Риторика як предмет. Закони і жанри риторики

Ефективність  аргументації залежить від  певних умов:

— компетентності аргументатора в обговорюваних  питаннях;

— наявності  в аргументатора філософсько-логічної бази (теоретична підготовленість та вміння логічно мислити);

— керування власними емоціями та почуттями, які не повинні впливати на логічну діяльність, а використовуватись як посилення;

 — знання аргументатором особливостей аудиторії, зокрема, її здатності до сприйняття аргументації (нахили, потреби, інтелектуальні можливості, тощо).

Звернемося  до другої частини тактичного закону — активізації мовленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.

Активізація передбачає таку послідовність дій:

• зацікавити аудиторію;
• викликати аудиторію на роздуми;
• вивести аудиторію на рівень обговорення.

Перший крок — зацікавити аудиторію — досягається використанням:

а) аудіовізуальних засобів (графіки, таблиці, малюнки, схеми), динамічних (відеоматеріали і т. ін.). Використання цих засобів концентрує увагу слухачів, знімає втому,   вони  краще  засвоюють інформацію;

б) реклами;

г) проблемного введення матеріалу, який дозволяє суб’єктові з перших хвилин спілкування оволодіти увагою аудиторії за допомогою проблемних питань, доцільних афоризмів, анекдотів, чітко сформульованого завдання, активного спілкування, захоплюючих, яскравих прикладів тощо.

Завдяки першому кроку активізації можна зняти байдуже ставлення, викликати особистісну потребу спілкування.

Суть наступного кроку активізації — викликати аудиторію на роздуми — полягає в тому, щоб створити у слухачів потребу обмінятися думками щодо обговорюваних питань. Це досягається логічними та психологічними методами.

        До логічних методів ми відносимо способи розгортання тези:

• спіральний спосіб (багаторазове повторення тієї самої думки, але кожного разу при цьому збагаченої новою інформацією), який можна застосувати для непідготовленої, конфліктної аудиторії тощо;
• ступеневий спосіб (від загального до конкретного і навпаки) .   Розгортання тези від загального до конкретного орієнтоване зазвичай на підготовлену аудиторію, розгортання тези у зворотному порядку — на менш підготовлену аудиторію;
• соціативний спосіб (розгортання тези у вигляді поєднання у свідомості різних образів), який можна застосовувати в аудиторії, де домінують люди з образним мисленням (в дитячій аудиторії тощо).

До психологічних методів  активізації належать такі:

• „запитання — відповідь”. Такий метод допомагає зосереджувати увагу аудиторії на важливих моментах спілкування, перевіряти засвоєння матеріалу за допомогою запитань;
• психологічна пауза (час, даний суб’єктом аудиторії для осмислення певного виокремленого положення чи поставленого запитання).

     Третій крок активізації — виведення аудиторії на рівень обговорення та прийняття рішення — досягається логіко-психологічними та аудіовізуальними методами.

     Логіко-психологічні методи на етапі обговорення повинні підкріплюватися аудіовізуальними засобами (схеми, малюнки, графіки, відеоматеріали тощо).

    Отже, активізація мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії — це система дій, завдяки якій суб’єкт забезпечує аудиторії найглибший рівень пізнання того чи іншого питання, наслідком чого є повноцінний двосторонній процес спілкування суб’єкта та аудиторії.

    Отже, тактичний закон дозволяє суб’єктові знайти ефективні засоби впливу на аудиторію.

 

Розглянуті  чотири закони риторики (концептуальний, закон моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний) спрямовані на розвиток інтелектуального центру (мисленнєвих здібностей людини), таких якостей, як самостійність, самокритичність, глибина, ерудиція, гнучкість, відвертість мислення. Інакше кажучи, знання й застосування цих законів сприяє розвиткові ефективного мислення. Отже, риторика передусім вчить людину грамотно мислити: „Все, що хочеш сказати, розглянь перш за все в голові своїй, бо у багатьох язик передує і самій думці” (Ісократ); „Перш ніж випустити слова з нижньої частини голови, пропусти їх спочатку через верхню частину” (Цицерон).

 

 

3.5  Мовленнєвий  закон

 

Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ становить систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, багатство, образність, стислість, доцільність).

Зупинимося  на характеристиці деяких комунікативних якостей мовлення.

Правильність — це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними). Про значення правильності Цицерон писав так: „...вміти правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти — вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина”.

Основними шляхами, які сприяють розвиткові правильності мовлення, є тренінги (власні вправи), робота із словниками та лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення, про що писали класики риторичного мистецтва, зокрема Феофан Прокопович та ін.

Виразність — комунікативна якість, завдяки якій здійснюється вплив на емоції та почуття аудиторії.

До засобів  виразності можна віднести засоби художньої  образності (порівняння, епітети, метафори і т.ін.), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів’я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, градація, повтор, період).

Дієва словесна форма виявляється і в такій мовленнєвій якості, як ясність.

Основний  шлях розвитку ясності мовлення —  сам процес спілкування. Практика свідчить, що чим частіше суб’єкт вступає в процес комунікації, тим більше уваги він приділяє роботі над своїм мовленням, зокрема над ясністю, оскільки від цього також залежить досягнення поставленої ним мети. Ясність мовлення зумовлена точністю мовлення. Від точності слів залежить точність дій людей: „Вірно визначайте слова, і ви звільните світ від половини непорозумінь” (Декарт). Точність мовлення розвивається в роботі із словниками, навчальною, науковою літературою, шляхом аналізу власного та чужого мовлення тощо.

