Вплив класичної політичної економії на розвиток англійської та світової економіки та економічної теорії

Тому багато в чому справедлива  критика меркантилізму супроводжується  в працях В. Петті і деякими  тенденційними судженнями. Він, наприклад, цілком упереджено заперечує участь торгівлі і торговельного капіталу у створенні національного багатства, наполягаючи навіть на скороченні значної кількості купців. Останніх В. Петті порівнює з "гравцями", зайнятими розподілом "крові" і "поживних соків" держави, під якими розумів продукцію сільського господарства і промисловості.

Неприйняття меркантилістичних ідей відбилося у творчості В. Петті  як у характеристиці суті багатства  і шляхів його примноження, так і  в намаганнях виявити природу  походження вартості товарів і причин, що впливають на рівень їх цінності на ринку.

 Ціноутворювальні фактори і вартість

Між міновою вартістю, величина якої визначається затратами праці, і  реальною ринковою ціною багато посередницьких ланцюгів, які безмірно ускладнюють  процес ціноутворення. З надзвичайною прозірливістю В. Петті називає  ціноутворювальні фактори, з якими  доводиться рахуватися сучасним економістам  і плановикам, — це вплив товарів-замінників, товарів-новинок, мод, традицій споживання.

В одній з теорій говориться, що вартість товару створюється працею,ви-траченою на видобуток срібла, і є його "природною ціною"; вартість же то-варів, визначена прирівнюванням до вартості срібла, є їх "дійсною  ринковою ціною". "Якщо хто-небудь може добути з перуанського ґрунту і доставити в Лондон одну унцію срібла за час, протягом якого можна виробити один бушель хліба, то перша являє собою природну ціну другого". Інша проголошує, що вартість товару зумовлена участю в її створенні праці і землі. Або, як висловився сам В. Петті, "нам слід би говорити: вартість корабля чи сюртука дорівнює вартості такої-то і такої-то кількості землі, такої-то і такої-то кількості праці, тому що обидва — і корабель, і сюртук — вироблені землею і людською працею". Як бачимо, у В. Петті в основі ціни товару — у кожному із трактувань її — лежить тільки витратний підхід.

Заробітну плату В. Петті зводив до мінімуму засобів існування. "Закон мав би забезпечувати робітнику тільки засоби до життя, тому що якщо йому дозволяють отримувати вдвоє більше, то він працює вдвічі менше, ніж міг би працювати і став би працювати, а це для суспільства означає втрату такої ж кількості праці". Пізніше його погляди будуть поділяти й інші представники "класичної школи", наприклад Д. Рікардо і Т. Мальтус. І хоч ця теза сама по собі сумнівна, однак заслуга В. Петті полягає в тому, що він підходить до проблеми зарплати економічно, прагне об´єктивно визначити її величину. В. Петті розуміє, що вартість, створена працею робітника, — це зовсім інша величина і, як правило, значно більша. Ця різниця і є джерелом додаткової вартості, яка у нього виступає у вигляді ренти.

Прибуток підприємців і землевласників охарактеризований В. Петті за допомогою, як уже зазначалося, уніфікованого ним по суті поняття "рента". Зокрема, називаючи ренту із землі різницею між вартістю хліба і витратами на його виробництво (витрати на насіння і утримання робітника), він підмінив цим терміном таке поняття, як прибуток фермера. Процент, або грошову ренту, В. Петті виводив із земельної ренти. Вдаючись до спрощення, він заявив, що цей показник має дорівнювати "ренті із такої-то кількості землі, яка може бути куплена на наявні, чи дані в позику гроші за умови повної суспільної безпеки".

Про ціну землі, статистику і теорію грошей

Ще в одному прикладі В. Петті веде мову про одну з форм прояву земельної ренти, зумовленої місцезнаходженням земельної ділянки і ринку. При цьому він робить висновок: "...Таким чином, поблизу населених пунктів, для харчування населення яких потрібні великі райони, землі не тільки приносять на цій основі більш високу ренту, але й коштують більшої суми річних рент, ніж земля цілком такої ж якості, але яка знаходиться в більш віддалених місцях..." Тим самим В. Петті зачепив ще одну проблему, пов´язану з визначенням ціни землі. Однак і тут учений задовольняється тільки поверхневою характеристикою, твердячи наступне: "Майже завжди одночасно живуть тільки три члени безперервного ряду низхідних потомків (дід, батько і син)... Тому, — робить висновок В. Петті, — я сприймаю, що сума річних рент, яка становить вартість даної ділянки землі, дорівнює природній за тривалістю життя трьох таких осіб. У нас в Англії цей термін дорівнює приблизно двадцяти одному року. Тому і вартість землі дорівнює приблизно такій самій сумі річних рент". Водночас підхід В. Петті до визначення ціни землі має окремі переваги, закладені в його ідеї про взаємозв´язок позикового процента і ренти землі за рік. На це вказував К. Маркс. Подібні думки ми знаходимо і у Й. Шумпетера.

