Педагогічне значення українського дитячого фольклору та методика його використання

Сучасники педагогічної думки надають великого значення використанню дитячого фольклору в навчанні та вихованні дітей.

А.Іваницький розглядає фольклор як багатожанрову систему, що складається з прозових, речитативних, пісенних та ігрових творів. До дитячого фольклору він зараховує як творчість дітей, так і твори, що виконуються для дітей дорослими [1]. Цієї ж думки дотримується

О. Смоляк. У своїх роботах він обґрунтовує думку, що український дитячий музичний фольклор сформувався на теренах проживання автохтонного українського етносу і є віддзеркаленням способу музичного мислення нашого народу. Це „поліфункціональне етнокультурне явище, яке реалізується у відповідному віковому середовищі засобами ряду речитативних, співних та ігрових творів”, - зазначає О. Смоляк [2].

Дитячий фольклор - різноманітний, оригінальний і багатожанровий вид мистецтва, що включає цілу систему поетичних та музично-поетичних жанрів. Це казки, байки, колискові, забавлянки (утішки), ігрові пісні, дражнили, лічилки, небилиці, пісні-казки, заклички, приповідки, скоромовки, приказки, прислів’я, загадки, жартівливі пісні. Термін „дитячий фольклор” з’явився в науці відносно пізно. Його запропонував англійський учений Вільям Томс у 1946 році для позначення матеріалів старовинної поезії, обрядів, вірувань. У перекладі з англійської мови він означає: „народна мудрість, народні знання”. Цим терміном називалися твори усної народної творчості, які адресувалися дітям і використовувалися як дорослими, так і дітьми [3].

У праці „Серце віддаю дітям” В. Сухомлинський розповідає про той добродійний вплив, який справило на його вихованців виконання українських народних пісень. Фольклорні пісні, визначаючи поетичне бачення навколишнього світу, допомогли виховати в дітей естетичне ставлення до природи, тонкість сприймання, емоційну чуйність. Крім того, вони розкрили перед дітьми рідне слово як величезне духовне багатство українського народу.

Чільне місце в переліку засобів виховання молодого покоління посідає український фольклор. Це зумовлено тим, що в цій формі суспільної свідомості інтегрувалася, закріплювалася та акумулювалася вироблена народом традиційна інформація: етнічна самосвідомість, історична пам’ять, міфологічні традиції, символізація явищ матеріальної культури, соціонормативні стереотипи та ін. Через фольклор від покоління до покоління передавалися світоглядні уявлення, морально- етичні, естетичні, правові, релігійні погляди українців. У художніх образах українського фольклору розкриваються найкращі риси національного характеру: патріотизм, хоробрість, чесність, людяність, доброта. Йому властиві життєвість змісту, велика емоційна сила, яскрава образна виразність, соковитий національний колорит.

Аналіз першоджерел показав, що фольклор - це колективна творчість, яка відображала характер народу, його думки, почуття, настрої, його життя, побут, трудову діяльність тощо. Тому важливо не впустити сензитивний період - молодший шкільний вік, коли діти особливо сприйнятливі до педагогічного впливу. Їхній художній смак розвинений ще недостатньо, він тільки формується. На музичних заняттях необхідно знайомити учнів з різними жанрами дитячого фольклору - піснями, частівками, забавлянками, закличками тощо. Так, у мелодійно простих, ніжних, співучих колискових піснях виражено щиру любов до дитини. У них зустрічаються епізоди, пов’язані з тваринами, птахами, комахами (котик-сіренький, мишка, бджілка, зайчик та ін.), що розвиває емоційність дитини, викликаючи усмішку; впливає на розвиток таких важливих моральних рис, як доброта, чуйність; сприяє розвитку музичних здібностей і формує співацькі навички кантиленного звучання.

Виховне значення мають жартівливі пісеньки. Вони допомагають дитині уважніше засвоювати правила хорошої поведінки, бути терплячою, відучуватися вередувати. Наприклад, пісенька „Мала білочка”.

Мала білочка по ліщині скаче,

Білі горішки у торбину мече.

Плаксивим дітям дала по лушпинці,

А діточкам чемним - те, що всередині.

Ці невеликі твори дитячого фольклору є незмінним засобом розвитку мовлення дітей. Вони допомагають сформувати естетичний смак, виховати любов до української мови, сприяють розвитку дитячої творчості.

Цікавий зміст, різноманітність художнього задуму, динамічна зміна подій є характерними ознаками пісень, забавлянок та відповідає психофізіологічним особливостям дітей. Молодші школярі швидко вивчають напам’ять віршовані тексти, вчаться ритмізувати та мелодизувати їх за власним бажанням. Такі завдання сприяють розвитку почуття ритму, збадьорюють, спонукають до активних дій.

