Розвиток експериментальної педагогіки в Україні (20 – 30 роки ХХ століття)

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Ноября 2015 в 21:15, реферат

Описание работы

Експериментальна педагогіка – напрям в психології і педагогіці, що ставив своєю метою всестороннє дослідження дитини і обгрунтування педагогічної теорії експериментальним шляхом. Цей напрям виник в кінці XIX ст. — термін запропонований на початку XX ст. Э. Мейманом. Перше експериментальне дослідження дітей в умовах шкільного життя було проведене в 1879 році І. А. Сікорським, але великого резонансу в той період воно не викликало.

Содержание работы

ВСТУП
1. Загальна характеристика експериментальної педагогіки
2. Розвиток експериментальної педагогіки в Україні (20 – 30 роки ХХ століття)
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Файлы: 1 файл

експерементальна педагогіка.doc

— 90.00 Кб (Скачать файл)

 


 


ПЛАН

 

ВСТУП

1. Загальна характеристика експериментальної педагогіки

2. Розвиток експериментальної педагогіки в Україні  (20 – 30 роки ХХ століття)

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Експериментальна педагогіка – напрям в психології і педагогіці, що ставив своєю метою всестороннє дослідження дитини і обгрунтування педагогічної теорії експериментальним шляхом. Цей напрям виник в кінці XIX ст. — термін запропонований на початку XX ст. Э. Мейманом. Перше експериментальне дослідження дітей в умовах шкільного життя було проведене в 1879 році І. А. Сікорським, але великого резонансу в той період воно не викликало.

У 90-х рр., коли розширилася і зміцнилася мережа психологічних лабораторій, почали створюватися спеціальні психолого-педагогічні лабораторії (активну роль в цьому плані грали Мейман, А. Біне в Європі; С. Холл — в США).  
    Застосування експерименту і інших споріднених методів сприяло швидкому накопиченню даних в різних областях дослідження дитячого розвитку, розширенню вікових меж (первинне вивчення було зосереджено на дітях дошкільного віку), більшій різноманітності проблематики досліджень.     Об'єктом цих досліджень була дитина, що розвивається. Стан всіх аспектів його вивчення знаходився на початковій стадії, і предмет дослідження кожного з наукових напрямів не був ще чітко визначений. Тому до досліджень, що носили близький за змістом характер, застосовувалися різні назви — дитяча психологія, юнакознавство, педологія, педагогічна психологія, гігієна виховання, експериментальна педагогіка. З початку XX в. тенденції до застосування експерименту у вивченні дитини стали все більше наростати і термін «експериментальна педагогіка», набув поширення, у тому числі і в Україні. Перша вітчизняна лабораторія по вивченню дитини в педагогічних цілях була заснована А. П. Нечаєвим в Санкт-Петербурзі у 1901 році. У 1910 році було організовано Спілку експериментальної педагогіки. У 20-х — початку 30-х рр. почав широко застосовуватися термін педологія. Після припинення педологічних досліджень (1936) в науковому вжитку збереглися терміни дитяча психологія, педагогічна психологія.

1. Загальна характеристика експериментальної педагогіки

«Експериментальна педагогіка» — одна із течій педагогіки кінця XIX — початку XX ст. Зумовлена виникненням у деяких європейських країнах (Німеччині, Англії, Франції та ін.) спеціальних центрів психологічних і педагогічних досліджень. Намагалася всі свої положення обґрунтувати даними емпіричних спостережень і спеціально поставленого експерименту. Основними методами дослідження були тривалі спостереження педагогічного процесу, експеримент, вивчення дитячих праць, анкетування, тести, бесіди, статистичні дані, збирання та аналіз різноманітних фактів. У центр уваги ставилося не навчання дитини, а вивчення її самої.

Заслугою «експериментальної педагогіки», яка потребувала всебічного дослідження дитини, були точність і визначеність результатів досліджень, поданих у числах чи мірах, з'ясування закономірностей фізичного розвитку дитини, дослідження відчуттів, сприймань, уваги, пам'яті та ін.

