Стан і перспективи розвитку захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів

ВСТУП

Інтегрований захист рослин (від. лат. integratio — об’єднання в ціле

ізольованих частин) — система  заходів, спрямованих на збільшення продуктивності агроценозів, що грунтується на взаємодії зовнішнього середовища із станом популяцій шкідливих організмів і використанні найбезпечніших для довкілля засобів їх утримання на економічно невідчутному рівні.

Інтегрована система захисту  рослин передбачає гармонійне застосування організіційно-господарських, агротехнічних, імунологічних, біологічних і хімічних засобів.

В комплексі заходів, забезпечуючих  отримання високого врожаю овочів, плодів і ягід, а також підвищення їх якості, одним із основних заходів  являється захист рослин від шкідників, лікування хвороб і знищення бур’янів. Успішна боротьба з шкодо-чинними  об’єктами неможлива без визначення видового складу шкідників, хвороб і  бур’янів, знання особливостей їх розвитку і мір боротьби. При виборі методів  боротьби необхідно знати в якій фазі розвитку шкодо чинний об’єкт наносить пошкодження рослинам. Необхідно  також враховувати умови навколишнього  середовища (температура і вологість  повітря, ґрунтові умови), під впливом  яких прискорюється або, навпаки, призупиняється розвиток шкідливих організмів і  змінюється їхня шкодо-чинність. Особливе значення в системі заходів по захисту рослин має чисельності  шкідників агротехнічний  метод, який спрямований, з одного боку на підсилення розвитку рослин, що спонукає підвищенню стійкості рослин, а з другого на зниження чисельності шкідливих організмів шляхом, створення несприятливих умов для їх розвитку. Такі агротехнічні прийоми як, оброблення ґрунту, застосовування добрив і систем догляду за рослинами, використовування оптимальних строків посіву, знищення бур’янів і післязбиральних решток, дають змогу знизити степінь враження рослин шкідниками і хворобами.

Людина мала проблеми ще в первобутній час. Дивно, що дикоростучі  рослини не знали набігів шкідливих  комах і мікроорганізмів, як їх окультурені  родичі. Розмір урона ріс по мірі того, як людина в процесі покращення культур, віддавала перевагу найбільш урожайним, найбільш смачним і поживним сортам. Щоб покращити урожай необхідно  було покращувати умови вирощування  рослин, що сприяло розвитку шкідників  і збудників хвороб. В умовах стабільного  живлення вони значно краще розмножувались і стали відбирати значну кількість  урожаю у людей.

Тепер основною задачею у  людини стало створення таких  сортів і гібридів сільськогосподарських  рослин і забезпечення їм таких умов для росту і розвитку, які одночасно  з збільшенням врожаю не давали б  сильно розмножуватись шкідникам. Реально, чи можна це зробити? Так, якщо взяти  в союзники знання наших предків  і останні досягнення науки і  техніки.

Стан і перспективи  розвитку захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів

Захист сільськогосподарських  рослин від шкідливих організмів став обов’язковим елементом технологій інтенсивного землеробства. Раціональне  використання засобів захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів зменшує (подекуди на 15–30% і більше) втрати врожаю, підвищує його якість. 
           Заходи захисту рослин планують на підставі прогнозів поширення та економічного значення шкідливих комах, хвороб, бур’янів. Так, у поточному році в Україні передбачено захистити 31,6 млн га посівів сільськогосподарських культур, із них біологічним методом — 1,3 млн га. Для цього сільгоспвиробники планують закупити хімічних засобів 23–25 тис. т проти 22 тис., використаних торік для захисту 28,6 тис. гектарів.

У кінці XX століття сільське господарство нашої країни зазнало  суттєвих змін. Змінилися розміри  полів, структура посівних площ, сівозміни, організація сільськогосподарського виробництва. Поряд із великими колективними підприємствами (КСП) з'явилося понад 30 тис. фермерських господарств, розміри  їх землекористування становлять 30—50 га. Поряд із традиційними виробниками  сільськогосподарської продукції  з'явилися нові виробники — жителі міст, які одержали землю під городи. Всезростаючу роль у постачанні населенню  ряду продуктів, зокрема картоплі, овочів, фруктів, відіграє приватний сектор. Ці та інші зміни істотно впливають  на поширення шкідливих організмів і організацію захисту від них.

