Історія формування української лексики

Старослов'янізми належать до стилістично забарвленої лексики, вони створюють урочисто-піднесений колорит мовлення: істина, благодать, властолюбець.

 
3. Українізми на службі інших мов. 
 
Основу лексичного складу мови становить загальновживана стилістично нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і є стилістичним тлом, для інших шарів лексики, яким притаманне певне стилістичне забарвлення.

Що до загальновживаної нейтральної лексики належать слова, що називають основні поняття, речі та явища навколишньої дійсності: нога, рука, голова, небо, земля, хліб, сіль, писати, читати.

До стилістично забарвленої лексики можна віднести науково-термінологічну, офіційно-ділову, професійно-виробничу, емоційно-експресивну.

Науково-термінологічна лексика обслуговує сферу науки й наукової та професійно-виробничої діяльності. Кожній галузі властиві свої терміни: синус, косинус, діаметр, трикутник.

Офіційно-ділова лексика використовується в публіцистичному та офіційно-діловому стилях, у їхніх підстилях: інформаційному, дипломатичному, законодавчому, адміністративно-канцелярському: указ, постанова, рішення, акт, декларація.

Професійно-виробнича лексика вживається при визначенні спеціальних виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва: вчитель, учень, табель, екзамен.

Емоційно-експресивна лексика використовується в художньому та публіцистичному стилях, у всіх підстилях. Вона служить для вираження почуттів, емоцій, вона здатна викликати уявлення й асоціації: любов, щастя, втіха, радість.

Також може переходити в розряд емоційно-експресивної лексики: матінко, серденько, донечко. 
Побутова лексика охоплює слова, що називають побут різних соціальних груп. Це назви одягу, речей, їжі, звичаїв:

Тут їли рознії страви, 
І все з полив'яних мисок 
І самі гарнії приправи 
З нових кленових тарілок...

Лексика найтісніше пов'язана з життям народу. 
Пасивний запас української лексики становлять а) слова, які вже застаріли і вийшли або виходять з ужитку, б) нові слова, що ще не закріпились.

Історизми - це назви предметів старої культури: кріпак, смерд, губернатор, свита. 
Архаїзми - це застарілі слова, що виходять з ужитку: ворота - врата, град - город, вої - воїни, десниця - права рука, вия - шия. 
Неологізми - це нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що відбивають сучасність: перебудова, гласність, Народна Рада, обком, райком.

Книжне забарвлення мають терміни, слова з абстрактним значенням, більшість запозичених офіційно-ділових слів: реалізм, демократизм, книга, експеримент, грація. 
Усно-розмовна лексика охоплює широке коло назв найнеобхідніших понять, предметів, речей, змін, властивостей: день, ніч, сонце, місяць, рік, вода, їсти, спати. Вона має багату синонімію, включаючи й діалектні слова: ходити, шкандибати, швендяти, шкутильгати, пхатися; спати, дрімати, куняти. 
Усно-розмовна лексика має багату фразеологію, котра, власне, твориться з усно-розмовної лексики й поповнює синонімічні ряди: гуляти, нічого не робити, байдики бити, байдикувати; обманювати, брехати, замилювати очі.

 
4. Українська мова і сучасність, новий погляд на збагачення нашой лексики

Інтеграція України в міжнародний культурний та інформаційний простір зумовила швидкий процес оновлення лексики української мови, особливо за рахунок запозичень та новотворів від запозичень. Відкритість українського суспільства, можливість його громадян вільно подорожувати та значна кількість туристів з-за кордону, участь українських представників у міжнародних мистецьких конкурсах, фестивалях, спортивних турнірах, посилення зацікавленості до вивчення іноземних мов, функціонування міжнародної комп’ютерної мережі (Iнтернету) визначають активне запозичання нової лексики в сучасних інноваційних процесах, яке, відповідно, стимулює дискусії щодо доцільності іншомовної лексики. 
добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілості” . 
1. Михайло Драгоманов висловлювався про утворення нових слів-термінів від коренів деяких слів української народної мови як про один із шляхів формування наукової термінології, а також пропонував не боятися залишати іншомовні терміни, “коли вони вже вжились скрізь, ...прийняли народну фонетику і дали од себе похідні” 2. Свої теоретичні міркування він використовував у письменницькій та науковій діяльності, особливо на сторінках журналу “Громада” (1878-1881 рр.), який редагував разом із М.Павликом, С.Подолинським. У публікаціях журналу на суспільно-політичну тематику широко використовували запозичену лексику, особливо з німецької та французької мов. Однак була разом з тим певна особливість у використанні іншомовних слів: інтернаціональну термінологію супроводжували українськими відповідниками, причому на першому місці могло бути як українське слово, так і запозичене. Така практика мала на меті удосконалити українську літературну мову, збагатити її лексикою на позначення абстрактних понять.

