Специфіка інноваційної діяльності в країнах-лідерах

Підраховано, що в цілому амортизаційні і податкові пільги покривають у середньому в США від 10 до 20% загальної суми витрат на НДВ.

Законодавчі норми. Вони досить різноманітні і стосуються багатьох областей впливу на інноваційну політику. Наприклад, що діє в США вже близько 200 років патентне право  законодавчо закріплює права винахідників на їхні відкриття - інтелектуальну власність, що припускає монополію автора на науково-технічне рішення. Ця обставина дозволяє винахідникові, подібно землевласникові, одержувати, по визначенню В.Л.Сажина, "інноваційну ренту" тобто плату за користування його винаходом. Таке положення в кінцевому рахунку позитивно  позначається на активності наукової праці в країні. Антитрестовське законодавство дозволяє підтримувати необхідну твердість конкурентної боротьби - важливого фактора стимулювання інноваційної активності. Це обставина у визначеній мері обумовлює спрямованість торгово-валютної політики, орієнтованої на захист інтересів національного капіталу в області реалізації нововведень усередині країни. Так, у квітні 1987 р. під тиском Асоціації електронної  промисловості США адміністрація Р.Рейгана ввів стовідсотковий податок на деякі види японської електроніки, увезеної на американський ринок, що було викликано підвищенням імпорту електронних виробів з Японії над американським експортом відповідних товарів на 16,9%.

Створення соціальної інфраструктури, що включає формування єдиної інформаційної системи усередині  країни.  Це тим більше важливо, якщо враховувати ключову, сполучну роль інформації в процесі реалізації інноваційного циклу, що складає з окремо відокремилися етапів: дослідження, розробки, підготовка до виробництва, виробництво, збут. Обмін інформацією між етапами цього циклу грає, без перебільшення, таку ж роль, як і струм крові в організмі людини.

При всьому різноманітті форм і прийомів стимулювання інноваційної діяльності з боку  державних  органів у всіх промислово розвитих країнах простежується, однак, щось загальне, що дозволяє виділити інноваційну  політику як специфічний елемент системи державного регулювання. Так, відзначається  погодженість інноваційної політики з усіма видами державної економічної політики взагалі; це виявляється у використанні єдиних економічних інструментів державного впливу, що відповідають обраному економічному курсові. Характерною властивістю інноваційної політики є також широта впливу: воно націлюється  на пропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий попит на результати інноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнес фінансово-кредитних засобів і інформаційних ресурсів, створює сприятливий для інновацій економічний і політичний клімат. Нарешті, загальна риса інноваційної політики - облік особливостей інноваційного процесу: його циклічності, розчленованості на етапи, імовірнісного характеру, високого ступеня ризику і т.д.

Національні орієнтири інноваційної політики виявляються в конкретних моделях, використовуваних різними країнами. Тут позначається нерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється й у сфері інновацій. Унаслідок цього виникає необхідність зосереджувати національні зусилля на ключових областях науки і техніки, - тих, у яких країна може  домогтися лідируючого положення на світовому ринку. Зокрема, виділяють американську і японську моделі інноваційної політики.

Американська модель відрізняється найбільш повною автономією підприємництва. Орієнтування економічного  розвитку здійснюється шляхом виділення особливої області, останнім часом це військова технологія, куди держава вкладає кошти і тим самим забезпечує її технологічний пріоритет. Так, у 1981-85 р. у США планувалося виділення  1500 млрд. дол. на розвиток військово-промислового комплексу. Результати і побічні продукти військових інновацій стають важливим джерелом інновацій цивільних. Схожу модель використовує й Англія. За останні 5-7 років частка витрат на  військові дослідження в загальних витратах на НДВ зросла тут з 20-25 до 50%.

Японська модель також припускає створення технологічного пріоритету, але при цьому упор робиться  на  конкретні технології. За останні 10 років технологія будівництва великих танкерів була замінена в ролі ведучих технологій виготовлення роботів. Іншими словами, на державному рівні визначаються технологічні переваги, що повинні бути досягнуті, і стимулюється їхній розвиток для того, щоб потім переводити на нові технології все народне господарство.

