Проблема культури мовлення у професiйнiй дiяльностi державних службовцiв

ПІБ студента

Факультет, група

ПІБ керівника

ПРОБЛЕМА КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ  СЛУЖБОВЦІВ

Анотація: На основі вивчення, узагальнення і систематизації наукових джерел визначено стан вивчення проблеми мовної культури державних службовців у сфері усного ділового мовлення, зміст, принципи, напрями подальших досліджень. Розроблено типологію мовних помилок, які зустрічаються у мовленні даних службовців, а також розкрито їх джерела, обгрунтовано шляхи і засоби попередження та виправлення.

Ключові слова: мовна культура, підвищення мовної культури, усне ділове мовлення.

Актуальність теми. Культура мовлення як складова загальної культури є одним із найважливіших показників цивілізованості суспільства. Процес опанування мови та її культури пов’язаний зі здобуттям навичок правильно розмовляти й писати, точно висловлювати свою думку, активно використовувати мовні знання, грамотно застосовувати їх. Досконале володіння мовою стає важливим компонентом підготовки фахівців у сфері державного управління, оскільки саме творче використання засобів мовлення повною мірою виявляє професійні обдарування державного службовця, сприяє його самотворенню та самовираженню.

Практика сучасних інтеграційних процесів в Україні, входження її в систему міжнародних економічних, політичних і культурних зв’язків потребують конкурентноспроможних державних управлінців світового рівня. Діяльність державного управлінця вимагає від нього не тільки професійної майстерності, а й широкої загальної освіти, оскільки вона пов`язана з інтенсивним усним і писемним спілкуванням, передбачає широку мовленнєву практику, потребує точного вираження понять і категорій у різних сферах державного управління. Державний службовець під час виконання своїх безпосередніх обов`язків виступає в різних комунікативних ролях: веде ділове листування, складає законопроекти, проекти постанов, договори й угоди, спілкується з іншими державними службовцями та громадянами різного рівня культури. Недотримання та порушення державним службовцем мовних норм може стати причиною непорозуміння, викликати заперечну реакцію у співрозмовника і негативно позначитися на його подальшій кар’єрі. Крім того, державний службовець може бути й оратором, якщо виступає з доповіддю під час проведення ділових нарад, засідань, на пленарних засіданнях у сесійному залі Верховної Ради України або перед аудиторією в лекційних залах. Уміння правильно, ясно й чітко літературною мовою висловити свої думки, володіння мистецтвом публічної мови, які визначають його рейтинг і сприяють професійному й особистому становленню, є складовими іміджу державного службовця.

Отже, підвищення мовної культури - нагальна необхідність професійної діяльності державних службовців, а розвиток і вдосконалення мовної культури є актуальним завданням сьогодення.

Аналіз публікацій. Питання мовної культури завжди було предметом дослідження, у першу чергу, мовознавців (В.В.Виноградова, І.І.Огієнка, О.О.Потебні), які розглядали мову в системному аспекті. Тільки в останні роки фахівці в галузі державного управління й мовознавства Н.Д.Бабич, В.М.Князєв, М.І.Мельник, Н.Р.Нижник, І.М.Плотницька, П.О.Редін, Т.П.Рукас, С.П.Шумовицька виділили культуру мовлення як складову управлінської культури, указали на необхідність визначення оптимальної мовленнєвої поведінки в певній ситуації та звернули увагу на важливість культури мовлення у професійно-кваліфікаційній характеристиці фахівців будь-якого профілю, зокрема, розкрили значення мови для формування іміджу державного службовця. В.М.Русанівський, Н.Б.Крилова, А.П.Коваль присвятили свої роботи культурі ділового спілкування. Вони доводять, що досконале володіння культурою мовлення гарантує спеціалістові будь-якого фаху відчутний успіх у професійно-ділових стосунках.

