Витрати виробництва як фактор вибору оптимальних масштабів виробництва

Залежно від обсягу витрат на підприємстві розрізняють такі види собівартості: цехову, виробничу і повну.

Цехова собівартість включає виробничі витрати, пов'язані з виготовленням продукції на рівні цеху (як структурного підрозділу підприємства).

Виробнича собівартість містить виробничі затрати підприємства в цілому, тобто це цехова собівартість з доданими загальнозаводськими і цільовими видатками.

Повна собівартість — це сума витрат підприємства на виготовлення і реалізацію продукції.

У бухгалтерсько-аналітичному плані розрізняють індивідуальну  і середньогалузеву собівартість. Індивідуальнасобівартість включає витрати на виробництво і реалізацію продукції в умовах окремого підприємства.Середньогалузева собівартість характеризує витрати на виготовлення і збут продукції в середньому по галузі. Це дає змогу зіставляти ефективність роботи підприємств відповідної галузі.

У сільському господарстві, крім індивідуальної собівартості, обчислюютьзональну собівартість, що дозволяє аналізувати раціональність спеціалізації господарств щодо відповідних природно-кліматичних зон.

Важливе значення для розвитку виробництва та зростання добробуту  населення має зниження собівартості (як витрат виробництва). Головні напрями  такого зниження:

• комплексна механізація та автоматизація виробничих процесів;
• поглиблення спеціалізації і кооперації виробництва;
• удосконалення структури управління та здешевлення утримання управлінського апарату;
• економічне стимулювання підвищення ефективності функціонування живої праці.

Узагальнююча роль у реалізації всіх цих напрямів, як, до речі, і  у підвищенні віддачі кожного ресурсу, належить науково-технічному прогресу. Однак не завжди зниження собівартості є доцільним. Так, зниження собівартості, що призводить до погіршення якості продукції, не може бути економічно виправданим.

Прибуток як економічна категорія:сутність, види, розподіл

У реальній дійсності прибуток — кінцева мета і рушійний мотив ринкової економіки, головний стимул і основний показник ефективності функціонування будь-якого підприємства (фірми). Одночасно можна стверджувати, що прибуток — зворотний бік витрат виробництва.

На практиці прибуток розраховується як залишок після вирахування витрат виробництва з обсягу продажів. Інакше кажучи, це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її виробництво і реалізацію. Наприклад, продано товарів на 1000 грош. од., витрати на їх виробництво і реалізацію становили 800 грош. од. За таких умов, на перший погляд, ніби зрозуміло, що прибуток становить 200 грош. од. Але це не зовсім так, оскільки невідомий механізм формування даного прибутку. Це по-перше. По-друге, постає питання, як до початку будь-якої форми підприємницької діяльності визначити розмір (чи процент) прибутку та знайти, де ховається його джерело.

В економічній теорії, у  т. ч. й політекономії, немає єдиної відповіді на ці запитання. В одних авторів під поняттям "прибуток" поєднані всі форми доходів на ресурси: підприємницький дохід (у т. ч. проценти на капітал); рента — дохід від використання землі (природних ресурсів); заробітна плата — дохід на працю (використання робочої сили).

 

 

 

 

 

 

Політична економія - Бєляєв О.О. - § 2. Класифікація витрат виробництва

 

При розробці теорії витрат виробництва  представники західної економічної  науки виходять з двох концептуальних посилань: 1) відносної обмеженості застосовуваних ресурсів; 2) можливості їх альтернативного використання.

 

Альтернативнівитрати

 

Концепція альтернативних витрат виробництва, або витрат «втрачених можливостей», спирається на погляди відомої теорії маржиналізму, згідно з якою вартість товару вимірюється кількістю отриманої від нього граничної корисності. Під альтернативним використанням ресурсів розуміється, наприклад, можливість виробництва з деревини будівельних матеріалів або меблів, паперу тощо. Тому, коли підприємство вирішує виготовляти меблі, то воно тим самим відмовляється від виробництва інших видів товарів з деревини.

 

Таким чином, вибір певних ресурсів для виробництва визначеного товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару з цих ресурсів. З цього випливає висновок, що існує корисність, від якої відмовляються, або непряма корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару, як би витрачені виробничі ресурси використовувались по-іншому. Найбільш поширене визначення сутності альтернативних витрат таке: вартість (корисність) отриманої якої-небудь речі повинна вимірюватись тим, від чого ми відмовляємось, щоб мати дану річ.

 

Проблема вибору та альтернативного  використання ресурсів досить тісно пов’язана з питаннями взаємозамінності та мобільності факторів виробництва. Економічна взаємозамінність цих факторів проявляється в першу чергу в тому, що можливий випуск однакової за обсягом однорідної продукції, але при різному їх (факторів) поєднанні.

