Педагогічне значення українського дитячого фольклору та методика його використання

Так що ж таке фольклор?

Фольклор — художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Український музичний фольклор – це полі функціональне етнокультурне явище, яке реалізується у відповідному віковому середовищі засобами ряду речитативних, співних та ігрових творів.

На початку ХХІ сторіччя метою формування сучасного культурного дозвілля в Україні стає утвердження і розвиток національної системи культури, як однієї з головних складових національного – культурного оновлення.

     Саме в період  сутнісних перетворень суспільного  стає найбільш зацікавленим у  широкому розвитку колективних  форм культурної діяльності, що  базується на активності і  самодіяльності учнів. А до таких  форм належить музика, зокрема  український музичний фольклор, який зберігає те що було  притаманне нашим пращуром у  далекому минулому. Воно є фундаментом, на якому ґрунтується будь  – яка національна культура  світу. Тому завдяки зберіганню  історичної пам’яті український  музичний фольклор надає реальну  можливість скористатись багатющим  скарбом, що наштовхує на творчий  пошук все нові й нові покоління  послідувачів культури.

Українські пісні - це найбільша, найдоступніша та найпопулярніша складова українського фольклору. Великі виховні можливості пісні полягають у поєднанні слова з музичним матеріалом. Використання українські пісні та побудова на її основі системи музичного виховання, повинні стати провідними принципами у музично-естетичному виховання молоді. Взаємозв'язок фольклору з навколишнім життям сприяє прилученню учнів до цінностей української культури, виховує морально-естетичні якості характеру та патріотичні почуття, розширює світогляд та інтелект молоді в цілому.

Для вчителя музики важлива наявність духу українського національного фольклору у своїй педагогічній діяльності; вміння будувати процес спілкування з учнями на принципах, що лежать в основі засвоєння музичного матеріалу народної творчості.

Тільки шляхом спілкування з народними музикантами, шляхом проведення фольклорних свят, відвідування концертів, конкурсів, оглядів музичних колективів, поступово формується світогляд, морально-естетичні смаки, та патріотичні почуття гордості за свою землю та свій народ.

Інтерес української сучасної педагогіки до кращих зразків українського національного фольклору - це не ностальгія, а усвідомлення та шана до тих колосальних зусиль сотень попередніх поколінь, які зумовили сьогоднішній рівень культури нашого суспільства, її розвиток та досягнення.

1.2 Формування музично-естетичного та духовного виховання дітей на прикладах українського фольклору 

Чому сьогодні так часто з являється зневага дітей до батьків, відчуженість між ними? Чогось подібного колись не чули. В Україні не лише до батька, матері, діда й баби, а навіть подружжя, сусіди між собою зверталися на "Ви". Любов і повагу до батьків, старших, як і працьовитість, гідність, релігійність, у наших родинах виховували змалку.

Слово батьків або старших у родині було законом для молодших. Вони вже змалку мали свої обов'язки, вчилися різної роботи, посильно працювали. Дівчатка переймали науку від матері, баби — вчилися прясти, вишивати, ткати, розписувати писанки, шити одяг, давати лад у хаті. Хлопчики вчилися чоловічого ремесла від батька чи діда. Наприклад, колись було за правило, що дівчинка 7-10 років могла вже вишити собі сорочку. Талановитий майстер, який виготовив багато музичних інструментів (зокрема, бандур), нині вже покійний Олександр Корнієвський розповідав, що він навчився працювати з деревом від батька і у семирічному віці сам зробив маленьку скрипку.

Відома ткаля і співачка з Рівненського Полісся Уляна Кот ткати навчилася від матері і від неї ж перейняла кількасот пісень.

Старійшина народного малярства Марія Приймаченко розповідала, що в семирічному віці намалювала у своїй хаті на стіні над лавою сільських музикантів сірою глиною. Односельці просили потім: "Маріє, намалюй і нам!"

Дітей брали з собою на сінокіс, на жнива, по гриби, ягоди, на ярмарок, у гості.

Діти у сім'ї завжди були зайняті. Старші бавили менших братиків і сестричок, змалку пасли худобу (останнє заняття Остап Вишня дотепно називає "університетами"). О.Довженко у "Зачарованій Десні" поетично і тепло описує спогади про гуртовий сінокіс.

Старші розповідали меншим багато казок, легенд про історичні події. Так, розповіді діда Івана про Коліївщину, про гайдамаків, відвідування з дідом Холодного Яру, де гайдамаки освячували ножі, дали Тарасові Шевченку тему "Гайдамаків" та інших історичних творів.

Не одному Чіпці (Панас Мирний. "Хіба ревуть воли, як ясла повні?") бабусині казки піднімали в дитячій голові хвилю за хвилею, будили думку за думкою. У багатьох родинах дітям читали твори Т.Шевченка, М.Гоголя, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького та інших авторів.