У боротьбі із шкідниками, хворобами  та бур'янами важливе значення належить сівозмінам. Тим часом при спеціалізації  виробництва у фермерських господарствах, а також концентрації окремих  культур у КСП порушена традиційна роль сівозмін, способів обробітку  фунту і технологій вирощування  культур. Ще більш гострою є ця проблема на городніх ділянках міських жителів, де існує практично монокультура картоплі.  Все це сприяє поширенню і зростанню шкодочинності ряду  шкідливих організмів, зокрема на картоплі та помідорах. У приватному секторі збільшуються втрати від фітофторозу, нематод, коло радського жука. Зростання попиту на насіння соняшнику зумовило збільшення площ під цією культурою майже вдвічі, внаслідок чого не дотримується 7—8-річний термін повернення соняшнику на попереднє поле, що спричиняє нагромадження та поширення хвороб і вимагає інтенсивного застосування пестицидів. У той же час вирішення проблем захисту ряду культур за допомогою хімічного методу завдає шкоди навколишньому середовищу. Тому дотримання науково обгрунтованих сівозмін у КСГ1, а з короткою ротацією (З—5-пільних) — у фермерських господарствах має надзвичайно важливе значення.

За останні 10 років більшого значення в захисті рослин набув  імунологічній метод. Селекціонері почали працювати у тісній співдружності  з ентомологами і фітопатологами. Одержані сорти і гібриди різних культур стіких проти окремих  видів шкідливих організмів або  мають комплексну стійкість. Наприклад, в арсеналі сортів картоплі є понад 15 з різним рівнем стійкості проти  збудника фітофтори, колорадського  жука та картоплярої нематоди. На жаль, можливості цих цінних ознак не повністю використовуються, часто застосовують загальприйняті заходи захисту без  урахування їх імунологічних властивостей. В агрономічній практиці все частіше  використовуються можливості біологічного методу.

Грунтові і  кліматичні умови зони вирощування  культури

Зона Степу займає майже 25 млн га, або 40 % території України. Вона охоплює частково або повністю Харківську, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську, Херсонську, Миколаївську, Одеську області і  Республіку Крим. За ґрунтово-кліматичними умовами Степ поділяють на дві  підзони: північну і південну. Ґрунтовий  покрив зони відносно однорідний, тут  сформувались головним чином чорноземи. В структурі ґрунтового покриву  чорноземи звичайні займають 64, чорноземи  південні — 23, чорноземи на нелесових породах — 6, лучно-чорноземні, лучні та їх солонцюваті види — 6 % площі орних земель зони.

Чорноземи звичайні поширені в північному Степу на лесах, Мають  добре розвинений гумусний горизонт зернистої структури потужністю від 45 до 120 см. За потужністю гумусного  горизонту їх поділяють на глибокі (85 см), середньоглибокі (65—85 см) і неглибокі (45—65 см). З півночі на південь  у міру наростання посушливості клімату  потужність гумусного горизонту  і вміст гумусу зменшується (з 4,7—6,1 до 4,0—4,6 %). Реакція ґрунтового розчину  нейтральна, донизу профілю слабколужна. Сума увібраних основ становить 20—50 мг-екв на 100 г ґрунту. Ґрунти цього підтипу мають високу родючість, але недостатня кількість вологи обмежує повне їх використання.

Чорноземи південні займають південну посушливу підзону Степу. Вони сформувалися на лесах під типчаково-ковиловими степами. Потужність гумусного горизонту  коливається від 45 до 100 см, вміст  гумусу — від 2 до 5%. Реакція ґрунтового розчину нейтральна або слабколужна (рН водної витяжки становить 6,5— 7,5). Сума увібраних основ коливається  від 5—15 до 17—50 мг-екв на 100 г ґрунту. На глибині 2—4 м залягають солі і  гіпс. Чорноземи південні мають великий  запас азоту, фосфору і калію, але не всі вони доступні для рослин. Основними заходами підвищення родючості  чорноземів є зрошення, боротьба з  водною і вітровою ерозією, гіпсування солонцюватих видів. Чорноземи України  — наше національне багатство. Це основні райони виробництва зерна, соняшнику, плодових, овочевих, кормових та інших культур.

Ґрунти сухих Степів

Зона сухого степу займає 3 % території республіки. Вона приурочена до крайньої південної частини Причорноморської низовини і крайньої північної частини  Кримського півострова. Для зони характерний  рівнинний рельєф. У ґрунтовому покриві переважають каштанові ґрунти: темно-каштанові солонцюваті, каштанові солонцюваті і лучно-каштанові солонцюваті. Темно-каштанові ґрунти поширені в північній підзоні сухого Степу. Потужність їх гумусного горизонту становить 25—ЗО см, вміст гумусу 4—5 %. Легкорозчинні солі і гіпс залягають на глибині 150—250 см. Реакція ґрунтового розчину нейтральна або слабколужна (рНводної витяжки становить 6,8—8,0). Ґрунтовий вбирний комплекс насичений кальцієм, магнієм і натрієм. Сума увібраних основ становить 20—40 мг-екв на 100 г ґрунту.