 

Прихильники концепції альтернативних витрат вважають, що фактори виробництва  мають універсальну взаємозамінність та необмежену мобільність (І. Фішер, Ф. Найт та ін.). Якісну однорідність цим факторам надає те, що вони є джерелами доходів. Останні трактуються як «заробітки» (earnings) відповідних факторів виробництва.

 

Розробники концепції альтернативних витрат (наприклад, П. Самуельсон) виокремлюють у понятті «витрати втрачених можливостей» фактичні (fасtual cost) та наявні витрати (imputed cost). Як правило, основну частку витрат підприємства становлять фактичні або наявні витрати — грошові виплати постачальникам факторів виробництва. Їх ще називають зовнішніми витратами.

 

Разом з тим часто підприємства використовують ресурси, які належать їм самим (власний грошовий капітал, власні виробничі приміщення, обладнання, професійні навички власника підприємства і т. п.). У такому разі підприємство не несе безпосередніх грошових витрат на оплату цих ресурсів. Але, використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці витрати з альтернативними можливостями: грошовий капітал — з процентами на нього в банку; використання виробничих приміщень, обладнання — з доходом від їх оренди; особисте управління підприємством — з наймом на інше підприємство і т. п.

 

Витрати підприємця на виробництво певного обсягу товарів залежать від терміну, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються.

 

Постійні та змінні витрати

 

Під витратами виробництва в короткостроковому періоді розуміються ресурси (сировина, паливо, енергія, жива праця тощо), кількість яких може бути змінена досить легко та оперативно. Витрати в довгостроковому періоді — це ті, які пов’язані зі зміною виробничої потужності підпри-ємств (кількість верстатів, машин, обладнання і т. п.), виробничих площ та ін.

 

У короткостроковому періоді в  основних витратах виробництва виділяють  постійні та змінні. Постійні витрати  — це витрати, які залишаються  незмінними незалежно від кількості  виготовленої продукції. До них належать затрати на обладнання, плата за оренду приміщень, оплата управлінського та адміністративного персоналу і т. п. Якщо на осі абсцис відкласти обсяг продукції (Q), а осі ординат — витрати (C), то постійні витрати графічно можна зобразити як пряму лінію (FC), паралельну осі абсцис (рис. 2).

Рис. 2. Постійні (FC), змінні (VC) і валові (TC) витрати підприємства

 

Змінні витрати перебувають  в прямій залежності від обсягу виробництва  — це затрати на купівлю предметів  праці і робочої сили тощо.

 

Їх динаміка нерівномірна. На початковому етапі вони зростають швидко, а в міру збільшення обсягів виробництва починає діяти фактор економії на масовому виробництві.

 

Слід підкреслити, що про поділ витрат на постійні та змінні можна говорити тільки відносно короткострокового періоду функціонування підприємства. У довгостроковому періоді всі витрати стають змінними, тобто за цей строк підприємство має можливості замінити всі свої виробничі потужності.

 

Сума постійних і змінних  витрат на кожному конкретному рівні виробництва становить валові (загальні) витрати (ТС) (див. рис. 2) Як видно з графіка, підсумок ліній vc і FC означає переміщення нагору лінії VC на величину OF по осі ординат.

 

Нерівномірна зміна валових витрат призводить до того, що в міру зростання обсягу виробництва змінюються і витрати на одиницю продукції, або середні витрати. Середні витрати дорівнюють відношенню валових витрат до кількості виготовленої продукції .   Ці витрати поділяють на середні постійні та середні змінні.

 

Граничні витрати і  граничний продукт

 

В умовах ринку для виробника  має істотне значення не просто рівень витрат на виробництво відповідного виду продукції, а головним чином величина середніх і граничних (додаткових) витрат у короткостроковому і дов-гостроковому періодах.

 

Значне місце в розробці проблем  граничних витрат належить А. Маршаллу, Дж. Кларку, П. Самуельсону та ін. Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на постійні та змінні — вихідний пункт для аналізу граничних витрат, якими називаються додаткові витрати, пов’язані з виробництвом ще однієї одиниці продукції. Тобто їх можна виразити як різницю на виробництво n одиниць продукції та витратами на виробництво n – 1 її одиниць. Концепція граничних витрат має стратегічне значення, оскільки вона дозволяє визначити ті витрати, величину яких підприємство (фірма) може контролювати безпосередньо. Адже вони характеризують витрати, які підприємцю доведеться понести при виробництві «останньої» одиниці продукції, і одночасно витрати, які будуть «зекономлені» у разі скорочення обсягів виробництва на цю останню одиницю. Показники середніх витрат не надають такої інформації.