Найвидатнішими ії представниками були В.А.Лай та Є.Мейман у Германії, А.БІне у Франції, О.Декролі у Бельгії, П.Боее та Є Клапаред у Швейцарії, Є.Торндайку США. Представники цього педагогічного напряму поставили за мету вивільнити теорію та практику навчання і виховання від приблизних, ненаукових підходів, використовуючи лабораторний експеримент отримати точні наукові факти про природу дитини. Дослідження представників експериментальної педагогіки дозволили, за висловом А.Біне, "поставити на перший план психологію дитини, щоб виходячи з неї, з математичною точністю визначити характер виховного впливу на дитину". Основним принципом здійснення навчально-виховного процесу засновники експериментальної педагогіки вважали принцип саморозвитку дитячої особистості.

Вільгельм-Август Лай (1862—1926) — німецький педагог, теоретик експериментальної педагогіки. Словесному навчанню, яке панувало у XIX ст., протиставив свою так звану педагогіку дії. Розробив систему навчання («ілюстративна школа»), яка передбачає активну працю дітей з ілюстрування набутих знань.

Вільгельм Аегуст Лай розглядав дитину як активно діючу частину соціального і біологічного середовища, діяльність якої є реакцією на оточуючий світ. Тому центром виховного процесу є, на його думку, не діяльність педагога, його вплив, як вважали гербартіанці, а діяльність самої дитини, яку треба організовувати, враховуючи її психологічні та фізіологічні особливості, її рефлекси та потреби. Особливого значення серед дитячих рефлексів А.Лай надавав інстинкту боротьби, розвиток якого допоміг людині зайняти місце "господаря світу".

Відповідно до концепції А.Лая, сформульованої ним у роботі "Експериментальна дидактика", характер засвоєння учнями знань залежить від психолого-фізіологічних особливостей дітей.

Однією з провідних ідей А.Лая була заміна школи навчання школою дії. В основу цієї ідеї, сформульованої, зокрема, у роботі "Школа дї", була покладена теза про єдність сприйнятгя, мисленнєвої переробки сприйнятого і відповідних зовнішніх реакцій як основних елементів навчального процесу. Головне місце у цій тріаді - сприйнятгя, переробка, вираз - А.Лай відводив третьому компоненту, який власне і являє собою діяльність, змістом якої є пристосування дитини до оточуючих умов життя.

Сутгєвим внеском у вивчення фізіологічних та психологічних закономірностей розвитку дитячого організму стала діяльність представника французької школи експериментальної педагогіки та психології Альфреда Біне. Він виступав проти абсолютизації слова учителя як засобу навчання, за перетворення учня у активного учасника власної освіти. Як і абсолютна більшість представників експериментальної педагогіки, А.БІне дотримувався біологізаторських підходів до визначення сутності та шляхів розвитку дитячої природи. Виховний процес, на його думку, треба будувати спираючись, перш за все, на вроджені якості дитини.

Ернст Мейман (1862—1915) — німецький педагог, психолог, засновник «експериментальної педагогіки». Пояснював виникнення цієї течії в педагогіці необхідністю наукового обґрунтування процесу навчання і виховання. Автор тритомної праці «Лекції з експериментальної педагогіки». Вважав педагогіку експериментальною наукою, цариною діяльності якої є дослідження: фізичного й психічного розвитку дитини, її мислення, сприймання, відчуття тощо; навчально-виховного процесу школи; індивідуальних особливостей учнів, їх інтелектуальних здібностей, обдаровань; дослідження праці вчителя. Намагався синтезувати різні психологічні концепції розвитку дитини, її здібностей, успішності навчання тощо й покласти їх в основу теорії та практики виховання.

