Виникнення ісламу. Пророча діяльність Мухаммеда

                                                   План

Вступ

1.Виникнення ісламу. Пророча діяльність Мухаммеда………..4

2.Арабський халіфат. Історія  розвитку…………………………7

3.Право Арабського халіфату………………………………......14

4.Багдатський халіфат…………………………………..……….18

Висновок

Список використаної  літератури

Вступ

Іслам або мусульманство - одна з трьох світових релігій, яка виникла у YII ст. в Аравії і вважається наймолодшою світовою релігією. За кількістю своїх послідовників іслам є другою (після християнства) світовою релігією, , тому іслам запозичив багато ідей та положень цих релігій.  Іслам (араб.— покора, відданість), одна з найпоширеніших релігій світу. Її послідовники складають велику частину населення Мавританії, Марокко, Алжиру, Тунісу, Лівії, Єгипту, Судану, Сомалі, Йорданії, Сирії, Іраку, держав Аравійського півострова, Туреччини, Ірану, Афганістану, Пакистану, Бангладеш, Індонезії, значну частину населення Нігерії, Сенегалу, Гвінеї, Малі, біля половини населення Лівану та Албанії.

В мусульманських країнах всі сторони життя людини і суспільства регламентовані релігією, яка виступає в ролі важливого соціального і культурного регулятора. Тому іслам є вирішальним чинником, який визначає історію, ідейне і культурне життя значної частини людства від середніх віків до наших днів. Будучи невід'ємною складовою частиною держави, іслам також активно втручається у міжнародну політику.      

Першочерговим завданням ісламу було залучення до цієї релігії нових народів, переважно мирними засобами. Але проти тих, хто не хотів сповідувати іслам, оголошувалася священна війна - джихад. Разом з релігійними догматами запроваджувалися нові закони та державні структури. Після смерті Мухаммеда Арабською державою управляли халіфи ("заступники Пророка"), тому вона дістала назву Арабського халіфату.

Халі́ф (араб.(халіфа) — наступник, заступник) — титул ісламського правителя, як керівника віруючих і наступника Мухаммеда, верховного глави ісламської общини, що вибирався для здійснення духовного і світського керівництва в ісламському світі відповідно до шаріату та стежив за виконанням віруючими «божественних правил», що заповів Аллах [1,c.25].

Об’єктом дослідження роботи є роль ісламу в арабській державності .    Предметом дослідження є право в Арабському халіфаті.                              Мета роботи це вивчення релігії ісламу, обґрунтування життя мусульманина з точки зору віри окремої людини. Окреслити історичні етапи та основні регіони поширення ісламу. Розуміти відмінності вірування ісламу від інших релігій.          

1.Виникнення ісламу. Пророча діяльність Мухаммеда.

Іслам у перекладі з арабської мови значить покірність, віддання себе Богові. Тих, хто прийняв іслам, називають відданими (араб. - мусульманин). Батьківщина ісламу північно-західна частина Аравійського півострова - провінція Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Аравія була здавна населена різними семітськими племенами, предками теперішніх арабів. Частина їх жила осідло в оазисах і містах, займаючись землеробством, ремеслами і торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводячи худобу. Аравія була економічно і культурно зв'язана із сусідніми країнами - Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торговельні шляхи між цими країнами проходили через Аравію. Один з важливих торгових вузлів знаходився у місті Мекка (біля узбережжя Червоного моря), яке перетворилося у великий торговий і політичний центр Аравії. Родово-племінна знать племені курейшитів, що населяло цей регіон, мала з торгівлі величезні вигоди. Мекка перетворюється також у релігійний центр всіх арабів. Історично склалося так, що кожне плем'я мало своїх богів, але поступово вірування племен, сильніших у політичному і економічному відношенні, почали витісняти вірування слабших родів і племен. Найвпливовішим було плем'я курейшитів, йому належало древнє святилище Кааба (з арабської мови - куб.), що знаходилося в Мецці і було побудоване задовго до появи ісламу. У зовнішній стіні цього кубоподібного храму знаходилася ніша з чорним каменем (імовірно метеоритного походження). Крім чорного каменю у Каабі були розміщені кам’яні зображення понад 300 племінних богів, тому вона вважалася центром релігійного культу для багатьох племен, які населяли територію навколо Мекки. Одного з племінних богів мекканських курейшитів – Аллаха -  пророк Мухаммед пізніше оголосив єдиним і всемогутнім, поклавши тим самим початок монотеїстичної релігії арабів. На формування ісламу певний вплив мали юдеї та християни, громади яких здавна оселилися в Мецці.

