Навчання в срс

 У міру економічного  і культурного зростання країни  шкільна система зазнавала зміни  у типах і структурі учбових  закладів, термінах вчення, формах  зв'язку і спадкоємності загальної  і професійної освіти. З 1921 поряд  з середньою школою (9-річною, пізніше  10-річною) існувала 7-річна школа.  З 1923 в селі набули поширення  школи селянської молоді (з 1930 — школи колгоспної молоді ) і з 1926 в місті — фабрично-заводські семирічки . До 1930 у всіх союзних республіках були створені необхідні умови для введення всеобучу. ЦК ВКП(б) 25 липня і ЦВК(Центральний виконавський комітет) і СНК(Рада Народних Комісарів) СССР 14 серпня 1930 прийняли постанови про введення з 1930/31 уч.(учбовий) р. повсюдного загального обов'язкового початкового вчення дітей у віці 8—10 років, а в містах і робочих селищах — загального обов'язкового 7-річного вчення. З 1930 по 1940 число 1—4-х класів денних шкіл, що вчаться, зросло на 6 млн., 5—7-х класів — на 8,8 млн. чіл. У 1940/41 уч.(учбовий) р. загальне число загальноосвітніх шкіл всіх видів, що вчаться, досягло 35,6 млн. Особливо разючі були досягнення шкільної освіти в середньоазіатських республіках. Так, в 1940/41 уч.(учбовий) р. в порівнянні з 1914/15 уч.(учбовий) р. число загальноосвітніх шкіл, що вчаться, в Туркменській РСР збільшилося в 37 разів, в Киргизькій РСР — у 47 разів, в Узбецькій РСР — в 75 разів, в Таджицькій РСР — в 854 рази. 

 В період Великої  Вітчизняної війни 1941—45 німецько-фашистські  загарбники знищили і зруйнували  на території, німецькій окупації, що піддалася, 82 тис. шкіл, в яких  до війни виучувалося 15 млн.  учнів. Але і в ці роки  Комуністична партія і Радянський  уряд робили все можливе для  розвитку і вдосконалення загальноосвітні  школи. Були створені школи  для робочій і сільській молоді, понижений вік прийому в загальноосвітню  школу з 8 до 7 років, організована  мережа пришкільних інтернатів, введені іспити на атестат зрілості, посилено військово-патріотичне виховання школярів і так далі 

 Після закінчення війни  основними завданнями в області  освіти були відновлення і  зміцнення загальноосвітні школи  в містах і районах, звільнених  від окупації, введення загального  вчення дітей у всій країні, 19-й з'їзд КПРС (1952) прийняв рішення  про завершення переходу від  7-річної освіти до загального  середнього в крупних промислових  і культурних центрах СРСР  і підготовки умов для здійснення  в подальші роки загальної  середньої освіти в останніх  містах і сільській місцевості. У 50-і рр. отримали розвиток  школи-інтернати. У 1958 Верховну  Раду СРСР прийняв закон «О  зміцненні зв'язку школи з життям  і про подальший розвиток системи  народної освіти в СРСР», на  основі якого замість загальної  обов'язкової 7-річної освіти було  введено загальну обов'язкову 8-річну  освіту, завершену повсюдно в  1962. Значно розширилася мережа  шкіл, що дають молоді середню  освіту без відриву від виробництва.  Перспективи розвитку народної  освіти намітив 22-й з'їзд КПРС (1961) в новій Програмі партії. 

 Велике значення для  загальноосвітньої школи в умовах  розвиненого соціалістичного суспільства  мали постанови ЦК КПРС і  Ради Міністрів СРСР «Про заходи  подальшого поліпшення роботи  середньої загальноосвітньої школи» (1966), «Про завершення переходу  до загальної середньої освіти  молоді і подальший розвиток  загальноосвітньої школи» (1972) і  «Про заходи по подальшому  поліпшенню умов роботи сільської  загальноосвітньої школи» (1973). 

25-й з'їзд КПРС вказав  на необхідність подальшого серйозного  вдосконалення всієї загальноосвітньої  системи і в першу чергу  середньої школи.  

 Відповідно до Статуту  середньої загальноосвітньої школи  (1970) залежно від місцевих умов  створюються окремо початкові  школи у складі 1—3-х класів, 8-річні школи у складі 1—8-х класів і середньої школи в складі 1—10(11) -х класів, при збереженні єдності і спадкоємності всіх рівнів загальної середньої освіти. Термін вчення в середніх школах 10 років; у школах Литовської РСР, Латвійській РСР і Естонській РСР тривалість вчення складає 11 років.

