Автором гасла «Україна для українців» є Микола Міхновський. Микола Міхновський

2. Автором гасла «Україна для українців» є Микола Міхновський. Микола Міхновський - став символом новітньої доби українського націоналізму. Молодий харківський адвокат на зорі ХХ сторіччя видав невеличку брошуру "Самостійна Україна" (1900р.). Як згодом виявилося, кільканадцять сторінок тексту стали ідейним дороговказом для поколінь українців. Наскрізною ідеєю книжки є твердження про необхідність визволення української нації з-під чужоземного ярма й побудови "одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж до Кавказьких". Його думки та ідеї взяло на озброєння покоління українців, яке вже після його смерті, зокрема в лавах ОУН і УПА змагалися за самостійну Україну.

Заслугою М.Міхновського перед українською державністю варто вважати те, що він першим на політичному рівні відверто заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії,

критикуючи русифікаторську, великодержавну політику царизму, розглянув проблеми

взаємовідносин України та Росії  з позицій державності, обґрунтував  законне право 

українського народу на самовизначення.

3. Загострення в Росії наприкінці XIX — на початку XX ст. класових суперечностей, вихід на політичну арену пролетаріату, піднесення селянської боротьби, активізація ліберального руху — все це сприяло консолідації суспільних сил та їх розмежуванню. На цій основі порівняно швидко й інтенсивно формувалися політичні партії, які відображали інтереси й ідеологію певних суспільних класів і соціальних верств.

Першою оформилася партія пролетаріату — Російська соціал-демократична робітнича партія. (РСДРП). Усвоїй програмі найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення царського самодержавства і заміну його демократичною республікою. Ставилися вимоги загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканості особи і житла, необмеженості свободи слова, друку, зборів, страйків і спілок, знищення станів і повної рівноправності громадян та ін. У національній справі РСДРП відстоювала право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави.

В інтересах робітничого класу  ставилися вимоги 8-го-динного робочого дня. Поряд з цим у програмі висунуті завдання повалення капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, побудови соціалістичного суспільства.

У вересні 1897 р. на своєму установчому з'їзді у Вільнюсі було засновано «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії» Бунд (мовою ідиш — союз). Бунд увійшов до РСДРП як автономна організація. Бунд визнавав інтернаціональний принцип побудови революційної партії «недоцільним» і вважав необхідною побудову партії за національною ознакою, за принципом федералізму.

Наприкінці 1901 — на початку 1902 рр. у Росії внаслідок об'єднання  різних народницьких гуртків і груп створилася партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка вважала себе виразником інтересів трудового народу. Есери ставили за мету повалення царського самодержавства, встановлення республіки, демократизації суспільного й державного ладу, соціалізації землі.

4. Ставлячи метою у війні загарбати чужі землі, німецькі й австро-угорські імперіалісти зазіхали й на Україну. Німецькі юнкери й буржуазія намагалися розгромити й розчленувати Росію, відірвати від неї Україну, Прибалтику, Польщу, Кавказ і, підпорядкувавши їх своєму впливові, створити «Велику Німеччину», що мала завоювати світове панування. Намагаючись ввести в оману українських трудящих, вони заявляли про створення «Самостійної України» під егідою Німеччини. Насправді йшлося про перетворення України в колонію німецького імперіалізму, звідки б Німеччина черпала сільськогосподарські продукти, сировину, вугілля, руду та інші багатства і збувала б товари своєї промисловості. Українці ж, як «нижча раса», мали стати рабами німецьких панів. Разом із тим Україна розглядалася німецьким імперіалізмом як зручний плацдарм для їх проникнення на схід, в Азію, аж до Індійського океану.

 

Мріяли про загарбання всієї  України й перетворення її на складову частину «Великоавстрії» і правлячі кола Австро-Угорської монархії.

 

Царська Росія мала на меті приєднати  Галичину, Буковину й Закарпатську Україну. Ідеологи російського самодержавства заявляли, що йдеться про приєднання до Росії давніх «русских» земель і про возз'єднання українського народу. Крім того, після включення до війни на боці Німеччини й Австро-Угорщини Туреччини були висунені вимоги про приєднання до Росії проток Босфора і Дарданелл, міста Константинополя (Стамбула) з прилягаючими до них прибережними смугами території.

5. Стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. у Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду (Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі). У ході переговорів було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1917 р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний Секретаріат - органом крайової адміністрації. Тимчасовий уряд погодився також сприяти об'єднанню українців в окремі військові частини. З липня 1917 р., дотримуючись узятих на себе зобов'язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти "намірів самовільного здійснення автономії України". Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей. 4 серпня він затвердив "Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові", згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася.

Українська Центральна Рада, засудивши  дії Тимчасового уряду, все ж  таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва  з ним.