Ернст Мейман (1862-1915) у творі “Лекції з експериментальної педагогіки“, пояснюючи причини виникнення цього напрямку у педагогіці, стверджував, що вся попередня педагогіка мала абстрактний і нормативний характер і в ній не було найголовнішого – наукового обґрунтування процесу навчання і виховання. Для різносторонньої роботи з дитиною Е.Мейман вказував на необхідність цілісного синтезованого знання про неї і про способи її підготовки до життя. Таке знання, як він стверджував, можливо отримати синтезувавши дані ряду наук про людину: анатомії, фізіології, психології, патопсихології та ін.

У своїх дослідженнях Е.Мейман визначив основні умови педагогічного експерименту: щодо можливостей виклику за своїм бажанням процесів, які підлягають дослідженню; щодо довільного змінювання процесів досліджень відповідно до намірів експериментатора; щодо необхідності в експерименті враховувати кількісні зміни процесів, оскільки це дає можливість точно порівнювати явища за допомогою чисел і сприяє кількісному аналізові.

На базі експериментальної педагогіки, як її напрямок, у кін. XIX ст. у США виникла педологія – наука, що спиралася на визнання фаталістичної зумовленості біологічних і соціальних факторів, вплив яких вважався як щось незмінне. Її основоположником вважають американського психолога Е.Торндайка, який заснував першу педологічну лабораторію. Головним способом вивчення дітей для педологів виступали тестові випробування на визначення “коефіцієнту розумової обдарованості” - коефіцієнту інтелекту IQ (Ай-К'ю). Цей коефіцієнт запровадив австрійський психолог Вільям Штерн і характеризує відношення розумового віку людини до її хронологічного віку. У свою чергу французький психолог Альфред Біне розробив метричну шкалу, за якою в експериментальних умовах оцінювався розумовий вік.

Заслугою педагогів-експериментаторів є те, що вони намагались знайти ефективні методи і засоби навчання учнів, знайти закономірності їх фізичного і розумового розвитку на різних вікових етапах, вивчити розвиток психічних якостей і процесів тощо.

Серед найголовніших недоліків у діяльності експериментаторів можна назвати два:

1) наявність “кабінетних експериментів“, які проводились у штучних  лабораторних умовах у відриві  від соціальних умов і педагогічної  практики;

2) хоч експериментаторами і, особливо, педологами було запропоновано цілий арсенал методів психолого-педагогічних досліджень, але більшістю їх діяльність зводилась до використання тестів на вивчення розумового розвитку дітей. Негативним було й те, що методологічною основою такого тестування у ряді країн (США, Англія) виявилась теорія вроджених здібностей. Тому тестування за певних умов виступало там засобом соціальної селекції населення.

2. Розвиток експериментальної педагогіки в Україні (20 – 30 роки ХХ століття)

    Свою діяльність експериментальна педагогіка 20-30-х рр. ХХ століття здійснювала на таких трьох принципах, як : 

- комплексний, що передбачав вивчення  дитини як цілісного об'єкта  навчально-виховного процесу (дослідження  психічного й фізичного стану  дитини з використанням даних різних наук: вікової фізіології, психології, дитячої невропатології та ін.);                                                              

- генетичний, за яким до розуміння  дитини підходили з урахуванням  індивідуальних тенденцій розвитку, закладених генетично;

- прагматичний, був спрямований  на підвищення практичної значущості  експериментальної педагогіки, на  перехід від пізнання дитини  і її світу до його зміни.

Виходячи з цих принципів, експериментальна педагогіка ставила питання про те, чи відповідають цілі виховання, визначені державою і товариством, загальним законам розвитку дитини, її індивідуальності та віковим стадіям розвитку підростаючого покоління і як досягти поставлених виховних завдань.

У 20-30-х рр. ХХ ст. для визначення експериментальної педагогіки вживалася різна термінологія (педагогічна психологія, пайдоскопія, педологія, юнацтвознавство), але в основному використовувався термін "педологія". Вітчизняні вчені, використовуючи термін "педологія" (наука про дітей), розкривали питання експериментальної педагогіки, тобто розробляли різноманітні методи науково-педагогічного дослідження з метою комплексного вивчення дитини і створення на основі отриманих даних нових методик для впровадження їх у педагогічну практику.