У “Нормах української літературної мови” (1931 р.) Олекса Синявський, у розділі, присвяченому запозиченням з інших мов, говорить, що “з давніх-давен до словника української мови заходили слова з інших мов, найбільше, звичайно, від тих народів, що були в якихось стосунках з українським... Переймаючи від них певні вироби, звичаї, умілість, український народ разом переймав і слова, і таких слів у нас, запозичених від різних народів і в різні часи, багато, тільки вони вже так унатурилися в мові, що їх ніхто й не відчує як чужі”. Безперечно, серед найновіших запозичень завжди є багато “тимчасових, недовговічних, бо невдатних новотворів”, які літературна мова звичайно уникає, однак “чимало й таких, що вже цілком унатурилися і навіть переходять в народню мову”. Тому лексичне запозичання є цілком природним і закономірним, але в межах літературної норми. Hе треба лякатися чужих слів, якщо вони дають змогу точніше й повніше передати думку – “справа тільки в тому, щоб не вживати їх непотрібно”. У процесі мовної практики відпаде все штучне і зайве, а удатні новотвори та доцільні запозичення вживлюються й знаціоналізовуються у мові, сприяючи її розвитку.

Словотворення в українській мові на межі ХХ та ХХІ ст. відображає не лише потреби в найменуванні нових реалій життя, а необхідність освоєння засобами української мови численних запозичень. Із неологізмів сучасності близько 22 % є найновішими запозиченнями, не враховуючи при тому дериватів, що утворені від іншомовних основ, а також тих, що вийшли за межі вузькоспеціальних терміносистем. Значна частка неологізмів-входжень з інших мов зумовлена тим, що у життя пересічного мовця входить багато предметів і понять, які є новими лише для нього (та й для українського суспільства в цілому). Велика кількість нового в предметному (у широкому розумінні слова) світі часто приводить до того, що певна реалія приходить до нас уже з готовим найменуванням, яке закріпилось за нею у мовах тих країн, де вона виникла або була створена. Українська мова не встигає запропонувати таку назву для нового предмета, яка б базувалася на національній основі й уводила номінацію в лексичну систему. Таким чином, система української мови, не маючи змоги освоїти саму предметну реалію, намагається освоїти, натуралізувати її іншомовну назву. У процесі освоєння формуються граматичні значення роду і числа в словах (відео, пейджер, сканер, клон, шоу, плеєр, хакер, лобі тощо), утворюються деривати за допомогою власне українських чи спільнослов’янських словотворчих афіксів (пейджерний, сканувати, клонований, лобіювати тощо), зрештою, вичленовуються нові словотворчі елементи із запозичень (відео-, -инг, веб-, -нет, шоу- тощо), іншомовні основи поєднуються із питомими словами чи “натуралізованими” запозиченнями у складних словах (інтернет-кафе, відеоряд, євроремонт, веб-сторінка тощо). Цей процес є об’єктивним і закономірним, бо пріоритет у створенні нової реалії зумовлює пріоритет у її номінації, що веде до “експортування” назви.

Ця проблема віддавна була однією з найактуальніших. У ХІХ ст. можливість та й доречність збагачення лексичного складу української мови внаслідок запозичень з інших мов визнавав І.Франко. “Hе варто усувати з української мови слова тільки тому, що вони є і в російській, і в польській, і в чеській чи в інших слов’янських мовах, – зауважував він, – бо це “значило би добровільно обскубувати свою мову, а … се ж не жадне крадене.

 
 
5. Висновок. 
 
Хоч інтенсивне словотворення та зростання кiлькостi лексичних запозичень є явищем об’єктивним та iсторично зумовленим, це приводить до зрушень у системi української мови. Hавала нового лексичного матерiалу може мiстити в собi загрозу до порушення рiвноваги в мові, яка може втратити можливість бути універсальним засобом спілкування. Наприклад, скільки інформації можна отримати з такого речення: Придбавши в мобіл-салоні стартовий пакет, ваучер або скретч-картку, отримаєш бонус 5% вартості покупки. П’ять слів (із дванадцяти) у такому реченні потребують додаткового роз’яснення: мобіл-салон – крамниця, що торгує мобільними телефонами та супровідною технікою; стартовий пакет – кілька предметів продажу, які пропонують купити одночасно і зі знижкою; ваучер – документ, який підтверджує видачу кредиту; скретч-картка – електронна картка, яка дає право користуватися заздалегідь оплаченими послугами (що є вартістю картки) у будь-який час; бонус – премія, приз, подарунок. Унаслідок невиправданого вживання іншомовних слів мова може втрати свої головні функції – комунікативну та інформативну. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Література 

Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова.

Вихованець І.Р. У світі граматики.

Головащук С.І. Словник-довідник з правопису та слововживання.

Кононенко П.П. Українська мова. Культура української мови.

Ющук І.П. Практикум з правопису української мови.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. 
Українець. Література російська, великоруська, українська і галицька // Правда. – Ч.4. – 1874. – С.162.