Відомий український педагог В. Верховинець широко використовує у своїй практиці дитячі фольклорні твори епічного жанру - казки, здебільшого про тварин. З’явившись у давнину як оповідання з досвіду мисливців, вони служили для передачі знань про життя тварин. За допомогою прийому алегорії в них викривається жорстокість, безчестя, зарозумілість сильних, підтримуються слабкі, утверджується справедливість. На уроках музики можна використати невеликі віршовані казки з репертуарно-методичного посібника „Весняночка”

В. Верховинця. Музичний супровід та інсценізація творів мають відбивати манеру поведінки тварин, їхній зовнішній вигляд. Доцільно, крім інструментального супроводу учителя, включити й вокальні фрагменти, адже в окремих казках персонажі іноді розмовляють мовою поезії, яку можна мелодизувати, наприклад, пісенька Колобка, Кози- дерези, Лисички, Курочки тощо. Включення учнів у драматизовано дію, надання головних чи другорядних ролей сприятиме розкриттю їхнього творчого потенціалу, емоційності, упевненості.

Крім казок, можна інсценувати невеликі народні пісеньки, пов’язані з певними рухами, наприклад: „Веселі гуси”, „По дорозі жук, жук”, „Ходить жучок”, „Танцювали миші”, „Танцювала риба з раком” та ін. Інсценування пісень подобається дітям, сприяє посиленню інтересу до музичних занять.

Звертаючись до педагогічної спадщини В. Верховинця, звернемо увагу на такі зразки дитячого фольклору, як пестушки, утішки, поспівки. Ці короткі ігрові пісеньки покликані активізувати, заохочувати до діяльності, розвивати розважати дитину. Вони розкривають перед нею скарбницю рідної мови, дають найпростіші уявлення про близький їй світ, пробуджують рухливість, бадьорість.

Привертає увагу дітей такий оригінальний жанр дитячого фольклору, як загадка. Народні загадки розкривають особливості рідної мови, учать мислити, спостерігати, фантазувати. Окрім цього, вони поетизують для дитини навколишній світ, розкриває такі особливі явища, які могли б залишитися непомітними, наприклад: звечора вмирає, вранці оживає; впаде з неба - не розіб’ється, впаде у воду - розпливеться. Можна залучити дітей до самостійного вигадування загадок, запропонувати їм покласти слова на нескладну мелодію або проспівати відгадку.

Цікавим й корисним заняттям для дітей - є заучування та промовляння скоромовок. Їх можна вивчати не тільки для розвитку зосередженої уваги, пам’яті, а й удосконалення розмовної та співацької дикції. Добираючи нескладні тексти скоромовок, учитель пропонує їх виконувати учням, поступово прискорюючи темп. Під час співацьких імпровізацій можна також використовувати тексти народних лічилок, примовок.

Цікавим завданням для учнів стає пошук та виконання народних дитячих пісень каноном. Доцільно пропонувати різні варіанти виконання одної пісні, спробувати підібрати підголоски.

Бажано, щоб діти засвоювали народні пісні не тільки в співацькій діяльності, а й під час інструментального музикування. Видатні музиканти просвітителі Б. Асаф’єв, Б. Яворський, австрієць К. Орф доводили важливість активних форм музичної діяльності як основи елементарної музичної практики й розвитку дітей, дієвого засобу формування в них музичного сприйняття та слуху.

Спектр дитячих музичних інструментів в останні роки сильно розширився. Це ударні та шумові інструменти - бубон, трикутник, тріскачки, калатальця, деркач, брязкальця, дзвіночки, підковки, тарілки, барабани тощо. До групи ударних інструментів можна додати духові музичні інструменти: сопілки, окарини, різні свистуни тощо. Прикрасою акомпанементу дитячій народній пісні є інструменти з визначеною висотою звуків (ксилофони, металофони, гармоніки тощо). Ці мелодійні інструменти мають точну й стійку настройку, приємне звучання, нерідко на них зображуються назви звуків, указується їх розташування на нотному стані. На них діти можуть виконувати будь-які мелодії, самостійно займатися музикою, практично засвоювати елементи музичної грамоти. Оволодіння прийомами гри на дитячих музичних інструментах, залучення дітей до інсценізації народних пісень, створення мелодій та ритмізації фольклорних творів дозволить виявити різноманітні дитячі захоплення та вподобання, уміло вплести їх у канву уроку.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що вивчення дитячого фольклору має велике виховне значення. Розкриваючи особливості рідної мови, твори дитячого фольклору вчать мислити, спостерігати, фантазувати, розвивають зосереджену уваги, пам’ ять, дозволяють удосконалити розмовну та співацьку дикцію, почуття ритму, сприяють розвитку музичних та творчих здібностей, допомагають засвоювати правила хорошої поведінки, бути терплячим, відучуватися вередувати, впливають на розвиток таких важливих моральних рис, як доброта, чуйність, упевненість, емоційність тощо. Відтворення фольклорних творів дозволить зробити яскравими шкільні свята, концерти, створить умови для самовираження та самореалізації творчого потенціалу та вмінь кожної дитини.

Висновки

Отже, проблема морально-естетичного виховання не є новою для сучасної педагогіки. Сьогодні більшість учителів зрозуміли необхідність відродження духовності як найважливішої цінності, основи зміцнення української державності.

Серед ефективних засобів у виховному процесі ми виділили фольклор. Кожне звернення до усної народної творчої спадщини як частини культури свого народу сприяє духовному піднесенню держави і нації.

Однак звернення до національної культури, народної творчості в морально-естетичному вихованні багато хто розуміє занадто вузько. Часто у школу вчителі переносять незрозумілий і нецікавий учням матеріал, впроваджують окремі народні традиції (сватання. Вечорниці). Що суперечать принципу доступності.

Тому в даній курсовій роботі ми намагалися показати як важливо грамотно застосовувати фольклор як засіб морально-естетичного виховання. Базуючись на відповідних методиках, на досвіді видатних вчених-педагогів.

Цінні ідеї черпали в педагогічній спадщині видатних українських та зарубіжних педагогів, які вважали фольклор школою добра, школою формування людської душі. Через усну народну творчість відкривається перед очима дітей краса навколишнього світу, душа рідного народу.

Особливо актуальним видається нам звернення до досвіду В.О. Сухомлинського, який вчить використовувати фольклор – могутню виховну силу, що розкриває перед дитиною народні ідеали і сподівання.

Спираючись на досвід педагогів, ми вказали як слід використовувати у практиці виховання моралі та естетики вроджень народні традиції. Звичаї, обряди, фольклор, які є своєрідними духовними підвалинами національного розвитку, найкращими досягненнями народу в ідейному, моральному й естетичному житті.

В даній курсовій роботі ми також проаналізували важливість збагачення навчального процесу фольклористичною інформацією, раціонально дібраним і узгодженим теоретичним та ілюстративним матеріалом фольклористичної спрямованості, що є могутнім засобом морально-естетичного виховання учнів.

Отже, ми дійшли висновку, що морально-естетичне виховання стає неповноцінним без вплітання в його канву ниток усної народної творчості, яка стала не лише засобом виховання. а й справжнім зразком, ввібравши тисячолітній досвід українського народу. Ми зрозуміли, що фольклор, як результат духовної праці багатьох віків, є надзвичайно цінним культурним надбанням українського народу: пронизаний гуманними і свободолюбними ідеями, він розвиває і підносить все, що є доброго і гарного в людській душі, плекає почуття краси, піддержує національну свідомість та історичну традицію.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ НА УРОКАХ МУЗИКИ В ПОЧАТКОВИХ КЛАСАХ

Теоретико-методологічні аспекти застосування народних музичних традицій для формування основ музичної культури дітей, у тому числі молодшого шкільного віку, широко розроблялись у XX столітті зарубіжними дослідниками Б.Бартоком, З.Кодаєм, К.Орфом, Б.Трічковим. Використовуючи в музичній освіті дітей творче музикування, формуючи в них музичний слух, як основу музичної освіти, на класичній, сучасній та народній музиці різних країн і континентів, вони прагнули включити музику до загальної системи гармонійного розвитку особистості людини.

Зокрема, К. Орф, видатний німецький композитор і педагог, вважав, що в молодшому шкільному віці найкраще звертатися до найдавніших мовних форм, які духовно відповідають раннім ступеням розвитку свідомості дитини. На його думку, не можна виховати особистість на випадковому матеріалі. Найкращим для виховання дітей цього віку є народна словесна творчість: колискові пісні, лічилки, дражнили, скоромовки, заклички, приказки, колядки, щедрівки, веснянки тощо. При їх виконанні діти можуть легко ставати творцями найпростішої мелодії, що активізує музичне мислення, а обрядові тексти фольклорного матеріалу викликають посилену роботу уяви учнів. "Це був світ, доступний усім дітям. Я не думав про виховання особливо обдарованих дітей, а мав на увазі виховання на ширшій основі, яка б дала змогу охопити й малообдарованих дітей".

Аналізуючи музично-виховну систему К.Орфа, О.Ростовський зазначає, що вона "закладає хороші передумови для участі дітей у різноманітній музичній діяльності, оскільки ґрунтується не лише на інструментальному, а на ритмопластичному, танцювальному, співацькому музикуванні. Вона акумулює передові гуманістичні ідеї гармонійного розвитку особистості, пробудження її творчого потенціалу. Орієнтація на природні сили особистості, на елементарне музикування, на фольклор як першооснову музичної культури, визначають прогресивність і плодотворність педагогічних пошуків К.Орфа" [2, 171].