На жаль, ще й досі мовознавці не мають єдиного погляду щодо необхідності виділення культури мовлення, зокрема культури ділового мовлення, в окрему навчальну дисципліну, не визначено її зміст, функції, завдання та місце серед інших мовознавчих дисциплін. Немає достатньої кількості відповідних підручників із ділового мовлення у сфері державного управління, де теоретична частина супроводжується системою практичних мовленнєвих вправ, зміст яких орієнтований на головні проблеми обраної спеціальності, вивчення фахової документації, сприяє виробленню практичних умінь і навичок у процесі добору відповідних мовних засобів у діловому мовленні, що зумовлює необхідність подальших досліджень.

Метою нашого дослідження є виявити основні проблеми формування культури мовлення у сфері професійної діяльності державного службовця та з’ясувати напрями подальших досліджень.

Досягнення поставленої  мети передбачає послідовне розв’язання таких завдань:

1. Здійснити аналіз української і зарубіжної наукової літератури щодо вивчення проблеми культури мовлення взагалі та, зокрема, у сфері державного управління.
2. Проаналізувати теоретичні основи культури ділового мовлення у сфері державного управління.

3. Розглянути типологію мовленнєвих помилок у професійній діяльності державних службовців, розкрити джерела їх виникнення.

4. Запропонувати методи підвищення мовної культури державних службовців.

Об’єкт дослідження - мовленнєва діяльність державних службовців у сфері державного управління.

Предметом дослідження є особливості формування культури мовлення у професійній діяльності державних службовців.

Постановка проблеми. Головною умовою формування високої культури мовлення у сфері державного управління в умовах поліетнічної держави є мовна політика як сукупність політичних, економічних, освітніх, наукових заходів, які впливають на стан мовленнєвої культури населення в цілому. Неврегульованість на законодавчому рівні багатьох проблем, пов’язаних із функціонуванням мов у багатонаціональному суспільстві, зокрема, зі співіснуванням української та російської мов, остаточним визначенням статусу останньої, звужує потенційні можливості реалізації української мови, уповільнює її широке запровадження в усі сфери життя української нації [4].

В мовленні державних службовців у результаті взаємодії української та російської мов дуже часто порушуються норми сучасної української літературної мови. Тому одним із найважливіших аспектів розробки загальної проблематики культури української мови в нашій державі є аналіз помилок, які трапляються у процесі мовної діяльності. Він повинен стати об’єктом досконалого вивчення, усвідомлення й відповідної оцінки. Виникнення мовних помилок в умовах синхронного функціонування споріднених мов пояснюється тісними асоціативними зв’язками, які передують логічному поступовому розвитку думки, чи невідповідністю швидкості мововиробництва швидкості його фіксації.

Найтиповішими помилками, що спостерігаються в мовленні державних службовців є [2]:

1. Орфоепічні, орфографічні й акцентологічні помилки, які пов’язані з порушенням норм вимови (наприклад, [сеенге] замість [есенге], проблєма замість проблема, ч`астина з м’яким [ч] замість твердого), наголосу (наприклад, випадок замість випадок, середина замість середина) та з порушенням милозвучності української літературної мови (наприклад, «видатки на ці цілі складають 98,0 тис. грн. із розрахунку 500 грн. на рік на одного співробітника», «при цьому у місті виникають певні питання щодо фінансування видатків по аеропорту» (Криворізька міськрада, № 2/40-2003 від 12.09.01).

2. Словотвірні, які пов`язані з порушенням словотвірних норм (непланована нарада замість незапланована нарада, солідаризуватися замість ставати солідарним) або зі стилістично невиправданим утворенням оказіоналізмів: «Пропоную ... стишити цей мітинг у залі та почати працювати над бюджетом» (правильний варіант - зробити тихішим).

3. Морфологічні, які пов`язані з ненормативним утворенням частин мови (наприклад, утворення прикметника міліцейський замість правильного міліційний під впливом російського прикметника милицейский); форм частин мови у процесі їх змінювання (наприклад, форма чинності у складі сталого сполучення слів набирати чинності (потрібно набирати чинність) і з невластивим для офіційно-ділового стилю використанням граматичних форм частин мови за наявності в мові паралельних способів висловлювання. Наприклад, поєднання обох форм у процесі утворення ступенів порівняння прикметників (більш точніше, найбільш видатніший), використання форми місцевого відмінка прикметників твердої групи чоловічого роду із закінченням –ім (високім).