Представники експериментальної педагогіки дореволюційного періоду основною метою своєї діяльності визначили дослідження пристосування навчально-виховного процесу до наявних можливостей дитини, закладених генетично. У 20-30-х рр. ХХ ст.. учені цієї педагогічної течії у своїй діяльності переслідували аналогічну мету і додатково займалися розробкою шляхів формування нової людини з соціалістичним світоглядом.

Об'єктом вивчення експериментальної педагогіки з кінця ХІХ до 30-х рр. ХХ ст. була дитина, яка потребувала всебічного дослідження свого фізичного й духовного розвитку та інтелектуальних здібностей.

Предметом дослідження експериментальної педагогіки на початку ХХ ст. було вивчення фізіолого–психологічних даних про природу дитини. У 20-30-х роках до нього додалось ще вивчення рефлексологічних особливостей дитини та її оточення для використання в педагогічному процесі.

Основні теоретичні питання, що розглядалися вітчизняними вченими, були такі:

1) індивідуальне вивчення дитини  з метою індивідуалізації навчально-виховного процесу (Л.Виготський, П.Зінченко та ін.);

2) пристосування рефлексологічних  законів розвитку людини в  педагогіці (В.Протопопов, І.Соколянський  та ін.);

3) вивчення особливостей поведінки  дитини в колективі та вчення  про колектив (О.Залужний, С.Лівшина).

Спираючись на вчення про уроджені і придбані рефлекси (І.Павлов), представники експериментальної педагогіки (О.Залужний, В.Протопопов, І.Соколянський та ін.) вважали, що виховання і навчання має передусім спиратися на рефлекси, тобто вчитель у навчально-виховному процесі повинен брати до уваги всі види дитячих реакцій, що містять у собі форми людської діяльності (драматизацію, зображення, ліплення та ін.). Головним завданням рефлексології вважалось обґрунтування факторів, що впливають на поведінку людини, яка, за твердженням учених, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зумовлюється рефлексивними реакціями особистості (поведінка) на конкретні подразники (стимул). Пристосування рефлексологічних законів розвитку людини до навчально-виховного процесу в сучасній педагогічній практиці не знайшло підтримки.

Як свідчать численні публікації "Українського вісника експериментальної педагогіки та рефлексології", "Педології", а також часописів "Шлях освіти", "За марксо-ленінську педагогіку" і багатьох інших науковці даного періоду вважали, що педагогіка тільки тоді може стати наукою, коли буде побудована на об'єктивних методах дослідження, котрі існують в рефлексології. При цьому особлива увага приділялась вивченню генезису як основних рефлексів (О.Володимирський, В.Протопопов, Н.Сибірцева), так і соціальних (О.Залужний, О.Попов, І.Соколянський).

У теорії експериментальної педагогіки 20-30-х років виділяється два напрями: соціогенетичний і біогенетичний. Соціогенетики (О.Залужний, Я. Мамонтов, О.Попов, І.Соколянський та ін.) акцентували увагу на визначальній ролі у вихованні та формуванні особистості зовнішніх факторів. Дитина, на їхню думку, на 90% - продукт впливів середовища, і лише на 10% поведінка дитини зумовлюється інстинктами. Цей напрям сприяв соціалізації виховання. Представники біогенетичного напряму (О. Володимирський, В.Гаккебуш, В. Протопопов, Н.Сибірцева та ін.) відстоювали визначальну роль спадковості, дотримувалися теорії біогенетичного закону, згідно з яким онтогенез людини повторює її філогенез. Великої ваги прибічники цього напряму надавали особливостям побудови організму дитини, діяльності її ендокринної системи тощо. Не відкидався ними і вплив середовища, але він розглядався лише як умова, завдяки якій формується особистість.

Информация о работе Розвиток експериментальної педагогіки в Україні (20 – 30 роки ХХ століття)