задачі. Узагалі, по справедливому зауваженню А.Я.Лівшиця, "ринок не дає ефекту в ситуаціях, коли є нестаток у здійсненні великих інвестиційних проектів, із тривалими строками окупності, високим ступенем прибутку і невизначеності у відношенні майбутньої норми прибутку". Створення консорціумів, інженерних  центрів, наукових і технологічних парків і інших  перспективних формувань, успішно реалізуючі складні інноваційні ідеї, - наочний приклад ефективності державної підтримки таких ідей, завдяки якій  різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спільної реалізації інноваційного циклу, але і реально відчувають переваги спільної роботи.

Державна підтримка створення таких організаційних формувань здійснюється в розвитих промислових країнах переважно у виді спеціальних програм різних урядових відомств (у США це в основному Міністерство енергетики і Національний Науковий Фонд - ННФ). Так, у даний час ННФ здійснює чотири програми по організації співробітництва науково-дослідних  установ і промислових фірм США.

Перша з них - "Промислово-університетські кооперативні  дослідницькі центри" - реалізується з 1973 р. Вона передбачає створення кооперативних університетсько-промислових центрів на базі розробки і реалізації великий дослідницької програми, у якій бере участь кілька промислових фірм і один університет. У 1984 р. у країні нараховувалося більш 100 таких центрів, причому 20 з них були організовані цілком на засоби ННФ. У 1985 р. у рамках  цієї  програми ННФ приступив до реалізації нової форми кооперації. Виникли  "Центри інженерних досліджень", основною метою якої є допомога в підвищенні їхньої ефективності і  конкурентноздатності. Характерно, що держава зацікавленіше використовує свою  фінансову  допомогу як стимул при створенні спільних центрів по вивченню науково-технічних проблем, що у силу ряду причин не є досить привабливими для промисловості.

Друга програма почата в 1978 р. і спрямована на організацію кооперації промисловості з університетами у виконанні дослідницьких проектів, фінансованих ННФ у цікавлячий уряд областях. Партнерам по спільній дослідницькій роботі ННФ надає субсидії.

Третя програма ставить своєю задачею надання фінансової допомоги окремим особам або фірмам у сфері дрібного бізнесу, що зобов'язується протягом півроку провести дослідження якої-небудь наукової ідеї.

Нарешті, ціль четвертої програми складається в розвитку фундаментальних знань про процес технологічних  нововведень і оцінці механізму підтримки спільно ведуться досліджень промисловості й університетів.

Непрямі методи, використовувані в державній інноваційній політиці, націлені, з одного боку, на стимулювання самих інноваційних процесів, а з іншого боку -  на  створення сприятливого загальногосподарського і соціально-політичного клімату для новаторської діяльності. Нижче спробуємо коротко охарактеризувати основні методи, що відносяться до непрямого.

Лібералізація податкового й амортизаційного   законодавства. Підприємці реалізують інноваційні процеси з метою одержання більшого прибутку. Схильність до  підприємництва взагалі, інноваційному зокрема,  регулюється рівнем оподаткування прибутку. Ілюструючи цю думку, угорський економіст Б.Санто приводить наступну залежність, що враховується Міністерством промисловості Швеції: "якщо розмір податку на прибуток варіює між 0 і 25%, те схильність до підприємництва швидко зменшується, якщо ж податок досягає 50% від прибутку, то схильність до інновацій і зв'язаним з ними капвкладеннями практично зникає".  Важливість цього інструмента  державного регулювання усвідомлюється практично у всіх промислово розвитих країнах,  і кожна з них прагне знайти свою оптимальну модель оподаткування прибутку. У США система податкових пільг на НДВ існує з  1981 р. Податкова знижка припускає можливість відрахування витрат на НДВ, зв'язаних з основною виробничою і торговельною діяльністю платника податків, із суми оподатковуваного податком доходу. До 1985 р. вона складала 25%, у даний час - 20%.