Дітей любили, але завжди ставилися до них вимогливо, дозволяли далеко не все, за провини часом карали. Існували певні правила поведінки для дітей. Малим не завжди дозволяли слухати розмови дорослих, а тим паче втручатися в них.

Діти були свідками всіх подій родинного і громадського життя, усіх свят і обрядів, а то й їх учасниками.

Дитяче дозвілля породило свої жанри фольклору — лічилки, скоромовки, дражнилки, ігри тощо.

На початку XX ст. діти були ближчими до природи. Вони знали трави і квіти, знали, як сходить сонце, як коле стерня босі ноги і холодить роса, як співає соловей і кує зозуля. Змалку вчилися працювати на землі, а вона годувала і вдягала їх.

Названий син Миколи Аркаса, автора "Історії України-Руси", Микола Аркас-молодший, живучи в Америці, згадував своє дитинство на Миколаївщині: "Я приріс серцем до тієї України, коли херсонські степи хвилювалися ще тирсою, коли терпко пахло євшан-зіллям — полином, надвечір з христофорівських плавень лунало вовче виття, коли в простеньких, але чепурненьких селянських хатках увечері блимало світло каганця або керосинової "коптилки", коли скрипів журавель, коли лунала наша пісня, скомпонована душею народа може п'ятсот літ тому. Я пам'ятаю поважний благовіст Миколаївського Собору, який котився по повені Бугу й чувся за двадцять верст од міста, в нашому маєтку. Я пам'ятаю храмові свята, квітник дівчат та парубків коло церкви, процесії співучі та виблиск наперстного хреста панотця. Я пам'ятаю сліпців-кобзарів й сліпців-лірників. Я пам'ятаю "вулицю" на селі й себе, підпарубка, у вишитій сорочці, синіх шароварах, чоботах "з рипом" і малиновий пояс — барва нашого села. Я пам'ятаю розмови з простолюддям мудрим, виснаженим працею, але бадьорим духом . зійшлий світ, але яким прекрасним, оригінальним і самобутнім він був, скільки ховав він у собі моральних і побутових скарбів ."

Під культурою поведінки учнів початкових класів, на нашу думку, необхідно розуміти звичну систему лій і вчинків, притаманних дитині, в яких відображаються позитивні мотиви її поведінки та сукупність уявлень і знань про норми моралі. З огляду на це, виділяємо такі компоненти поняття культури поведінки: інтелектуальний, емоційний, діяльнісно-практичний.

Розглянемо детальніше кожний із компонентів культури поведінки учнів початкових класів.

Інтелектуальний компонент визначається наявністю знань та уявлень про норми та правила поведінки, зафіксовані у суспільній моралі, а також про способи та форми поведінки, схвалені громадською думкою. Знання та уявлення дітей про правила, норми, форми і способи культурної поведінки складають моральний зразок, відповідно до якого формується повсякденна звична поведінка учнів.

Емоційний компонент. Маємо на увазі вплив на емоційну сферу дитини з метою формування позитивних мотивів поведінки, що потребує мобілізації активного прагнення учня засвоїти та оволодіти зразками культурної поведінки. Треба зазначити вагому різницю між знанням культурної поведінки та їх усвідомленням, що полягає в особистісному змісті, який вкладає сама дитина в кожну окрему норму. Закріплення правил та норм культурної поведінки, вироблення потреб виконувати та дотримуватися їх базуються на емоційно-позитивному ставленні дитини як до зразків поведінки, так і до людей, які організують діяльність учнів. Тому у дітей молодшого шкільного віку повага до вчителя, любов до батьків та інше можуть виступати як самостійний дійовий мотив.

Знання і мотиви поведінки складають основу діям і вчинкам дитини. З огляду на це, слід визначити діяльнісно-практичний компонент поняття культурної поведінки, який, з одного боку, передбачає систему вправ, вправлянь, привчань, а з іншого — різноманітну діяльність учнів. Внаслідок цього набутий позитивний досвід про способи культурної поведінки, закріплений багаторазовим повторенням, переходить у звичні форми поведінки. Звичка поводитися культурно дає змогу дитині не замислюватися над вибором способу та форми дії, що сприяє розвантаженню її психіки і зумовлює подальший розвиток.

В основі реалізації завдань виховання культури поведінки, на нашу думку, має лежати синтез загальнолюдського досвіду і моральних цінностей та особливостей українського менталітету. Тому необхідно звертатися до джерел української народної педагогіки, в яких нагромаджений досвід народу щодо виховання та навчання дітей, його погляди на мету, завдання й методи виховання молодого покоління, традиційні для українців форми та засоби виховного впливу. На основі багатовікового досвіду українців склалися народна філософія, мораль, система знань і вірувань, які й утворили основу української народної педагогіки. Педагогічні знання та вміння народу сконцентровані в українському фольклорі, традиціях, звичаях та обрядах, що можна використовувати як засоби виховного впливу на учнів початкових класів.