4. Міжнародна інновація

З посиленням міжнародних інтеграційних процесів і виробленням погодженої економічної політики, властивої загальному економічному просторові країн, зокрема членів ЄС, з'являється нова можливість: розробка єдиної інноваційної політики на рівні держав-членів співтовариства. Вироблення єдиного антимонопольного законодавства;  використання системи прискорених амортизаційних відрахувань, що власне кажучи є безпроцентними позиками на придбання новітньої техніки; пільгове оподатковування витрат на НДВ; заохочення дрібного наукомісткого бізнесу; пряме фінансування підприємств для заохочення нововведень  в областях новітніх технологій; стимулювання співробітництва університетської науки і компаній, що роблять наукомістку продукцію, - от далеко не повний перелік атрибутів  інноваційної політики, що проводиться в країнах європейського співтовариства, і відкриваючих власне кажучи рівні можливості для  національних підприємств країн-членів ЄС у сфері інноваційного бізнесу.

Погоджена на рівні держав-членів ЄС інноваційна  політика знаходить логічне завершення у виробленні координаційних заходів, що стимулюють  інноваційний  бізнес на рівні співтовариства в цілому. До їхнього числа можна віднести прийняття в 1985 р. Радою ЄС регламенту про "європейське об'єднання по економічних інтересах" (ЄОЕІ). Регламент звільняє підприємства-члени ЄОЕІ від впливу національних законів, підкоряючи їх єдиним правилам співтовариства і створюючи  в такий спосіб сприятливі умови для зміцнення господарських і науково-технічних зв'язків між ними.

Прийняття плану "розвитку міжнародної інфраструктури нововведень і передачі технології", що діє з кінця 1985 р. - інший приклад координації в сфері інноваційної політики країн ЄС.  Основною метою цього документа є прискорення і спрощення процесів утілення результатів наукових досліджень у  готових продуктах  на  національному і наднаціональному рівні, а також сприяння поширенню інновацій у співтоваристві.  Один з розділів плану - кооперація між країнами в області інновацій - передбачає створення "консультаційних служб по передачі технології і керуванню інноваціями" - специфічної інфраструктури по впровадженню нововведень на регіональному рівні. Другий розділ документа присвячений координації національних інноваційних зусиль з метою підвищення їхньої ефективності і виключення дублювання робіт у масштабах ЄС. Питання створення в ЄС системи передачі інформації з нововведень і технології розроблені в третьому розділі плану, що передбачає удосконалювання патентної системи, уніфікацію технічних стандартів. Четвертий розділ охоплює заходу щодо підвищення інноваційного  потенціалу  менш розвитих країн співтовариства (Ірландія, Греція).

З 1988 р. діє програма "Велью", орієнтована на  поширення і використання в ЄС результатів НДВ.

Усвідомлення в Співтоваристві важливості координаційних заходів в інноваційній сфері багато в чому обумовлено відкриваючимися в зв'язку зі створенням у 1995 р. єдиного внутрішнього ринку ЄС новими можливостями. Це загострює конкуренцію, спрощує доступ до національних ринків і кооперацію фірм у науково-технічній області.

Звертання держав із традиційно розвитими ринковими відносинами до питань глобального, перспективного характеру (маються на увазі ретельний аналіз напрямків технічного розвитку і вибір пріоритетних областей інноваційної діяльності; аналіз темпів розвитку інноваційних процесів  і схильності суспільства до інноваційного підприємництва; ініціювання інноваційних програм і т.д.) розкриває  основну причину державного втручання в керування інноваціями. Зосереджуючи увагу переважно на питаннях перспективного характеру, державні заходи впливу гармонійно доповнюють ринкові механізми, що роблять в основному лише короткостроковий вплив на сферу  інновацій. Ринкові орієнтири дозволяють підприємствам враховувати сьогоднішню економічну ситуацію і виробляти визначені прогнози, але тільки на найближче майбутнє. У цих умовах пріоритет віддається інноваційним процесам, що забезпечують високий "приватний ефект" - найчастіше максимум прибутку на вкладений акціонерами капітал. При цьому можуть виявитися незатребуваними інноваційні ідеї, що укладають у собі величезний "суспільний ефект" (наприклад, програма боротьби зі СНІДом) або потенційний ефект у майбутньому (продукти і процеси завтрашнього дня). От ці спрямовані у відносно далеке майбутнє ідеї і покликана, головним чином, вбирати у свою орбіту сучасна інноваційна політика промислово розвитих капіталістичних країн.

