Історія формування української лексики

 
План

1. Історія формування української лексики.
2. Запозичені слова та окремі елементи в українській мові: 
   а) лексичні одиниці. 
   б) лексичні запозичення.

3. Українізми на службі інших мов. 
   
4. Українська мова і сучасність, новий погляд на збагачення нашої лексики 
   
5. Висновок 
   
6. Список використаної літератури. 
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
   

1. Історія формування української лексики. 
 
Нині багато хто покликається на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії в кінці минулого століття Михайла Красуського “Древность малороссийского языка”, опубліковану в Одесі у 1880 р., а в наш час передруковану в часописі “Індо-Європа” і в перекладі українською мовою — в “Дніпрі” (1991 р., № 10), у якій автор заявляє про те, що “малоросійська мова не тільки старша від так званої старослов`янської, але й від санскриту, грецької, латинської та інших мов”. Подібні твердження часто трапляються і в статтях та монографіях сучасних авторів. 

Проте спроби відсунути період появи українців і української мови в далеке минуле — аж до нашої ери — породжує безліч питань: де саме жили стародавні українці і чому вони не залишили жодних археологічних комплексів своєї культури, наявних в усіх інших стародавніх народів?

Отже, історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов`янства взагалі — це значить відриватися від наукового ґрунту й літати в хмарах мрій і фантазій.

Коли йдеться про виникнення української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох сучасних шукачів прадавніх коренів української мови у глибинах тисячоліть до н. е. вона часто асоціюється із сучасною літературною мовою, тобто тією, яка щодня звучить по радіо й телебаченню, яку вивчають у школах, якою друкують книжки й газети і т. п. Проте національна мова — це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, опрацьована майстрами художнього слова, але й мова народна, діалектна, відмінна в різних діалектних ареалах.

Щодо походження сучасної української мови ніяких проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко; вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок.

До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська писемна мова (ХІІІ — ХVІІІ ст.), що сформувалася на основі давньоруський літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньоруська писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов`янської (церковнослов`янської) мови, запозиченої від болгар разом із прийняттям християнства.

Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про древність української мови і шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.

Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні, лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови.

Отже, дослідити походження української мови — це насамперед з`ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови. 
 
Лексика сучасної української мови формувалась протягом багатьох століть, постійно напрацьовуючи свій словник і вдосконалюючи всі свої компоненти, тому в ній можна виділити своєрідні пласти, що увійшли до її складу на різних етапах розвитку мови. Це й питома українська лексика, яка включає всі слова, успадковані від індоєвропейського лексичного фонду, і слова, що виникли в праслов’янській (спільнослов’янській) та староукраїнській мовах, а також весь лексичний фонд, створений на власне українському ґрунті», це й іншомовні запозичення, які засвоювалися українською мовою протягом усього історичного розвитку. 

2. Запозичені слова та окремі елементи в українській мові 
 
Слова, запозичені з інших мов, не завжди пристововані до фонетичних законів української мови. Вони навіть пишуться за іншими правилами, ніж українські. Тому для правопису важливо вміти розрізняти запозичені й незапозичені слова:

1. майже всі слова, які починаються на а, е, і більшість на і - іншомовного походження: абітурієнт, аеродром, евакуація, експеримент, ідеологія, історія;
2. іншомовного походження є слова, що мають звук ф: фабрика, факультет, фарфор (винятки: Фастів, форкати);
3. в іншомовних словах бувають збіги голосних: біографія, ваучер, гіацинт; в українських - вони можливі лише на межі значущих частин слова, найчастіше префікса й кореня: виорати, заозерний, наодинці, самоочисний тощо;
4. іншомовним словам властиві важкі для вимови збіги приголосних: бургомістр, демонстрант, комлпект, матч, тембр;
5. в іншомовних словах не чергуються о, е з і та немає випадних о, е, як в українських: бетон - бетону (порів. дзвін - дзвону); ваніль - ванілі (порів. сіль - солі), катер - катера (порів. вітер - вітру);
6. в іншомовних словах рідко виділяються префікси й суфікси, а корінь може мати три та більше складів (на відміну від українських слів, у яких корені одно-, рідше двоскладові): вітамін, гіпотеза, дисципліна, температура; якщо ж і виділяються префікси й суфікси, то вони відмінні від споконвічних українських: а-соціація, ди-соціація; екс-потр, ім-потр; демонстр-ант, демонстр-ація, арбітр-аж;
7. частина іншомовних слів із кінцевим голосним не відмінюється: амплуа, комюніке, шосе, журі, таксі.

