Методи і принципи виховання

Методи стимулювання діяльності та поведінки

Третя група методів виконує функції регулювання, коригування і стимулювання поведінки й діяльності вихованців. До неї належать змагання, заохочення і покарання.

Змагання ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до повторення. Його мета — спрямування поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів.

Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому. Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. Як і заохочення, його слід використовувати тільки як виховний засіб.[1, c.76]

Методи контролю та аналізу ефективності виховання

До четвертої групи методів виховання відносять педагогічне спостереження, бесіду, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільно корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки учнів. У практичній діяльності вчителя важливо вміти використовувати їх під час вивчення окремого учня та учнівського колективу, яке здійснюється за орієнтовними програмами.[1, c. 89]

Особистість формується і виявляється в різних видах діяльності. Що свідомішою, активнішою та цілеспрямованішою є діяльність особистості, то повніше й достовірніше виявляються її якості. Педагог бачить, як учень ставиться до навчання, до фізичної праці, до спорту, до громадських справ. Особистість вихованця і сам колектив не є чимось застиглим і незмінним. Вони проходять складний процес розвитку й формування. Тому дослідження змін в особистості й колективі має практичне значення для виховної роботи з ними, правильного прогнозування її змісту й добору методів та форм виховного впливу.

 

3. Принципи виховання  та їх класифікація

 

Принципи виховання (лат. principium — начало, основа) — це вихідні положення, основа, начало, які становлять фундамент змісту, форм, методів і прийомів виховного процесу. [7, c. 82]

За своїм змістом і  спрямованістю принципи виховання  зумовлюються загальними завданнями формування всебічно розвиненої особистості та випливають із закономірностей виховного  процесу.

Процес виховання ґрунтується на принципах:

1. Цілеспрямованість виховання.  Початком будь-якої діяльності, зокрема  виховної, є визначення мети. Педагог  відповідно до мети своєї діяльності  повинен спрямовувати всю виховну  роботу. Маючи мету, він вчасно  зможе побачити недоліки у  вихованні, скоригувати виховний процес.

2. Поєднання педагогічного  керівництва з ініціативою і  самодіяльністю учнів. Педагогічне  керівництво зумовлене недостатнім  життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості  можливе лише за умови поєднання  зусиль вчителя з самостійністю,  творчістю, ініціативою і самодіяльністю учнів.

3. Повага до особистості  дитини, поєднана з розумною вимогливістю  до неї. Повага до людини  передбачає гуманне ставлення  до неї. Вона є стрижнем взаємин між учителем і учнями.

4. Опора на позитивне  в людині. Виховання передбачає  опору вихователя на хороше  в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки  учнів деформує виховний процес, заважає  формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські  якості, взагалі про свою гідність.

5. Урахування вікових  та індивідуальних особливостей  учнів. Одне із завдань педагога  — бачити неповторність, творчу  індивідуальність кожної дитини, виявляти, розкривати, плекати у  неї неповторний індивідуальний  талант. Тому кожен педагог, вихователь  повинен знати і враховувати  індивідуальні особливості дітей,  їх фізичний розвиток, темперамент,  риси характеру, волю, мислення, пам'ять,  почуття, здібності, інтереси, щоб,  спираючись на позитивне, усувати  негативне в їх діяльності та поведінці.

6. Систематичність і послідовність  виховання. Ефективність виховного  процесу залежить від послідовності,  безперервності педагогічних впливів  на учнів. Йдеться про систему  педагогічних впливів, яка забезпечує  формування в кожного учня  світогляду, переконань, ідеалів, інтересів,  морально-вольових рис, навичок  і звичок правильно орієнтованої  поведінки, цілісної особистості.

Рівень розвитку суспільне  значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих меті, принципам, завданням, змістові, формам і методам  виховної діяльності загалом. У вихованні  треба спиратися на набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в  уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.

7. Єдність педагогічних  вимог школи, сім'ї та громадськості.  За результати виховання підростаючого  покоління відповідає не тільки  школа, а все суспільство. Дитина  виховується не тільки в сім'ї  та школі. На неї впливає  багато інших чинників, у тому  числі й недостатньо контрольованих.

8. Єдність свідомості  й поведінки. Поведінка людини  — це її свідомість у дії.  Як суспільний продукт, свідомість  формується в процесі суспільної практики.

Особливе значення єдності  свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб  світогляд набув для кожного  учня суб'єктивного смислу, став переконанням, поєднанням зі знаннями і практичними  діями. Виховання єдності свідомості й поведінки — складний і суперечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.[ 4, c.96 ]

Концепція національного  виховання розглядає такі його принципи:

— народність — єдність  загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної землі  та свого народу; прищеплення шанобливого  ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну;

— природовідповідність — урахування багатогранної й-цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних особливостей;

— культуровідповідність — органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності поколінь;

— гуманізація — створення  умов для формування кращих якостей  і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; виховання — центр  навчально-виховного процесу, повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір'я до неї; виховання гуманної особистості;

— демократизація — усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця  як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності. Глибоке  усвідомлення взаємозв'язку між ідеалами свободи, правами людини і громадянською відповідальністю;

— етнізація — наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина. Забезпечення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, почуття належності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету народу, увічнення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання їх як типових носіїв національної культури. Принцип етнізації — невід'ємна складова соціалізації дітей, він однаковою мірою стосується всіх народів, що живуть в Україні.[2, c. 63]

Лише сукупність цих принципів  забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і  форм виховання. Єдність принципів  виховання потребує від педагога вміння використовувати їх у взаємозв'язку, з урахуванням конкретних можливостей  і умов.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Отже, методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Принципи виховання — це вихідні положення, основа, начало, які становлять фундамент змісту, форм, методів і прийомів виховного процесу.

Виховання цілеспрямовано впливає на розвиток особистості, воно постає, як свідома, підпорядкована певній меті діяльність, результати якої мають передбачуваний характер. Виховання сприяє:

1. Розвитку успадкованих  фізичних особливостей і природних  здібностей, набуттю нових рис  і якостей, що формуються впродовж життя людини.

2. Розвитку умінь переборення  внутрішніх суперечностей відповідно  до особливостей суспільного розвитку.

3. Психічному розвитку  людини.

4. Інтелектуальному, творчому розвитку особистості.

5. Розвитку здатності  до спілкування з оточуючими, завдяки чому дитина вчиться,  набуває навиків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе.

6. Розвитку потреб людини.

7. Розвитку особистості,  яка постійно вдосконалюється,  будучи не лише об'єктом, а  й суб'єктом виховного процесу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел та літератури

 

1. Волкова Н. Педагогіка / Н.Волкова. – К., 2001.

2. Карпенчук С. Теорія і методика виховання /С.Карпенчук. – К., 1997.

3. Коротов В. Общая методика учебно-воспитательного процесса  /В.Коротов. — М., 1983.

4. Натанзон 3. Приемы педагогического воздействия / З.Натанзон. — М., 1972.

5. Омеляненко В. Теорія і методика виховання / Омеляненко В. – К., 2005.

6. Подласый Й. Педагогика / Й. Подласый. — М., 1999.

7. Стельмахович М. Теорія і практика українського національного виховання / М.Стельмахович. — Івано-Франківськ, 1996.

8. Фіцула І. Педагогіка / І. Фіцула. – К., 2000.