За радянської влади Середнє  шкільництво зазнало корінних змін. Система т. зв. єдиної трудової школи як складова частина соц. виховання (вироблена для УРСР Г. Гриньком і доповнена 1921 Я. Ряппом) усувала межі між сер. і високими школами та поміж заг.-осв. і проф. (вона була гол. | ланкою у шкільництві) ш. До С. заг.-осв. шкіл можна зарахувати 5 — 7 класи семирічної школи. Їх випускники могли продовжувати навчання у різного типу проф. школах і технікумах (з 2, агодом 3 — 4 pp. навачания, див. стор. 2 378), а по закінченні їх (або робітничих факультетів) могли вступити до високих шкіл. 1930 введено повну уніфікацію Середнє шкільництво в УРСР з РРФСР. 1932 створено основний тип повної заг.-осв. Середнє шкільництво — десятирічну школу; як неповна заг. осв. Середнє шкільництво діяла далі семирічна школа, яку 1958 замінила восьмирічна школа (див. Доповнення). Під час війни створено заг.-осв. вечірні (змінні) сер. школи робітничої молоді (з 1943) і школи сіль. молоді (з 1944), які діють і тепер; з 1956 організовано школи-інтернати. За «Законом про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти в СРСР» (1958), замість десятирічної школи, створено одинадцятирічну середнє шкільництво з виробничим навчанням (дивись середня загальноосвітня школа). Кількість сер. шкіл як заг.-осв., так і фахових (див. Середня спеціальна освіта) та кількість учнів у них постійно зростає при одночасному зменшенні початкових, а також сер. неповних шкіл; це — наслідок тенденцій сов. влади дати сер. повну освіту чимраз більшій кількості молоді. Ці зміни видно з таблиці, у якій подана кількість шкіл в УРСР (а) і учнів у тис. (б) за різні роки.

З 1966 р. розпочалося впровадження загальнообов'язкової  десятирічної освіти. В УРСР неухильно  розширювалася мережа шкільних закладів (на 1990 р. в Україні діяло понад 20 тисяч шкіл, у яких здобували  освіту 6 млн 851 тис. учнів), професійно-технічних  училищ (на 1987 р. у республіці функціонувало  понад 1200 ПТУ, де навчалося понад 710 тис. учнів), відкривалися численні нові ВНЗ (у 1986 р. в УРСР налічувалося 146 вищих  навчальних закладів проти 135 в 1960 p., а  кількість студентів зросла з 417 тис. до 850 тис.). До того ж зміцнювалася матеріально-технічна база. Водночас було чимало зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів, поліпшення якості підготовки спеціалістів із середньою  спеціальною освітою. Здійснення широких  заходів щодо реформування школи  дало змогу до 1976 р. завершити перехід  до загальнообов'язкової середньої  освіти в УРСР.

Статистичні дані промовисто свідчили про досягнення певного прогресу у розвитку загальної освіти в  Україні протягом 1960—80-х pp. Проте  в умовах функціонування командно-адміністративної системи радянській школі не вдалося  уникнути деяких негативних явищ. Запровадження  середнього всеобучу, створення нових  навчальних закладів, нарощування кількості  фахівців із вищою освітою відбувалося  на тлі поглиблення ідеологізації  та денаціоналізації навчально-виховного  процесу. Освіта в УРСР стрімко відставала від науково-технічного процесу  і не відповідала потребам часу. Рівень та якість підготовки фахівців як у республіці, так і в СРСР у цілому значно відставав від  світового. Разом із тим офіційна влада, дотримуючись політики «злиття  націй», стимулювала процес русифікації  української школи. Нерівноправне  становище української мови порівняно  з російською значною мірою закріпила  постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних  республіках», що визначала виділення  додаткових асигнувань на підготовку підручників і програм з російської мови та літератури у школах, технікумах, вищих навчальних закладах, збільшення годин на її викладання, створення  нових періодичних видань. Закріплення пріоритетності російської мови, розширення сфери її вжитку мала на меті також постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Цим документом було передбачено збільшення з 1984 р. посадових окладів на 15% учителям підготовчих та 1—3 класів, які здійснюють навчання російською мовою, вчителям російської мови та літератури 4—11 класів шкіл та шкіл-інтернатів усіх типів і найменувань, професійних та середньоспеціальних навчальних закладів із національною мовою навчання, розташованих у сільській місцевості, селищах міського типу. Це матеріальне заохочення було одним із засобів витіснення української мови із сільських, селищних шкіл.

У результаті цілеспрямованої урядової національно-мовної політики в 1986/1987 навчальному  році порівняно з 1955/1956 р. питома вага учнів у школах з українською  мовою зменшилась з 72,8% до 40,6%. Лише 24% дітей, охоплених дошкільною формою виховання, відвідували дитячі садки  і групи з українською мовою. Наприкінці 1980-х pp. 700 тис. українців  Криму не мали жодної власної школи. Тенденція до скорочення шкіл з українською  мовою викладання мала стійкий характер в обласних центрах України, промислових  містах Донбасу та Придніпров'я.

У цілому, незважаючи на чималу кількість  істотних помилок і викривлень у  реформуванні освітянської галузі у 1960—1980-х pp., в Україні вдалося створити значний високий науковий і культурний потенціал та забезпечити високий  освітній рівень населення республіки.