5. Вітчизняні інноваційні процеси

У цьому зв'язку не може не тривожити майже повна відсутність  подібної політики і подібних їй механізмів в Україні й інших колишніх республіках СРСР. Не можна сказати, що в умовах існування єдиного Союзу в цьому напрямку були  досягнуті серйозні реальні успіхи, але з його розпадом положення явне і різко погіршилося. Кризовий стан  економіки, надмірна політизація, загострена напруженість громадського життя, крайній розлад фінансово-кредитної системи, що наростає інфляція в умовах суцільного товарного  дефіциту штовхають уряду на "пожежні" заходи сугубо тимчасового характеру. Добре, якщо в їхнє число входять дії по прямому порятунку фундаментальної науки, творчих  колективів військово-промислового комплексу, що були центральних галузевих інститутів і т.п. Але навіть і цього, якщо усерйоз враховувати тривалу перспективу, напевно мало.

З усіх розумінь, що через очевидність ситуації нема рації перелічувати, необхідно невідкладно визначити і досить чітко сформулювати діючу програму розвитку усього майбутнього інноваційного комплексу України. Вона повинна охоплювати як окремі виробничі, дослідницькі, конструкторські, інформаційні одиниці, їхнього сполучення в ринкових структурах, так і органи  державного керування такими інноваціями, що непідвласні стихійним силам ринкового регулювання. І в цьому змісті позитивний досвід в області державної інноваційної політики в західних країнах може виявитися дуже корисним на рівні як окремих країн - колишніх союзних республік, так і створюваних об'єднань держав. Зокрема, уже на стадії розробки і реалізації заходів щодо масової приватизації потрібно думати, як вона й у яких випадках успішніше зрушить з місця проблему посилення зацікавленості виробника у використанні наукових, технічних, технологічних досягнень; які внутрішні і зовнішні причини стимулювання інноваційної діяльності виникнуть при цьому, з огляду на специфіку саме наших ринкових відносин, так ще й у перехідний період.

Навряд чи можна розраховувати, що вже перші кроки приватизації зможуть найближчим часом привести до могутнього  розвитку інноваційної діяльності на рівні підприємств. Ринок, що формується в Україні, дотепер забезпечений практично будь-якими товарами з будь-якою якістю, а також збережене панування виробника над споживачем, монополізм ціноутворення в окремих галузях - усе це ніяк не створює райдужної картини бурхливого науково-технічного прогресу. При цьому кожен з усіх сил прагне роздобути нову машину, освоїти прогресивну технологію, створити новий товар. Однак, видозмінюючи умови приватизації, критично оцінюючи і уміло використовуючи західний досвід "зовнішнього" прямого і непрямого впливу на систему стимулювання інновацій, напевно можна прискорити прогресивні зміни. При цьому необхідно, зокрема, прагнути до розвитку (хоча б у рамках ближнього зарубіжжя) міжнародної структури нововведень і системи передачі технологій, до створення відповідних консультаційних служб, патентної системи,  міжнародних технічних стандартів, посиленню інтеграції в інноваційних процесах.

Коротше кажучи, при слабкому "внутрішньому" стимулюванні інновацій, що поки складає специфіку й одну з основних особливостей нашого економічного життя на її мікрорівні, нам ще протягом якогось часу варто підтримувати підвищений рівень регуляторних впливів з боку  держави і, саме собою, усіляко зміцнювати і розвивати відповідні міждержавні відносини. Звичайно,  конкретні наукові розробки і програми таких регуляторних утручань державних органів і їхніх організаційних структур - не тільки справа сьогодення, але в ще більшій мері майбутнього. Уже зараз деякі надії можна зв'язувати з рішенням про створення міжнародної науково-технічної ради як єдиного координуючого органа держав ближнього зарубіжжя. Ми, однак, нагромадили вже занадто великий арсенал надій, яким не призначено збутися. Украй необхідно припинити поповнення цього арсеналу.

Список використаної літератури

1.   Твісс Б.  Керування  науково-технічними  нововведеннями. Сокр. пер. с англ. - М.: Економіка. – 1989.

1. 2.   Бетехтина Е., Пойсик М. Світова практика формування науково-технічної політики. - Кишинів.: 1990.
2. 3.   Сучасні Сполучені Штати Америки.  - М.: Политиздат. -    1988.
3. 4.   Санто Б.  Інновація  як засіб економічного розвитку. Пер. с угорець. - М.: Прогрес. - 1990.