Точність  тісно пов’язана із  стислістю.

Стислість формує уміння говорити суттєво. На це уміння давні греки звертали особливу увагу: „Все, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам не зрозумілий, бо забутий початок”. Зокрема, виступи спартанців відзначалися стислістю, максимальним лаконізмом. За легендою, мати, проводжаючи сина на війну, казала: „Повертайся зі щитом чи на щиті”.

Дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Основний  спосіб розвитку доцільності мовлення — виступ з однією й тією самою темою в різних  аудиторіях. Ця якість шліфує мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно керувати поведінкою аудиторії (знімати роздратування, викликати почуття симпатії, створювати стан впевненості тощо).

Отже, специфіка  мовленнєвого закону риторики полягає  в тому, що цей закон стає  базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння і навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова (отримання етико-естетичного задоволення від свого та чужого мовлення).

 

3.6.   Закон ефективної комунікації

 

Закон ефективної комунікації передбачає систему дій суб’єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах риторичної комунікації як необхідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності.

 Контакт — це „спілкування без перешкод”, це вищий рівень спілкування, який характеризується взаємодією поведінки суб’єкта й аудиторії.

З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система дій:

• управління поведінкою аудиторії;
• управління власною поведінкою.

     Управління поведінкою аудиторії передбачає уміння зчитувати інформацію, яка йде від аудиторії через різні стимули (обличчя, очі, жести, міміка, поза, запитання, репліки тощо), і чітко реагувати на неї. Названа дія дає можливість суб’єктові підтримувати зворотний зв’язок протягом усього процесу риторичної комунікації.

Управління  власною поведінкою передбачає уміння суб’єкта узгоджувати свої жести, міміку та інші рухи тіла із задумом. Суб’єктові слід уміти регулювати свої рухи, щоб вони не заважали, а „працювали” на головну думку, сприяли її чіткому вираженню. Окрім того, оратор повинен володіти своїм психологічним станом: не підвищувати голос, не чіплятися до слів, не ображатися, а бути стриманим, терплячим, уважним, доброзичливим.

 

 

4.  Жанри риторики

 

4.1. Академічний жанр

 

Академічне  красномовство — це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у шкільній (різних рівнів) і науковій аудиторіях. Античне академічне красномовство було досить невимушеним. Так, Арістотель міг читати лекції під час прогулянок з учнями. Проте з часом школа ставала все більш регламентованою і до V ст. н. е., усталився навіть тип лекції. В Європі академічне красномовство почало динамічно розвиватися в середньовічних університетах (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту набуло воно в післяренесансний період. Ускладнюється робота вищої та середньої шкіл, виникає наукова педагогіка (Ян Амос Коменський).

В Україні  зародження академічного красномовства пов’язано з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської Академії. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харківського та ін.).

Видатні науковці, зокрема Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Петро Могила та ін. були не лише творцями, а й пропагандистами наукових знань, які прагнули наблизити до народних мас.

Академічне  красномовство поділяється на три види;

1.  власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія);
2.  красномовство вищих навчальних закладів (лекція, цикл лекцій);
3. шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь, опис, бесіда тощо).

 Головні риси академічного красномовства — доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка термінологія, позбавлена будь-якої двозначності.

Лекція — основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, але аудиторія повинна не лише слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система методів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а подає різноманітні точки зору, що існують у науці та можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.

Досвідчені  викладачі послуговуються також різноманітними формами діалогу із слухачами: колоквіум, дискусія, диспут, усна рецензія, обговорення і т. ін.

 

 

4.2. Соціально-побутовий жанр

 

Соціально-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній ситуації.

До нього  відносять ювілейну, похвальну промову, надмогильну, усну побутову оповідь, тост (застільна промова), анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу.

За античною класифікацією урочисте красномовство було на першому місці. Його потрібно розглядати як частину побуту повсякденного життя разом із святами, ювілеями, іменинами, похованнями тощо.

Так, у греків красномовство зародилося в архаїчний  період, коли вдала промова могла змінити розклад політичних сил і забезпечити важливі переваги. В "Іліаді", де оспівано похід греків на Трою, перевагу віддано, насамперед, урочистому красномовству, що межує з політичним (воєнним), але більше стосується внутрішніх відносин між членами грецької громади. Царі-вожді повинні були вміти публічно виступати на зібранні, як Одіссей, що виголошує своє слово, жваво жестикулюючи. Старець Нестор названий у Гомера "громомовним вітією", водночас йому належать слова "солодкі, мов мед". Греки вбачали у здібності до красномовства "дар богів", але з давніх-давен вказували на потребу виховання у вождя мовних здібностей.

Як особливий жанр в античності набуло сили надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам’яті афінських синів, які полягли в бою). Письмова форма — віршова — утворила в цій сфері особливий жанр лірики — епітафію (наприклад, "У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро").

Фахівці відзначають велику роль побутового красномовства у розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя, який повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх учнів, вихованців.