Свідоме прагнення не допускати запозичень у мову й позбуватися їх називається пуризмом (від лат. purus "чистий"). Якщо є дві назви - українська й іншомовна, то перевагу слід надавати українській. Вона завжди зрозуміліша, милозвучна, легше запам'ятовується. Наприклад, краще сказати вихідний, ніж уїкенд; образ, ніж імідж; нестача, ніж дефіцит; чинник, ніж фактор; відшкодування, ніж компенсація; торгівля, ніж маркетинг; відповідник, ніж еквівалент тощо. 
 
У лексиці української мови за походженням виділяють слова успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з іншої мови.

Серед запозичень розрізняють:

1. власне запозичення - слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився: бюро, журі, ательє, джентельмен, бухгалтер; такі слова мають невластиві українській мові сполучення звуків, форми;
2. кальки - поморфемні переклади слів: півзахисник (полузащитник), літописець (chronographos), хмарочос (skyscraper);
3. запозичення значень - українське слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник: наприклад, політичні поняття правий, лівий запозичені з французької мови - droit, gauche: у часи французької буржуазної революції в Конвенті помірковані жирондисти сиділи праворуч, а прихильники радикальних дій монтаньяри - ліворуч;
4. словотвірні запозичення - використання іншомовних морфем: наприклад, грецьий елемент теле- "далеко" увійшов до таких українських слів, як телебачення, телезв'язок, телепередача та ін.;
5. засвоєння - слова, що вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови: дріт, колір, папір - у них, як і в незапозичених, відбувається чергування приголосних; колишнє французьке слово пальто відмінюється, як і будь-яке українське: пальта, у пальті і т.д.; не відчуваємо іншомовного походження в запозичених словах левада, лиман, базар, кавун; 
   варваризми - слова з особливо виразними ознаками іншомовності; наприклад, ол райт, о'кей - з англійської; мерсі, тет-а- тет - з французької;
6. екзотизми - слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для яких у мові немає назв: кімоно, чалм, сакля, аул, меджліс.

Серед успадкованих найглибший, найдавніший шар корінної української лексики — це слова із індоєвропейського лексичного фонду, які перейшли і закріпилися у лексиці слов’янських мов, у той же час існуючи і в інших індоєвропейських мовах, шо не належать до слов’янської групи. Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх європейських мовах. Так, наприклад, українське слово мати має лише деякі фонетичні відмінності як у слов’янських, так і неслов’янських мовах: укр. — мати, рос. — мать, грецьк. — ітГоГег, санскр. — таїаг, нім. — МиІІег, англ. —  тоїпег, лат. — таїегта ін. За лексико-семантичними особливостями слова, успадковані з індоєвропейського лексичного фонду, можна поділити на такі тематичні групи: назви органів; частин тіла людини: зуби, волосся, лікоть, утроба, кров; назви спорідненості: бать­ко, мати, брат, сестра; назви дій, процесів, явищ природи: жити, ходити, стояти, сидіти, вогонь, вітер та ін. Наявність цієї категорії слів у лексичному запасі української мо­ви споріднює її з лексикою інших індоєвропейських мов, що гово­рить на користь існування індоєвропейської мовної спільності. 
 
Слова спільнослов'янського (праслов’янського) походження відомі як­що не в усіх, то в багатьох слов’янських мовах, але мають дещо від­мінне фонетичне оформлення:

укр.                рос. польськ. чеськ. болг. серб.

плуг               плуг рііщ рІиЬ плуг плуг

косити           косить кояіс’ кокіїі кося КОСИТИ  
 
Хоч вони з’явилися ще в той час, коли слов’яни говорили однією (з діалектами) мовою — праслов’янською (або спільнослов’янською), вони дійшли до нас і сьогодні є широковживаними. Таких слів у слов’янських мовах нараховують близько двох тисяч, саме вони й становлять ядро сучасної української літературної мови і стосуються найважливіших галузей суспільного життя та діяльності слов’ян. Це і назви органів і частин тіла людського організму: голова, око, руки, язик; назви спорідненості: батько, мати, сестра; назви дій, процесів: ходити, косити, жити, сидіти, їсти, варити; назви явищ природи: сонце, місяць, вітер; назви продуктів харчування: риба, масло, пиво, м’ясо, молоко, яйце; назви предметів побуту: ніж, клин, мило, шило, голка; займенники: я, ми, ти, він та ін.; числівники, прислівники, службові частини мови. Вживаються в усіх слов'янських мовах, зазнаючи певних фонетичних змін: плем'я, чоловік, чоло, шия, рот, тіло, мило, весло, кінь, пшоно, вікно. 
Назви абстрактних понять мають також спільнослов'янське походження: диво, гріх, душа, правда, кривда, честь.