25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. у  Петрограді більшовики, здійснивши  державний переворот, захопили  владу й утворили новий уряд - Раду Народних Комісарів на  чолі з Леніним. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовтня резолюції про владу Центральна Рада наголошувала, що влада має належати всій революційній демократії, а не більшовикам, які становлять лише її частину.

6. В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна рада наважилася на рішучий крок:

10 червня 1917 р. схвалила і того ж дня урочисто проголосила на Всеукраїнському військовому з'їзді Перший універсал, проголошував автономію України і закликав народ до організації нового політичного ладу в Україні. Універсал справив величезне враження на суспільство. З місць йшли сотнями телеграми, в яких висловлювалися солідарність з Радою і запевненням у щирій підтримці.

У Другому універсалі датованому 3 (16) липня 1917 року зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України.

Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців  цінність укладеної угоди істотно  знижувалася тим, що не окреслювалась  територія, на яку мала поширюватися вада Центральної Ради.

7 листопада 1917 р. УЦР виступив зі своїм Третім універсалом, яким проголошувалося створення Української народної республіки (УНР), як автономної державної одиниці Російської республіки. УНР планувала вступити у федеральні відносини з тими державами, які сформувалися на руїна імперії, і, звичайно, без більшовицьких урядів. Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку української революції. Рішення Центральної Ради відбилося на настрої більшості населення України.

22 січня 1918 р. був ухвалений IV Універсал. В IV Універсалі констатувалося повне знесилення України чотирма роками війни. Звинувачувалось у грабежах та насильництвах більшовицьке військо, яке за вказівкою Петрограда насунуло в Україну і "веде криваву боротьбу з нашим народом і Республікою" тощо. проголошення IV Універсалу ознаменувало завершення еволюції українського національного руху від автономізму-федералізму до самостійництва, до повного розриву з імперським центром.

7. Мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 9 лютого 1918 року у Бересті. Що стосується суті Брестського мирного договору, то:

1. У преамбулі договору визнавалась  незалежність УНР.

2. Кордонами між Австро-Угорщиною  і УНР проголошувались ті, які  існували між Російською і  Австро-Угорською імперіями до 1914 р., тобто вся Галичина, Закарпаття, Північна Буковина залишались  за Австро-Угорщиною, зате вся  Холмщина, Підляшшя поверталися  Україні.

3. Відновлювалися дипломатичні  і консульські стосунки.

4. Передбачався обмін військовополоненими.

5. Відкидались будь-які відшкодування  збитків.

6. Вказувалось на обов'язок сторін  розвивати господарські стосунки, проводити взаємообмін залишками сільськогосподарських і промислових товарів на державній основі.

7. Допускався дрібний товарообмін  у межах 15-кілометрової прикордонної  смуги. Передбачалися взаємні  митні пільги тощо.

На початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася разом з німецько-австрійськими  військами до Києва. Україну було звільнено від більшовиків. Але  це була так звана "піррова перемога".

Отже, відкривалася ще одна трагічна сторінка історії України – "незалежне" життя в умовах окупаційного режиму (німці безконтрольно господарювали  в Україні, видавали власні нормативні акти, що мали обов'язковий характер в Україні). Поступово втрачаючи  рештки влади, Центральна Рада ще проіснувала  до 29 квітня 1918 р., коли в Україні  відбувся гетьманський переворот і  до влади прийшов гетьман П. Скоропадський.

8. Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського. Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства  УЦР не мала реальних можливостей. 29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава».

9. Внутрішня політика П. Скоропадського.

Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів. Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух. Відновлення в державі поміщицького землеволодіння. Була здійснена спроба створення національної армії.  Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні. При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій. 24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса.

Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою  були встановлені дипломатичні  відносини;

- встановлення дипломатичних відносин  з іншими країнами; у період  гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва  в Києві; Україна мала своїх  представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору  з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною,  що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні  та економічні відносини з  Кримом, Доном, Кубанню.

Але  Антанта, орієнтуючись на відновлення  «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

 

У цілому в Україні вдалося досягти  стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній  політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувати від  нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й  на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли  до Києва.

 

10. Політичний курс нового режиму не відзначався послідовністю. У початковий період існування Директорії у виробленні її політичної лінії активну роль відіграв В. Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. Призначений Головою Ради Міністрів В. Чехівський також був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, представник поміркованих кіл УСДРП, один із найавторитетніших членів Директорії, на той час повністю поринув у роботу в армії і помітного впливу на курс УНР не мав. Поряд з лівими соціалістами були у складі Директорії і Ради Міністрів діячі, що виступали проти радикалізму нового режиму й схилялися до встановлення в Україні парламентської демократії, поміркованості та обережності в соціально-економічних перетвореннях. Але вирішального впливу в уряді вони не мали.

На відміну від помірковано-консервативного  гетьманського режиму, Директорія ставала  радикальним урядом соціалістичного  спрямування. Це й визначило її внутрішню  і зовнішню політику.