4. Лексичні – використання слів у ненормативних значеннях, порушення лексичної сполучуваності, невиправдані повтори й тавтологія, використання російських за структурою слів, які вимовляються на український кшталт. Наприклад, благополуччя замість добробут у реченні «Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (ст. 49 Конституції України, 1996).

5. Синтаксичні - неправильна побудова сполучень слів, простих і складних речень. Розрізняють внутрішньомовні відхилення від норми, пов`язані з контамінацією засобів вираження синтаксичного значення в межах однієї мови (наприклад, у реченні «... якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту ... Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу ...» (розділ ХV, п.4, Конституція України, 1996) порушено правило керування дієслова, який у разі вживання з часткою не потребує після себе іменника в Р. в. – не відхилить поданого законопроекту), та відхилення, зумовлені міжмовною білінгвістичною інтерференцією (наприклад, уникнення конструкцій на –но, -то, які притаманні саме офіційно-діловому стилю сучасної української літературної мови, підміна їх російськими відповідниками. Наприклад, у реченнях «Цензура заборонена» (ст. 15 Конституції України); «На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом» (ст. 17 Конституції України).

Стилістичні помилки пов’язані з використанням мовних засобів, недоречних в офіційно-діловому стилі. Наприклад, уживання слів розмовного стилю в текстах публічних промов із трибуни Верховної Ради України: «Але відбулася безпрецедентна профанація законодавчого процесу»; «Влада відверто солідаризується з бандитами і шпаною» [5].

Високий рівень мовної культури державних службовців є чинником подальшого розвитку суспільства в цілому, оскільки саме він забезпечує практичну реалізацію функцій української мови в державному управлінні. Висококультурне мовлення вимагає від державного службовця володіння нормами сучасної української літературної мови, уміння користуватися мовними засобами відповідно до мети і змісту спілкування.

Підвищення мовної культури держслужбовців передбачає досягнення основної мети - сформувати кращі навички у сфері усного ділового мовлення державних службовців.

Зробити це допоможе виконання  таких завдань[3]:

• надавати державним службовцям знання з мовної культури;
• сформувати мотивацію та основні вміння щодо підвищення мовної культури;
• сприяти становленню активної позиції щодо реалізації навичок мовної культури в професійній діяльності;
• створити державним службовцям умови для постійного підвищення мовної культури.

Як процес упровадження системи знань про мовну культуру в навчанні державних службовців може здійснюватись у трьох формах:

• як навчальний предмет;
• як позанавчальна форма діяльності в межах навчального закладу;
• як організація самостійної діяльності.

Під час проведення лекцій з мовної культури важливо застосовувати  інтерактивну модель навчання, що значно прискорить засвоєння знань і сприятиме підвищенню мовної культури держслужбовців [1].

Не менш важливим є постійне звернення до літературних класичних надбань. Вивчення поезії та художніх творів вітчизняних митців збагачує мову, робить її живою,співучою, тому важливого значення набуває синтез ділового і літературного мовлення.

Вивчення та аналіз наукових джерел з теми дали змогу з’ясувати ступінь дослідженості мовної культури державних службовців у сфері усного ділового мовлення, її принципи, зміст, завдання та форми впровадження.

Висновки. На основі вивчення та аналізу наукових джерел можна зробити такі висновки:

1. Серед наукових джерел  існують дослідження з мовної етики, риторики, культури спілкування, правил оформлення ділових паперів, особливостей ділового мовлення, граматичних, стилістичних, орфографічних правил української мови. Проте малодослідженою залишається сфера усного ділового мовлення.

2. Поняття «мовна культура державного службовця» являє собою комплекс принципів, правил і змістовних ознак, що забезпечують її цілісність і повноту.

3. Основним показником  мовної культури державних службовців  у сфері усного ділового мовлення є використання офіційно-ділового стилю.

У результаті узагальнення наукових праць з теми слід визначити  такі напрями подальшого дослідження: