Преподавательская деятельность Я. Головацкого

 

             Яків Федорович Головацький

 

 

                                                                                                         

                                 

                         

                                                                                                Левін Олександр Васильович,

 

                                                                                                Студент ІЕЕ  НТУУ «КПІ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Яків Федорович Головацький - третій діяч «Руської трійці» - залишив кількісно найбільшу творчу спадщину.

Народився Я.Головацький 20 жовтня 1814 року в селі Чепелях, Золочівського  округу (нині Бродівський район, Львівської області). Початкову, гімназійну та семінарську  освіту здобував у Львові, а в  семінарсько-університетські роки навчався також у Кошіце і Пешті. Він багато мандрував по Галичині, Буковині й Закарпаттю, збираючи фольклор та вивчаючи народний побут. Не раз, як згадував сам, доводилось йому їсти ячмінний хліб з остюками, пити «прикурене» молоко, спати на прикритій рядном соломі. Наслідком цього стали такі його етнографічні праці, як «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», «Велика Хорватія, або Галицько-Карпатська Русь», а головне - відоме тритомне (в чотирьох книгах) видання «Народные песни Галицкой й Угорской Руси».

Я.Головацький - один із перших перекладачів сербських та хорватських пісень українською мовою, а також розвідок про сербські народні пісні. Він  був більше ученим, ніж поетом. На відміну від М. Шашкевича та І. Вагилевича, котрі мали окремі публікації ще до «Русалки Дністрової», Я. Головацький дебютував друкованим словом саме в цьому альманасі: вмістив тут поезію «Два віночки», переклади сербських народних пісень «Три тузі» і «Смерть милих» та бібліографічний опис давніх слов’янських рукописів, наявних у бібліотеці Онуфріївського монастиря у Львові.

Найширше поетичний доробок  Я.Головацького за його життя був  представлений у другій частині  альманаху «Вінок русинам на обжинки», що вийшов у Відні через десятиліття  після «Русалки Дністрової». Крім «Двох віночків», тут було надруковано поезії «Весна» «Туга за родиною», «Річка», «Над Прутом», а також - понад двадцять перекладів із сербського фольклору.

 

Я.Головацький був видатним славістом. Це виявилося насамперед в його інтересі до слов’янського фольклору, зокрема до сербських народних пісень. Україну і Сербію поет справедливо вважав за «дві сестриці слов’янськії», у яких багато спільного в долях, а отже, і в піснях. Відомо більше п’ятдесяти перекладів сербських пісень Я.Головацького.

Крім поезій, Я.Головацькому належать і прозові твори. З російської мови він переклав дві казки В.Даля (псевдонім - Козак Луганський). Народний стиль цих казок був близький Я.Головацькому. В такому ж стилі  він сам написав «можебилицю» «Добрі діти - вінець», а також цикли «казок», «приказок», «байок і небилиць», надрукованих у другій частині «Вінка русинам на обжинки» під псевдонімом Яцько Балагур. У публікації автор назвав ці твори народними, але насправді вони, як і у В.Даля, літературні, хоч і створені за народними мотивами.

У своїх наукових працях Я.Головацький  відстоює спільність українського народу, наголошує на тому, що українській  мові належить помітне місце серед  інших слов’янських мов. Працьовитість  його як ученого майже дивовижна, тим більше, в таких умовах.

Після видання «Русалки Дністрової»  Я.Головацькому довго не давали можливості працювати. Нарешті митрополит, застрахувавшись  розпискою письменника, що він не належить до таємних товариств, дав  згоду на «висвячення». За сільськими турботами для писання лишалося мало часу. У листі до І.Вагилевича  від 3 вересня 1844 року Я.Головацький скаржиться на «різні перепони». Доводиться, каже, бути «і душпастирем, і учителем, і порадником, і батьком дітям, і господарем, і орачем, і скотарем, і підпомічником, і підписчим, і найбільшим паном у селі, і найбіднішим слугою, і проч., проч. - без кінця і міри». Уже на початку родинного життя поета один за одним помирають три його сини.

При всьому тому після «Русалки Дістрової» Я.Головацький надрукував великі етнографічні праці в журналах «Москвитянин» (Москва), «Casohis ceskego Museum»(Прага), видав німецькою мовою статтю «Про становище русинів у Галичині» (Лейпціг, 1846) вмістив низку матеріалів у двох частинах «Вінка русинам на обжинки».

Під час  революції 1848 року Я.Головацький цілком поринув у культурно-освітню роботу, піднісши голос на захист галицьких українців, які зазнавали соціального й національного гніту. Ще в 1841 році він писав братові Івану, як слід розуміти європейську освіту: «Я не розумію ані модних строїв, ані солодкої (але лестної) бесіди панської, ані шварготання чужими язиками, ані багатих, вигідних палат, кам’яниць, корчем і пр. У мене європейське просвіщеніє - стремління народів до состоянія, то є приобрітенія природних прав усьому народові, розширення правдивої людськості, істинного чоловіколюбія через розширення наук і проч.».

Ставлення Я.Головацького до панства однозначне. Характеризуючи високу вроджену культуру слов’ян у статті «Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності  у русинів», письменник попереджує: «...тут все говориться лишень о простім миру»,- тобто про трудовий народ

Дуже радів  Я.Головацький скасуванню в Галичині кріпосного права. Та це були краплини радості в океані смутку. Революція  зазнала поразки. Розкріпачення  практично майже не поліпшило становища селян.

У 1848 році Я.Головацький  бере активну участь у так званому  «з’їзді руських учених»: керує  «відділом управи язика руського і словесності руської», виголошує  на загальному засіданні доповідь, яка пізніше вийшла під назвою «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях». Він вважає, що творцем національної мови є народ і що в основі літературної мови є мова народна, популяризує українську літературу в Галичині. Його запрошують на нововідкриту кафедру української словесності у Львівському університеті. І хоча з придушенням революції ця кафедра була закрита, на перших заняття Я.Головацький виступив із своїм літературним оглядом - «Трьома вступительними преподаваніями о руській словесності».

1849 року  коли ще не минуло революційне піднесення, Я.Головацький видає свою «Граматику руського язика» (тобто граматику вкраїнської мови), повість Г.Квітки-Основ’яненка «Маруся» з власною передмовою, а в тижневику «Пчола», що почав тоді виходити у Львові, друкує нарис «Іван Котляревський» та статтю про Нестора-літописця. У «Пчолі» Я.Головацький вперше надрукував невідомий на той час твір І.Котляревського «Пісня на Новий 1805 год... князю Олексію Борисовичу Куракіну». Цей твір планувався до друку ще у «Вінку русинам на обжинки», та був заборонений цензурою. Те саме стосується й Квітчиної «Марусі». У листі до І.Срезневського влітку 1844 року Я.Головацький повідомляв: «Марусю» Основ’яненкову не позволила цензура - не так про содержашє її, як про правописаніє та українські слова (!!!), «нам не понятні».

У 1850-і роки, коли після революції настала  реакція, Я.Головацький майже не друкувався. То були роки його сумнівів і блукань манівцями. Діла письменника  все частіше розходяться зі словами.

У кінці 1850-х  років його обирають деканом, а в 1864 році - ректором Львівського університету. Та скоро за зв’язки з Росією він позбувається всіх посад. Справа доходить до обшуків, переслідувань, погроз. Цькований на рідній землі австрійськими посіпаками, Я.Головацький 1867 року емігрує до Росії, де його було призначено у Вільно головою археографічної комісії. На цій посаді він пробув до кінця свого життя.

Віденський  період життя Головацького проходив у напруженій праці. З-під його пера виходять статті про мову і стиль  «Слова о полку Ігоревім», про  письменників давньої української літератури Л.Барановича, С.Яворського, Ф.Прокоповича, про «Енеїду» Котляревського та Осипова, про вчених Г.Кониського, П.Лодія, Ю.Венеліна, численні замітки, рецензії, фольклорні записи, бібліографічні огляди, а також книга «Географический словарь западнославянских и югославянских земель й прилежащих стран». У статтях цього періоду він часто виступав з далеко не прогресивних позицій.

Працюючи  у Вільно, Я.Головацький спромігся  на невеликий маєток у селі Вотні, біля Могильова. Проводячи тут вільний від роботи час, він мав змогу переконатися, що життя селян у Росії таке ж тяжке, як і в Галичині. Пошани до трудового народу Я.Головацький не втрачав ніколи. Уже в останні роки життя в статті «Воспоминания о Достоевском» він відзначав як головну заслугу російського письменника те, що той «всегда сочувствовал бедным, загнанным, угнетенным й заступался за них й за страждующее человечество».

Доля і в цей час не милувала Головацького. За революційну діяльність було заарештовано його дочку Софію, московську вчительку, через конфлікт із владою наклав на себе руки син Ярослав - судовий слідчий. Зломлений горем, прощався Головацький зі світом. Помер він 13 травня 1888 року у Вільно, де й знаходиться його могила.

 

                                        

 

 

                                                     Вкладацька діяльність

 

 

Викладацька діяльність Якова Головацького, що тривала впродовж 1848–1867 рр.,

уже неодноразово привертала увагу  дослідників,  оцінки яких були неоднозначними.

Найбільш відомий негативний відгук про неї І.Франка: “За тих 20  літ свого

професорства Яків Головацький  нікого нічому не навчив,  що ми не знаємо між

галицько-руськими діячами ані  одного,  котрий би сказав про себе: “Я учень

Головацького”. Менш відомі читацькому загалу висновки професора І.Свєнціцького,

який,  співставивши університетські  виклади Я.Головацького і його наступника

О.Огоновського, встановив, що в їхній  педагогічній діяльності, попри відмінності, було

чимало спорідненого за тематикою та систематизацією матеріалу,  причому саме

Я.Головацький як перший професор україністики у Львівському університеті заклав

основи для успішної університетської праці наступних професорів україністики у

Львові. Наявність згаданих та інших протилежних поглядів на педагогічну діяльність

Я.Головацького, побіжність частини  з них  (О.Барвінського, І.Левицького та ін.)  дають

підстави докладніше розглянути це питання,  залучивши архівні матеріали  з фон-

ду Я.Головацького, що зберігаються у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки

ім. В.Стефаника (далі: Фонд Головацького ВР ЛНБ).

Новостворену кафедру руської  (української)  мови і літератури Я.Головацький

очолив у грудні 1848 р. У Галичині на цей час він уже був доволі відомий як активний

член літературного гуртка  “Руська трійця”,  збирач народної творчості,  автор низки

гострих публіцистичних статей про  суспільне життя українців-галичан,  як поборник

національного відродження та прихильник слов’янського культурного єднання. Людина

творча,  з літературними здібностями,  надзвичайно працьовита і допитлива,

Я.Головацький з юнацьких років  послідовно займався самоосвітою і  в університет

прийшов уже значною мірою обізнаним  з європейською філософсько-філологічною

літературою,  особливо з питань історії та слов’янознавства,  яке тоді успішно

розвивалося і було визнане університетською дисципліною. При цьому молодий  учений

поділяв засади романтизму –  панівного  напряму у духовній культурі європейських

народів кінця ХVІІІ–середини ХІХ  ст., який пробудив інтерес до історії, давніх пам’яток,

фольклору,  сприяв вивченню старослов’янської  та інших слов’янських мов,  загалом

стимулював вивчення культури слов’янських народів.

Надаючи великого значення ролі освіти у житті народу, Я.Головацький  ставив за

мету створити в університеті таку кафедру україністики, яка б відповідала науковому та

методичному рівню європейського  слов’янознавства і водночас сприяла  б творчому

пошуку слухачів та формуванню їх свідомості відповідно до ідеї національного

відродження українців Галичини.  Викладання україністики як окремої славістичної

дисципліни мало спиратися на засади історизму та компаративістики.

Своє наукове кредо Я.Головацький  виклав у доповіді  “Розправа  о язиці

южноруськім і його нарічіях”, виголошеній  у жовтні 1848 р. на з’їзді галицьких учених, а

в розширеному вигляді – у  вступних лекціях, читаних в університеті у січні–на початку

лютого 1849 р. й опублікованих під  назвою “Три вступительніи предподаванія  о руской

словесности”.  У цих працях,  які спираються на здобутки європейської мовознавчої

думки,  українська мова визначена  як стародавня і самодостатня  “межи  слов’янськими

мовами”,  а для її вивчення учений вважав за необхідне широко застосовувати

порівняльно-історичний метод.  Обидві зазначені праці одержали високу оцінку

науковців,  причому зміст їх неодноразово розкривався в публікаціях,  присвячених

діяльності Я.Головацького,  що свідчить про доволі високий теоретичний  рівень цих

розвідок.

У 50-х роках і навіть у другій половині ХІХ ст. основні поняття  філології ще не були

чітко визначені.  Я.Головацький  трактував філологію як теоретичну дисципліну,  що

вивчає писемність і мову.  Тогочасна  методика викладання літератури та мови була

примітивною:  викладання літератури передбачало ознайомлення зі змістом  твору і

біографією письменника,  а мова вивчалася з суто практичною метою.  Молодий