Автором гасла «Україна для українців» є Микола Міхновський. Микола Міхновський

11. Внутрішня політика.

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу  активну роль відіграв Володимир  Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (18 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд розділів, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір конфіскувати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель.

Зовнішня політика.

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв’язків УНР. Україну  визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд  інших держав. Але їй не вдалося  налагодити нормальних стосунків з  країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти  та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала  Раді Народних Комісарів РСФРР  переговори про мир. Директорія не погодилася на об'єднання з Українським Радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означало самоліквідацію УНР.

Причини падіння  Директорії:

·      відсутність єдиної політичної лінії, безкінечні неузгодженості в самій Директорії;

·      невиваженість внутрішньої і зовнішньої політики, відсутність перспективи державно-національного будівництва;

·      відсутність боєздатної дисциплінованої армії, руйнівна роль отаманщини;

·      неукраїнське населення  горіло ненавистю до української  влади, звідси-саботаж, грабежі, вбивства;

·      більшості українського населення (особливо селянству) були чужими національні інтереси, тобто відсутня «національна ідея».

 

12. Основні напрями політики «воєнного комунізму»:

 

• націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Ра­да народного господарства;
• ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних госпо­дарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;
• встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари;
• на всій території України вводилася продовольча розкладка.

Наслідками політики більшовиків  став голод 1921 – 1923 рр. Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалось різким звуженням суверенітету України. Під прикриттям так званого «воєнно-політичного союзу братських республік» російському центру передавалися головні важелі в управлінні українською економікою. Російські чиновники зневажливо ставились до українських звичаїв, мови та культури. Щоб приду­шити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Ця політика була однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму». Були проведені репресії реальних і потенційних противників більшовизму. Формально вся влада в Українській Соціалістичній Радянській Респуб­ліці належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль Рад неухильно знижувалась і зрештою звелася до декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках Центрального комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України і Ради Народних Комісарів (уряду) УСРР, склад яких переважно визначався ЦК Російської Комуністичної Партії (більшовиків). 1920 рік ознаменувався подальшим зростанням озлоблення, ненависті, жорстокості в суспільстві. Протиставляючи себе більшості населення, запро­ваджуючи незрозумілу й ворожу йому політику, влада була приречена на дес­потичні методи управління, терор супроти всіх незадоволених.

 

 

 

13. Основними причинами переходу до нової економічної політики були:

- глибока соціально-економічна  і політична криза більшовицького  режиму;

- тотальна господарська розруха,  різке скорочення промислового  та сільськогосподарського виробництва;

- масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;

- політична та економічна ізоляція  більшовиків на міжнародній арені;

- спад світового комуністичного  руху, не виправдання надій більшовиків  на світову революцію;

- намагання утримати владу в  будь-який спосіб.

Одним із суттєвих факторів, що підштовхнув  більшовиків до зміни внутрішньої  політики стало Кронштадтське повстання. Виступ балтійських матросів показав, що політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку  були опорою радянської влади. Більшовикам  загрожувала повна втрата контролю над країною.

У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це був перший і найголовніший  крок до нової економічної політики.

Нова економічна політика - новий  напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений X з'їздом РКП(б). Це був тимчасовий відступ більшовиків  від генеральної лінії партії. Сутність непу полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності. По суті, неп означав  перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Головним заходом непу була заміна продрозкладки  продподатком на селі.

Відмова від політики «воєнного  комунізму», денаціоналізація частини  торгівельно-промислових підприємств, дозвіл створювати нові стимулювали  економічну активність населення, сприяли  ліквідації товарного голоду, відбудові  промисловості та транспорту.

НЕП в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.

Реально НЕП почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві. Завдяки непу було відновлене господарство, яке було зруйноване за роки війни, зросла промисловість та сільськогосподарське виробництво, пожвавилась торгівля і товарообмін, знята соціальна напруга. Не зважаючи на ці всі позитивні наслідки є і негативні такі як: відстала більшість галузей важкої промисловості , транспортна і зв’язкова, а також галузь зовнішньої торгівлі. Усі великі підприємства були у складі державних підприємств. Очевидною стала невідповідність ідеології більшовиків з їх практикою. У результаті вже в 1930 р. було продано значно менше промислових товарів, ніж у попередні роки. Виник дефіцит (нестача) товарів широкого споживання, що відразу викликало невдоволення широких верств населення. Ліквідація приватного підприємництва призвела до збільшення кількості безробітних у країні.

На прикінці 20-х років нову економічну політику було відкинуто. Приводом чого стала ще одна хлібозаготівельна криза 1927 – 1928 рр. Неп була замінена командно-адміністратиною системою керівництва.

14. Складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). На початку 1928 р.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший  термін упровадити колективізацію, показуючи  приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою  експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика „ліквідації куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств. В результаті „соціалістичної колективізації” радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення.

У 1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів  колективізації – голодомор. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

Однак, незважаючи на такі великі жертви, які заплатив наш народ за соціалістичну  індустралізацію і колективізацію, ефективність господарювання залишалась низькою, велась в основному екстенсивними методами, добробут народу зростав дуже повільно.

15. Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освітнього і культурного рівня учасників цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20—30-ті роки. Характерними ознаками духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку, новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

16. У 1920-ті рр. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн.

У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було взято курс на проведення індустріалізації.

Причини проведення індустріалізації:

·       необхідність технічного переозброєння економіки;

·       створення військово-промислового комплексу;

·       створення матеріально-технічної  бази для економічної самостійності  країни за умов ворожого оточення й  можливої економічної ізоляції;

·       необхідність технічної  підготовки до кооперування села (випуск тракторів, машин тощо);

·       необхідність зміни  соціально-класової структури населення  в бік збільшення чисельності  робітничого класу.

 Проведення індустріалізації в Україні мало ряд особливостей:

·       вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості;

·       мала різко завищені темпи; розвиток отримали сировинні  галузі;

·       на території  Правобережної України процеси  індустріалізації не набули поширення.

Індустріалізація здійснювалася  відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932 рр.) на території  України було збудовано заводи ХТЗ, «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь»; у наступні п'ятирічки — Харківський  турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші.

Підсумки індустріалізації:

·       країна (і Україна  також) з аграрної перетворилась  на індустріально - аграрну;

·       зміцнилась обороноздатність;

·       відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості;

·       було ліквідовано  безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку);

·       монополізм державної  власності, відсутність конкуренції  та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки;

·       створено нову модель керівництва економікою — адміністративно-командну.

17. Голод 1931-1933 років був спричинений насильницькою суцільною колективізацією горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркуленя, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян Україні.

Причиною голоду вважають його штучний  характер, походження, тобто свідомо  організований тодішнім політичним керівництвом. Існує думка, що голод  був наперед спланований задля  фізичного винищення саме українських селян.Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини у сільському господарстві яку українські селяни не сприйняли.

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був  голодомор 1932—1933 рр. Головною причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину.

Голодомор став найбільшою трагедією  за всю історію існування українського народу. За своїм масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з  боку влади та своїми наслідками для  майбутніх поколінь він не має  аналогів в історії людства. Аналізуючи ці події, можна переконливо засвідчувати, що в українському селі мали місце  всі елементи політики геноциду.

18. Українські землі під владою Польщі.

З 1919 р. під польською окупацією  опинилася Східна Галичина та Західна  Волинь. Офіційна польська політика в  українському питанні пройшла у  своєму розвитку кілька етапів.

І етап - «невизначеності». Польська конституція гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування галицьким воєводствам. Всі ці закони, гарантії і права залишилися на папері, але вони стали вагомими аргументами під час вирішення долі західноукраїнських земель. 14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

II етап — «тиску» (1923-1926). Наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України набуває рис катастрофічності. Стримування промислового розвитку Західної України не змогло вилучити з аграрного сектора краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і пом'якшити проблеми від аграрного перенаселення і безземелля.

III етап — «пошуку компромісу»  (1926-1937). Приходить гнучкіша політика поступок, пошуку компромісів. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції.

Українські землі  під владою Румунії.

Колоніальна експлуатація українських  земель вела до деградації господарства. В перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р.

Складною була і ситуація в сільському господарстві. Після аграрної реформи  розміри селянських володінь в українських  повітах Бессарабії зменшились майже  втричі.

22 роки під владою Румунії  поділяють на три періоди: 

1918-1928 pp. – період реакції( у провінції запроваджено воєнний стан, українські землі активно роздавалися офіцерам румунської армії, відбувалася активна румунізація краю)

1928-1937 pp. - період відносної лібералізації.

1937-1940 pp. - період реакції.

Українські землі  під владою Чехословаччини (Закарпаття.)

Чеська буржуазія підкорила  економіку Закарпаття, перетворивши його у аграрно-сировинний придаток економічно розвинутих чеських земель. Про кризовий стан сільського господарства свідчить те, що майже 90% селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів, через високу орендну плату, численні штрафи та податки, розміри яких за 1919-1929 рр. збільшилися в 13 разів. Такий державний курс викликав опір з боку народних мас.