У IV столітті в Аравії почався занепад караванної торгівлі, тому що торговельні дороги перемістилися на схід у Сасанидский Іран. Це порушило економічну рівновагу, що складалася століттями. Кочівники, що втратили прибутки від караванної торгівлі, стали схилятися до осілого способу життя, переходити до землеробства. Збільшилася потреба у землі, що вело до зростання сутичок між племенами. Починається розпад родово-племінного ладу та формування класового суспільства. Визрівала необхідність в об'єднанні роздріблених племен. Це з необхідністю відбилося на релігійних поглядах: виник рух за злиття племінних культів, за вшанування єдиного верховного бога Аллаха; тим більше що євреї та християни подавали арабам приклад єдинобожжя. Серед арабів виник релігійний рух ханіфів, що шанували єдиного бога. За таких умов і розгорнулася проповідницька діяльність Мухаммеда (Магомета), який став засновником мусульманства. Звідси ще одна його назва -магометанство.

Мухаммед (бл. 570-632) який проголосив себе у 610 р. "посланцем Аллаха" (головний і останній пророк істинної віри), є реальна історична постать. За переказами він походив із відомого і старовинного, але збіднілого роду. Розповідають, що коли Мухаммед перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з'явився архангел Джебраїл (у Біблії – Гавриїл) з наказом нести людям істинне слово - слово Аллаха. Ця подія відбулася в 610 р., коли Мухаммеду було приблизно 40років, і відтоді він почав проповідувати нове релігійне вчення: закликав відмовитися від поклоніння ідолам і звернутися до Аллаха, одного-єдиного Бога. Мухаммед оголосив, що інших богів просто не існує.  У світі усе відбувається з волі одного Аллаха. Мухаммед проповідував також братство віруючих, необхідність допомагати бідним, прості норми моралі.

Однак аристократична верхівка племені курейшитів не прийняла його вчення.. Тому Мухаммед був змушений у 622 р. переселитися з Мекки в Медину Формально ця подія (арабською мовою "Хиджра" - переселення) вважається початком існування мусульманської спільноти, бо саме в Медині Мухаммед на основі існуючої громади своїх прихильників створює новий тип общини. Вона базувалась не на кровній спорідненості, а на релігійній вірі: ті, що вірили в Аллаха, ставали членами общини, жили не за родовими заповідями, а за моральними нормами, що їх проповідував Мухаммед. Ця община також збудувала першу мечеть (основний тип мусульманського храму). Відтоді бере свій початок мусульманське літочислення Іслам користується місячним календарем, який має 354 днів і ділиться на 12 місяців. Кожний третій рік є високосний (355  днів). Непарні місяці мусульманського календаря мають 30 днів, парні 29.

У 630 р. Мухаммед із своїми численними прибічниками повернувся в Мекку. Це повернення відбулося мирним шляхом тому, що, за переказами, Мухаммед пообіцяв не мститися нікому, якщо мешканці Мекки не будуть чинити опір і відчинять браму міста. За тими ж переказами, цю обіцянку Мухаммед виконав. Каабу було проголошено головним мусульманським святилищем, а всіх ідолів викинули із храму. Це було прихильно сприйнято населенням Мекки, яка тепер перетворювалася в центр ісламу. З цього часу мусульманська феодально-теократична держава одержала назву Арабський Халіфат. . В 8-й день священного місяця зуль-хаджжа 632-го року Мухаммед разом з сім'єю відбув “велике паломництво” (хадж) в Мекку, що увійшло в історію як прощальне. Через три місяці після паломництва Мухаммед помер (день його смерті співпав з днем народження, що сприймалось як символ його богообраної місії) і був похований у Медині.