Так, у народних прислів'ях, казках, легендах чітко сформульований ідеал виховання, визначено моральні якості, притаманні вихованій людині. В прислів'ях зібрані конкретні правила культурної поведінки, викладені в дотепних формах, що полегшує їх усвідомлення молодшими школярами. Українські народні казки містять відомості про форми та способи культурної поведінки, а також про наслідки порушень визначених норм Іншими словами, можна сказати, що в прислів'ях, приказках, легендах, казках сконцентрований моральний зразок, вироблений українським народом.

Виховна цінність народної гри полягає в тому, що в ігровій ситуації діти беруть на себе певні ролі і виконують ігрові дії. Це потребує усвідомленого дотримання визначених правил та норм поведінки. Внаслідок цього в учня, з одного боку, накопичується соціальний досвід, закріплюються певні позитивні форми та способи поведінки, а з іншого — він привчається дотримуватися вимог, які до нього ставляться. Таким чином, використання засобів народної педагогіки, а саме, фольклору, в процесі виховання культури поведінки молодших школярів дає змогу впливати на інтелектуальну, емоційну, практично-діяльнісну сфери особистості дитини.

Обмаль часу обмежує можливості вчителя щодо організації спеціальних занять з формування культури поведінки. Тому ми спинимося на використанні засобів народної педагогіки в навчальній діяльності. Наприклад, у 2 класі на уроках позакласного читання вивчаються теми: "До джерел народної мудрості", "Чарівної казки дивосвіт". Добирати навчальний матеріал до цих уроків можна так, щоб поряд з вирішенням дидактичних завдань він сприяв формуванню культури поведінки молодших школярів.

1.3 Особливості використання пісенного фольклору на уроках музики

У наш час, коли відбуваються активні процеси становлення державності, культурно-національного відродження країни та повернення народу до своїх духовних скарбів, виховна роль народного музичного мистецтва набирає нової сили. Провідні вітчизняні педагоги й музикознавці одностайно стверджують, що музика більше, ніж будь- який інший вид мистецтва, впливає на формування ідейних і морально- етичних почуттів, національної самосвідомості, виховання всебічно розвиненої особистості, засвоєння історії та культури свого народу. Історично від покоління до покоління передавалися знання, ідеї, соціальний досвід, моральні цінності, норми поведінки. Вони засвоювалися й використовувалися в житті, послідовно розвиваючись, передавалися в спадок наступним поколінням. Одним з важливих засобів збереження й передачі цінних здобутків було народне музичне мистецтво.

Головним пріоритетом сучасної української системи освіти є опора на національні культурні цінності, що становить підґрунтя для збереження духовної єдності та спадкоємності поколінь. Музичне виховання є одним з найважливіших напрямків особистісного становлення й формування ціннісних орієнтацій дітей. Актуальним у цьому контексті є пошук нових методичних розробок, програм, спрямованих на розвиток усього кращого, що закладено в дитині від природи, на формування музичних здібностей та гармонійний розвиток молодої особистості з використанням музичного фольклору України.

Проблеми виховання учнів засобами народного музичного мистецтва традиційно займали вагоме місце в наукових дослідженнях провідних вітчизняних істориків, мистецтвознавців, фольклористів, педагогів. Серед них роботи О. Воропая, В. Верховинця, С. Грици, О. Дея, С. Килимника, Ф. Колесси, Д. Леонтовича, М. Лисенка, О. Огієнка, Ю. Руденко, В. Скуратівського, О. Смоляка, К. Сосенка, М. Стельмаховича, О. Шевчук та ін. У працях авторитетних українських дослідників (О. Бенч-Шокало, Т. Булат, С. Грици, Є. Єфремова, А. Іваницького, І. Ляшенка, І. Юдкіна та ін.) з’ясовуються питання етнокультурних витоків хорового співу, форм його побутування, спадкоємності фольклорних музичних традицій, етнохудожніх цінностей української пісенної культури.

Разом з тим, виховний потенціал українського народного мистецтва далеко не вичерпаний. Адже йде пошук навчальних, виховних технологій, які б сприяли не лише зацікавленню фольклорною спадщиною, історією та традиціями українського народу, і трансформували ці знання у внутрішній світ учня, тобто стали надбанням особистісної культури, освіченості, духовності, мотивували життєві потреби та діяльність особистості.

Метою цієї статті є обґрунтування необхідності вивчення зразків дитячого фольклору на уроках музики в загальноосвітній школі.