Політична арифметика В. Петті була прообразом статистики, а його метод  пророкував низку важливих напрямів у економічній науці. Він прозірливо писав про важливість вирахування  національного доходу і національного  багатства країни — показників, які відіграють у сучасній статистиці та економіці важливу роль. В. Петті вперше здійснив підрахунки національного багатства Англії. Хоч у своїх підрахунках він знехтував часткою нагромадженого багатства, яка іде на капіталовкладення — у будівлі, устаткування, на поліпшення землі і т. д., але із його починань виросла сучасна система національних рахунків, що дозволяють в узагальненій формі судити з певним ступенем точності про обсяг виробництва в даній країні, про те, як вироблена продукція розподіляється на споживання, нагромадження та експорт, які доходи основних класів і груп у суспільстві і т. д.

В. Петті одним із перших висловив ідею про наявність в економіці  об´єктивних, пізнавальних закономірностей, які він порівнював із законами природи і тому називав природними законами. Це був великий крок уперед у розвитку політичної економії: вона отримала наукову базу.

В. Петті трактує гроші як особливий  товар, що виконує функції загального еквівалента. Вартість його, як і всіх товарів, створюється працею, а мінова вартість кількісно визначається розмірами трудових витрат у добуванні дорогоцінних металів порівняно з витратами в інших сферах виробництва. Кількість необхідних для обігу грошей визначається розмірами торговельно-платіжного обігу, тобто в остаточному підсумку — кількістю реалізованих товарів, їх цінами і частотою обігу грошових одиниць в різних угодах (швидкістю обігу). Повноцінні гроші можуть бути у певних межах замінені паперовими грішми, випущеними банком.

Теорія грошей і кредитів протягом наступних двох століть здебільшого  розвивалася в рамках цих ідей, висловлених В. Петті, або у полеміці з ними.[1, 71 с.]

3.2. Вплив теоретичної спадщини А. Сміта на еволюцію світової економічної думки

Як істинний творець, основоположник економічної науки А. Сміт займає особливе місце в історії економічної  думки. Заслуга вченого полягає  у тому, що він узагальнив та систематизував накопичені до нього економічні знання, здійснив глибоке теоретичне дослідження ринкової економіки, що уможливило перехід до системного аналізу та побудови сукупності субординованих економічних категорій; створив "перший великомасштабний трактат з економіки", проникнутий високою ідеєю про "очевидну і просту систему природної свободи", до якої, як здавалося Адаму Сміту, рухається світ". На думку французьких дослідників Ш. Жіда та Ш. Ріста, викладена А. Смітом теорія природного самочинного механізму, який постійно пристосовує виробництво товарів до дійсного попиту на них, є однією з найважливіших теорій у всій політичній економії; дослідив систему мотивів та стимулів господарської діяльності, показав роль та значення особистого інтересу як рушійної сили економічного прогресу за умов вільної конкуренції; розкрив роль ринку в організації економічного життя, проаналізував механізм ринкового саморегулювання економіки, вперше в систематизованому вигляді виклав теорію економічного розвитку на основі дії механізмів ринку. Теорія ринкової рівноваги А. Сміта була високо оцінена відомим дослідником історії економічного аналізу Й. Шумпетером як теорія, яка привела до теорії Сея, а через праці останнього — до Вальраса"; 
Широта мислення А. Сміта дозволила йому включити все найкраще, що було у його сучасників, англійців і французів, і хоча він, безсумнівно, запозичував багато в інших, чим більше порівнюєш його з тими, хто був до нього, і з тими, хто з'явився після нього, тим більш витонченим виявляється його геній, тим ширшими видаються його знання і більш послідовним — мислення. 
Оскільки А. Сміт був першим, хто написав трактат про багатство з усіма його основними соціальними аспектами, тільки виходячи із цього він міг претендувати на роль засновника сучасної економічної теорії. 
обґрунтував концепцію економічного лібералізму, приділивши значну увагу аналізу інституціональних засад ефективного функціонування ринкової економіки; розвиваючи трудову теорію вартості, виявив геніальну непослідовність, заклавши основи теорії витрат виробництва та дослідження чинників відхилення ринкової ціни від вартості; обґрунтував теорію абсолютних переваг у міжнародній торгівлі, яка стала базовою у класичній політичній економії, спрямованій на обґрунтування політики вільної торгівлі. 
Важливо зазначити, що ідеї А. Сміта справили значний вплив на подальшу еволюцію економічної думки. Вони знайшли відображення у наукових дослідженнях багатьох поколінь економістів, у тому числі у працях Д. Рікардо та К. Маркса (трудова теорія вартості), Ж.Б. Сея (теорія факторів виробництва), А. Маршалла (теорія ціни та факторів ціноутворення), у концепціях неолібералізму, мікро- та макродослідженнях, теорії міжнародної торгівлі, державного регулювання економіки тощо. Економічні рекомендації та прогнози вченого більш як на ціле століття вплинули на економічну політику більшості держав, знайшовши в них своє практичне застосування. І хоча не всі ідеї вченого витримали перевірку часом (послідовники А. Сміта заперечували "космополітизм" ринкової економіки, трактування останньої як гармонійної та досконалої, наголошували на обмеженості смітівської "економічної людини", яка має мало спільного з реальними людьми, писали про згубність здійсненого вченим розмежування продуктивної та непродуктивної праці тощо), все ж його популярність не зменшується з роками, оскільки нові дослідники постійно відкривають усе нові та нові грані його геніального учення.[2]