Спільносхіднослов'янське походження мають слова, що є в українській мові спільними з російськими та білоруськими: білка, кішка, собака, соловей, сорок. 
 
Починаючи з ХІ-ХІ І ст., на території сучасної України формуєть­ся українська народність, яка напрацьовує свою власне українську лексику. 
 
Власне українська лексика - це слова, що витворилися після розпаду східнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови. До них можна віднести: людина, гопак, будинок, кучерявий. Їх легко виділити в такий спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові перекладається інакше, то є підстави вважати його власне українським: хвиля, мрія, гарний, нишком, крадькома, навпростець. Важлива роль у становленні власне української лексики належить засобам словотвору, завдяки яким праслов’янські й давньоукраїнські основи постійно розширювали свої номінативні можливості, а похідні лексичні одиниці набували мовної специфіки: бондаренко — енк-о, гордощі — ощ-і, писарчук — ук, царівна — цар-івн-а та ін.

Українська мова запозичувала з інших мов слова та окремі елементи. Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди. Тому багато запозичень уже втратили ознаки своєї первісної мови й стали цілком українськими словами: вишня, отрок, лиман, м'ята, левада. Визначити іншомовне слово можна за фонетично-граматичним оформленням та лексичним значенням. Скажімо, звук і літера ф були характерні для грецької мови, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і відповідно літеру, за походженням є грецизмами: фізика, фігура, фокус, фея. Тюркізми ж характеризуються наявністю а: сарай, базар, баклажан, кабан.

Початковий звук і літера а взагалі характерні тільки для іншомовних слів, зокрема для арабських (алгебра, алкоголь), латинських (аудиторія, абітурієнт), грецьких (алфавіт, автор, архів). Крім початкових звуків а, ф, грецькі запозичення можуть позначатися наявністю звукосполучень пс,кс (психологія, ксерокс, скелет), кореневих частин бібліо, гео, біо, лог, фон (бібліотека, геологія, біологія, філолог).

Специфічними, невластивими українській мові, є поєднання приголосних звуків у словах німецького походження: штаб, шахта. Цією ж ознакою характеризуються слова англійського походження: комбайн, спонсор, менеджер, трамвай. Музичні терміни наша мова запозичувала з італійської: анданте, акорд, композитор. 
Назви предметів туалету, страв, побуту - переважно з французької: пенсне, жабо, кашне, пюре, рагу. 
Для французьких слів характерні наголошені кінцеві звукосполучення ер, -ор, -аж, -анс: шофер, режисер, гараж. 
Для англійських слів характерні звукосполучення дж та інг: джем, мітинг, ринг. 
З англійської мови запозичено чимало спортивних і технічних термінів: матч, старт, теніс, хокей, футбол. 
З німецької мови запозичувалися військові, технічні терміни: фронт, штат, клейстер, рубанок. 
У сфері української науки багато латинізмів: консиліум, акваріум, радіус, конус, конституція, вектор, спектр. 
Терміни мореплавства прийшли до нас із голландської мови: флот, трос, трап, шлюпка, каюта, лоцман.

На фоні української лексики легко виділяються старослов'янізми.  
 
Старослов’янізми — це слова, запозичені східними слов’янами із старослов’янської мови, яка сформувалась у IX ст. на основі македонських говорів староболгарської мови. Ця мова прийшла головним чином через церковно-релігійну літературу. Церква у той час повністю послуговувалась старослов’янською (церковнослов’янською) мовою: церковні книги, релігійні відправи. Крім того, переклади книг різноманітного змісту (здебільшого релігійного) з грецьких оригіналів, а також написання власних самобутніх творів теж провадилися старослов’янською мовою. Із старослов’янської мови східні слов’яни почерпнули слова на позначення абстрактних понять і окремих предметів побуту, які на той час були їм ще невідомі. Будучи близькою за своєю фонетико-граматичною будовою та лексикою до давньоруської мови східних слов’ян, вона досить швидко була ними засвоєна. Велика група старослов’янізмів потрапивши в українську мову, асимілювалася в ній і втратила свої давні ознаки: уста, палата, буква. 
 
Старослов’янізми мають:

а) звукосполучення ра, ла, ре, ле, що відповідають українським звукосполученням оро, оло, ере, еле: врата, глава, брег, град; б) початкове звукосполучення йе: єдиний, єдність; в) іменникові суфікси -тель, -ство: учитель, братство; г) префікси воз-, со-, пред-: воздвигнути, премудрий; д) суфікси -ущ, -ащ, -ящ: трудящий, грядущий.