Каштанові солонцюваті ґрунти поширені в Присивасько-При-чорноморській  смузі Лівобережжя Дніпра і по узбережжю Сиваша в Криму під  полиново-типчаковими степами на лесах та на алювіальних відкладах. Потужність гумусного горизонту  становить 20—25 см, вміст гумусу 3—4 %. Легкорозчинні солі і гіпс залягають  на глибині 110—150 см. Інші діагностичні показники каштанових ґрунтів аналогічні темно-каштановим. Лучно-каштанові  ґрунти трапляються серед каштанових на степових западинах, де коефіцієнт зволоження дещо більший за рахунок  поверхневого стоку з оточуючої  місцевості; Вони мають таку саму будову профілю, як і каштанові ґрунти, але  потужність гумусного горизонту  більша (45—55 см). Крім того, вони містять  більше поживних елементів. Каштанові  ґрунти Сухого Степу також належать до категорії високородючих ґрунтів, але вирощування високих урожаїв  на цих ґрунтах можливе лише за умовзрошення. Основними заходами підвищення родючості ґрунтів сухостепової зони є зрошення, гіпсування, плантажна  оранка і боротьба з вітровою ерозією. На зрошваних каштанових ґрунтах  України вирощують високі врожаї озимої пшениці, рису, соняшнику, винограду, плодових та інших культур.

Клімат зони Степу континентальний, з високими тепловими ресурсами. Суми температур вище 10^оС сягають у північних районах 3000^оС, а в південних — 3300^оС. Середня температура повітря найтеплішого місяця липня + 21,5 – 23,3^оС, а найхолоднішого січня - 4,0 – 6,0^оС. Середня тривалість вегетаційного періоду коливається від 210 днів у північних до 220 днів у південних районах степу. Цього часу досить для того, щоб всі сільськогосподарські культури пройшли всі фази вегетації і для збирання врожаю. 

     Річна кількість опадів у північних районах близько 400 – 450 мм, а в крайніх південних — 350 мм. З загальної кількості опадів у теплу пору року випадає приблизно 70%. Випадання опадів взагалі відрізняється нерівномірністю й значними коливаннями їх кількості, що призводить до нерівномірного зволоження у різні роки.

     Однак забезпеченість посівів водою є одним із найважливіших показників агрокліматичного потенціалу вирощування сільськогосподарських культур. Але найсприятливіші умови забезпеченості водою складаються в районах північного степу, де в 40 – 50% років ресурси її не відповідають потребі рослин.

     Неоднакова й забезпеченість посівів теплом. І хоча сума активних температур повітря вище 10^оС складає близько 3000^оС, така кількість тепла за період активної вегетації свідчить, що температурний коефіцієнт росту сільськогосподарських культур, майже скрізь досить великий. Однак через гіршу забезпеченість водою відносна продуктивність зменшується на 20 – 30% і більше.

     За багаторічними даними, приморозки в повітрі закінчуються переважно в кінці другої – на початку третьої декади квітня, а в окремі роки вони можуть тривати до кінця другої декади травня, у ряді східних і західних районів степу – навіть до кінця травня чи на початку червня. Тривалість безморозного періоду в більшості районів становить у середньому 155 – 165 днів, у південно-західних та деяких центральних районах 166 – 176 днів і більше. Однак в окремі роки вона може зменшуватись переважно до 115 – 125, тільки місцями — до 126 – 136 днів. Це викликається як пізнім закінченням приморозків весною, так і раннім їх настанням восени. Майже скрізь приморозки в повітрі восени іноді можуть наставати вже в другій декаді вересня. Звичайно, весною та восени вони дещо обмежують потенційні можливості формування врожаю соняшнику: в окремих випадках завдають шкоди сходам і викликають передчасне припинення росту рослин. 

Біологічні особливості  та агротехніка культури, що вивчається

Особливе значення для сільського господарства має такий вид рослини, як люцерна посівна. Особливості  вирощування та кормова цінність цієї рослини, роблять люцерну одним  з кращих виборів для різного  роду підприємств с / г.

Люцерна - добре відома і високопродуктивна  с / г культура. Деякі сорти цієї рослини вирощують як овочі і  вживають в їжу, в тому числі у  вигляді свіжих салатів. Також досить давно люцерна посівна належить до кращих зелених кормів, які згодовують худобі, оскільки характерною особливістю  люцерни є хороша засвоюваність  і високий вміст білка. Тому немає  нічого дивного в тому, що дана культура вирощується по всьому світу.

Походження. Люцерна —  одна з найдавніших кормових культур. Дикі форми люцерни посівної поширені в Азії, Китаї, на Тибеті, Кавказі. Жовта люцерна в дикому вигляді росте повсюдно в Європі, в Україні, в Росії, Азії. Синя люцерна та її природні гібриди з жовтою у Європі з'явилися давно: спершу в античній Греції, куди вона була завезена з Мідії (Іран) персами під час воєн, які вони вели проти Греції (середина першого тисячоліття до н. е.). Тому у Греції її називали «медікай» — мідійська трава, а в античному Римі, куди вона потрапила з Греції, — герба медіка.