3.3. Основі положення методології дослідження Рікардо

Давид Рікардо (1772–1823) – економіст  епохи промислової революції – народився в сім'ї біржового маклера в Лондоні. Вчився в торговій школі. З 14 років Рікардо допомагав у торгових і біржових операціях батькові. До 26 років без опіки батька добився фінансового благополуччя і повернувся до занять математикою, природознавством та іншими науками. До 38 років став великим фінансовим магнатом. У 1817 р. Рікардо опублікував головну працю «Основи політичної економії і оподаткування». У 1819 р. він залишив бізнес і був обраний членом палати громад парламенту. У парламентській діяльності домагався лібералізації економіки, свободи торгівлі тощо.

Рікардо в «Основах...» заклав базові принципи модельного методу в дослідженнях економічної теорії. Основні положення методології дослідження Рікардо такі:

• система політичної економії, представлена як єдність, підпорядкована закону вартості;
• визнання об'єктивних економічних законів, які не залежать від волі людини;
• кількісний підхід до економічних закономірностей, Рікардо зробив спробу знайти кіль- кісне співвідношення між такими категоріями,як вартість, зарплата, прибуток, рента тощо; 

Рікардо прагнув виявити закономірності, виключаючи випадкові явища, тобто дотримувався абстрактного методу.

Головне завдання політичної економії Рікардо вбачав у визначенні законів, що керують розподілом продукту між класами.

Рікардо, розрізняючи споживну і мінову вартість, вважав, що остання зумовлюється кількістю витраченої праці, а також величиною і тривалістю капіталовкладень.

Ціна товару в короткостроковому періоді визначається попитом і пропозицією, а в довгостроковому – витратами на виробництво товару.

• Зміна заробітної плати працівників веде до зміни прибутку підприємця, а не ціни, причому зростання заробітної плати веде до зниження прибутку, і навпаки. Це положення називають «системою міжусобиці між класами».
• Зниження вартості грошей як товару веде до зростання заробітної плати і підвищення цін на товари.
• Заробітна плата, за Рікардо, являє собою прибуток найманого робітника, плату за працю.
• Заробітна плата залежить від демографічних процесів. Чим більша пропозиція робочих рук, тим нижча заробітна плата працівників, і навпаки.
• Заробітна плата утримується в межах прожиткового мінімуму внаслідок природного закону чисельності народонаселення – «залізний закон» заробітної плати.

Становище робітничого класу, незважаючи на економічне зростання, буде погіршуватись внаслідок зростання цін на сільськогосподарську продукцію.Тенденцію до падіння заробітної плати можна зупинити, запровадивши контроль заробітної плати з боку держави. Прибуток, на думку Рікардо, є надлишком вартості над заробітною платою; це продукт неоплаченої праці робочого. Зростання продуктивності праці є одним зі способів збільшення прибутку.

Рікардо сформулював «закон падіння норми прибутку». Його сутність така: падіння продуктивності праці сільськогосподарського виробництва призведе до зростання цін на продукти харчування і зростання мінімальної заробітної плати, яка становитиме більшу частину вартості продукції, а отже, норма прибутку буде знижуватися.

На думку Рікардо, рента – це надлишок вартості над середнім прибутком, який утвориться за рахунок різної родючості та місцеположення земель. Підставою для отримання ренти є власність на землю. До чинників, що створюють ренту, Рікардо відносив:

• різну родючість земельних ділянок;
• місцеположення ділянки відносно ринку збуту продукції.

Рікардо правильно охарактеризував диференціальну ренту як різницю між вартістю продуктів сільського господарства на кращих і на гірших ділянках.

Рікардо визнавав «закон спадної родючості ґрунту».

Головною умовою зростання економіки  він вважав стійкий грошовий обіг. Найкращою базою грошової системи Рікардо вважав золото. Можлива заміна золота на паперові гро-ші, але за твердим курсом. Цінність паперових грошей залежить від їх кількості в обігу.

Рікардо сформулював теорію порівняльної переваги. У цій теорії Рікардо довів вигідність (перевагу) міжнародної торгівлі на основі зіставлення порівняльних витрат. Тобто, якщо різні країни володіють порівняльною перевагою щодо різних експортних товарів, то міжнародний поділ праці та торгівля між цими країнами є взаємовигідними.[4]

ВИСНОВКИ

Отже, теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в  той період, заклали підвалини світової економічної науки, саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної". Політ економісти узагальнили та систематизували накопичені до них економічні знання, здійснили глибоке теоретичне дослідження ринкової економіки, що уможливило перехід до системного аналізу та побудови сукупності економічних категорій. Політекономія стала першою повноцінною науковою дисципліною у сфері економіки. На відміну від своїх попередників меркантилістів класики політичної економії предметом дослідження обрали сферу виробництва.