 

Прийняття рішень щодо обсягу виробництва звичайно носить граничний характер, тобто вирішується питання, виробляти підприємству продукції більше чи менше.

 

Порівняння граничних витрат із граничною (додатковою) виручкою, яка  характеризує зміну останньої, пов’язане  зі збільшенням чи зменшенням обсягу виробництва на одну одиницю, дає  змогу підприємству визначити прибутковість (дохідність) тих або інших змін масштабів виробництва.

 

Однак ринкова кон’юнктура може визнавати необхідність як змін у  структурі витрат, так і скорочення масштабів виробництва на окремому підприємстві і навіть у галузі. Але це можливо, як правило, лише в довгостроковому періоді, за який підприємство встигло б змінити кількість усіх використовуваних ресурсів, у т. ч. і свій розмір. Тому в довгостроковому періоді всі виробничі ресурси і витрати розглядаються як змінні. Підприємству життєво необхідно знати межу витрат виробництва в тривалому періоді, стосовно підприємств різної потужності, між якими воно могло б зробити свій вибір щодо зміни масштабів виробництва та забезпечення його ефективності.

 

Зміна обсягу виготовленої продукції  взаємопов’язана з кількістю  використаних змінних ресурсів. Таку залежність виражає категорія «граничний продукт». Це — такий продукт, що отриманий у результаті використання додаткової одиниці змінного ресурсу. Величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змінних ресурсів спочатку зростає, а потім знижується відповідно до закону спадної віддачі (продуктивності), або, як його іноді називають, закону спадного граничного продукту.

 

У загальному розумінні механізм дії  даного закону такий: збільшення витрат виробничих ресурсів з метою задоволення  зростаючих потреб веде до збільшення виробництва продукції, тобто одержання  нового (додаткового) продукту. Але  з часом настає такий момент, коли збільшення витрат наштовхується на граничний продукт. Ця суперечність характеризує процес спадної віддачі (продуктивності) факторів виробництва. Суть закону спадної віддачі можна сформулювати так: якщо один з факторів виробництва (наприклад, праця) є змінним, а інші — постійними, тобто фіксованими (наприклад, капітал чи земля) то, починаючи з певного моменту, гранична віддача (продуктивність) кожної наступної одиниці цього змінного фактора зменшуватиметься. Інакше кажучи, якщо кількість працівників, що обслуговує наявні засоби праці, збільшуватиметься, то зростання обсягу виробництва поступово уповільниться пропорційно до чисельності нових працівників. При цьому слід ще раз наголосити, що величина обсягу граничного продукту зі збільшенням змінних ресурсів спочатку зростає, а потім знижується згідно з даним законом.

 

У даному разі існує такий зв’язок  граничного продукту і граничних  витрат: якщо показник граничного продукту досягає максимального рівня, то граничні витрати мінімальні; у разі, коли показник граничного продукту зменшується, то граничні витрати зростають.

 

Даний закон має надзвичайно  важливе значення для розуміння  поведінки виробника. Обсяг виробництва  підприємець може розширювати до тих пір, доки граничні витрати на підприємстві не перевищать граничний дохід. Найбільша вигода — нарощувати виробництво в тих межах, коли має місце найсуттєвіша різниця між середніми і граничними витратами.

 

У сучасній ринковій економіці розрахунок ефективності виробництва передбачає порівняння граничного доходу і граничних  витрат. Йдеться про те, що будь-яке  розширення виробництва не завжди призводить до адекватного зростання прибутку, оскільки по-різному складається  динаміка витрат, а також обсягів  виробництва та рівня цін. Тому підприємство повинно шукати такий обсяг виробництва, за якого воно може отримати найбільший дохід. Проілюструємо ці взаємозв’язки за допомогою умовних даних табл. 1*1.

 

*1: { У таблиці дані у графах 2 і 4 взяті довільно, але з урахуванням їх загальних тенденцій: збільшення виробництва одиниць продукції призводить, як правило, до зростання загальних (валових) витрат, але одночасно і до зниження ціни.

 

Див.: Экономическая теория: Политэкономия: Учеб. / Под общ. ред., акад. В. И. Видяпина, акад. Г. П. Журавлевой. — М.: ИНФРА-М, 1999. — С. 188.}

 

Таблиця 1

ПОРІВНЯННЯ ГРАНИЧНОГО ДОХОДУ ТА ГРАНИЧНИХВИТРАТ  ДЛЯ ОПТИМІЗАЦІЇ ОБСЯГІВ ВИРОБНИЦТВА