Об’єднання арабів під зеленим прапором ісламу завершили перші наступники Мухаммеда - праведні халіфи, які вважалися спадкоємцями, заступниками Мухаммеда, а пізніше і представниками Аллаха на землі. Вони зосередили у своїх руках усю повноту світської і духовної влади. Іслам швидко поширився по всій території Аравії і перетворився в панівну релігію арабської держави. Внаслідок завойовницьких походів незабаром він також поширився і на сусідні землі.

2.Арабський халіфат. Історія розвитку

Арабський халіфат на середину VIII ст. став великою феодальною імперією. До його складу (крім країн Арабського Сходу) увійшли Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північно-Західна Індія, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Араби насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина цих країн була арабізована, інша зберегла свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова посіла в науці місце аналогічне латинській у середньовічній Європі. Ця величезна Імперія проіснувала до ХІІІ ст. і відома як Арабський халіфат.

Його історію можна розділити на слідуючі основні періоди [4,c.18] :                            1. Розклад родоплемінного ладу; (VІ - VІІ ст.),                                                    2. Завойовні війни і створення арабської імперії халіфат Омейядів (662-750 рр.).                                                                                                                             3. Падіння Омейядів, лахаліфат Абасидів (Багдадський халіфат і його розпад (750-1258).

Одночасно з утворенням Халіфату формувалося і його право - шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран - священна книга ісламу, що містить норми, які носять характер моральних установ; сунна - збірник переказів про вчинки і виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного і судового права; іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, з питань, не відбитим у Корані і сунне, фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя.Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було швидко довершене.                Арабський феодалізм поряд з головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Ступінь розвитку феодалізму в окремих областях Халіфату не була однаковою. Вона знаходилася в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то в більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.

Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) - знаходилася в руках халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він повинен був рахуватися з найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів.

Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):                                                                                                 1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням і озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали розміри оплати і земельних пожалувань за службу.

2) Диван-ал-Харадж, що контролював  діяльність центральних фінансових  органів, зайнятих обліком податкових  і інших надходжень у скарбницю.

3) Диван-ал-Барид - керування  доріг і пошти, будівництво доріг, колодязів і т.д. Будучи фактично  єдиною організацією, здатною якнайшвидше  забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало і  таємне спостереження за діяльністю  і політичним настроєм місцевої  влади і населення. Це визначало  його значимість. Чиновники пошти  не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях.                                       Вищі чини відомств призначалися халіфом і були безпосередньо перед ним відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи візирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування і тим самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.                                                                                                                        У кінці ХІІІ століття намітилися нові тенденції в розвитку арабської держави. Місцева знать, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халіфату. До цього часу еміри одержали можливість створювати своє, у ряді районів дуже численне військо. Вони отримують на свою користь податкові платежі. Розкол Халіфату на окремі незалежні держави стало питанням часу.

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як “печатку” (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа (“заступника”) пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Правління першого халіфа Абу Бекра було недовгим (632 - 634), але роль, яку він відіграв у цементуванні ісламського державного організму, важко переоцінити. Як давній соратник і тесть Мухаммеда він мав колосальний авторитет, а суворість тверезого політика й одностайна підтримка мусульман-фанатиків дала йому в руки зброю, проти якої роз'єднані бедуїни знову не вистояли. Через рік весь півострів сповідував іслам, “лжепророків” ліквідували, але халіф чудово розумів, що примирити гордих бедуїнів з новою владою й новою релігією зможуть лише багата воєнна здобич, обширні завоювання з усіма здобутками, які вони приносили переможцям у середні віки (гроші, жінки, раби, землі тощо). Вже в 633 р. арабське плем'я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру (колишню столицю Лахмідів). Тоді ж мединці вперше атакували візантійську Сирію, але більшого старий Абу Бекр зробити не встиг, померши в 634_ р. від гарячки (на смертному одрі рекомендував обрати своїм наступником Омара). Другим халіфом був обраний залізний Омар ібн аль-Хаттаб (634 - 644), і в його правління халіфат став імперією [6,c48].