Уличная социальная работа

Вступ

1.ДІТИ ВУЛИЦІ В УКРАЇНІ

2. ВУЛИЧНА  СОЦІАЛЬНА  РОБОТА  З  ДІТЬМИ: ОСОБЛИВОСТІ  ЗДІЙСНЕННЯ

3. ЕТАПИ ВУЛИЧНОЇ СОЦІАЛЬНО – ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Дитяча безпритульність одна з найактуальніших і найболючіших проблем сучасного суспільства. Такий висновок можна зробити з огляду на два аспекти. По-перше, відомості щодо поширеності цього явища хоч і різняться, але однаково вражають, враховуючи, що за кожною одиницею цих чисел стоїть життя та доля дитини майбутнього суспільства, держави, людства взагалі. По-друге, тенденція до зростання дитячої безпритульності вказує на недостатність, непослідовність і теоретичну необґрунтованість кроків, спрямованих на вирішення цієї проблеми з боку держави та громадянського суспільства. На сьогоднішній день в Україні не існує єдиного загальноприйнятого визначення щодо неповнолітніх, які позбавлені сімейного виховання і проживають у середовищі вулиці. У засобах масової інформації, наукових психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень, у діяльності служб, органів і спеціальних установ для неповнолітніх вживаються такі терміни як "безпритульні", "діти вулиці", "бездоглядні", "бездомні", "діти, позбавлені батьківського піклування", "соціальні сироти", "неповнолітні групи ризику". Характеристику цих понять можна знайти у працях сучасних російських (О.М. Панов, Є.І. Холостова) та українських (С.В. Толстоухова, І.М. Пінчук) вчених у галузі психології, педагогіки та соціальної роботи. На основі аналізу досвіду роботи з підготовки учнів до захисту своїх прав, доречно соціальним педагогом втілювати деякі методи та прийоми. Так, вчителі О.В. Котовська, Н.П. Лизак, Висиповецька СЗОШ, Тернопільська обл., систематично знайомлять дітей із основними правами, які проголошує Конвенція ООН. О.Б. Майборода (м. Харків. Управління системою безперервної правової освіти) вважає, що правовою освітою та вихованням треба займатися з раннього дитинства, коли дитина тільки вступає в колектив, учиться жити у суспільстві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.ДІТИ ВУЛИЦІ  В УКРАЇНІ

Соціальна проблема, яка узагальнено визначається поняттям „діти вулиці”, існує в багатьох країнах світу, в тому числі і з високим рівнем соціально-економічного розвитку. Це характеризує явище дитячої бездоглядності і безпритульності як складне й неоднозначне. 
Біля 130.000 дітей живуть на вулиці в Україні. Безпритульні, самотні та бездоглядні. Більшість з них є жертвами своїх власних родин та байдужості сусідів, влади і суспільства. Вони знаходять притулок у підвалах, на горищах та у шахтах теплотрас. Більшість свого часу вони проводять біля базарів, вокзалів та станцій метро, де вони можуть здобути гроші та їжу. Вони не ходять до школи і мають поганий стан здоров'я. Багато з них потребують негайної медичної допомоги. Здебільшого, їх так і не вдається повернути в сім'ю або в притулки. В Україні просто відсутня загальнонаціональна інформаційна база загублених дітей. Верховна Рада зробила спробу владнати цю проблему на законодавчому рівні. Але суперечки так ні до чого і не призвели. Насправді потрібно не так багато - менше сотні комп'ютерів. 
Нині українська дитина беззахисна перед жорстокими реаліями дорослого світу, що брутально вривається в її життя, калічить душу й тіло. Сучасні діти - прагматичні, змушені дбати про хліб насущний. З-поміж працюючих дітей з асоціальних сімей багато залучених до найнебезпечніших й найгірших форм праці, зокрема таких, як сексуальні послуги, торгівля наркотиками. Поширені також жебракування й крадіжки. Негативні явища соціального розвитку України, в першу чергу, торкнулись інтересів дітей. Зростає кількість дітей, яких батьки кинули або байдуже ставляться до виховання та розвитку своїх нащадків. Саме тому вони поповнюють чисельні ряди армії „дітей вулиць”. 
Діти - майбутнє кожної держави. На планеті живе близько 2 млрд. дітей. Як найвразливіша частина суспільства вони потребують особливого захисту й піклування. Від ставлення держави до дітей значною мірою залежить її імідж на міжнародній арені. Проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. На думку вітчизняних учених, безпритульність є відображенням політико-економічного й культурного стану соціуму, закономірним наслідком криз перехідного етапу розвитку країни. 
Отже, причинами виникнення такого явища, як дитяча бездоглядність та безпритульність, є: перехід до ринкових відносин, безробіття, зростання цін на товари першої необхідності, зокрема дитячі, отже, й погіршення матеріального благополуччя значної частини населення; втрата поняття про сім’ю як про соціальний інститут, зниження відповідальності батьків за виховання дітей; загострення конфліктів між батьками і дітьми. За оцінками експертів Державного інституту проблем сім’ї та молоді, лише 10 відсотків батьків реально докладають зусиль для розшуку дітей, що бродяжничають. Брак відповідальності дорослих за дітей, неповага до влади; невпевненість у завтрашньому дні, і, як наслідок, пияцтво, збільшення наркоманії, токсикоманії. Тривалий час через занепад економіки країни страждали насамперед діти. Однак деякі підлітки адаптувалися в умовах безпритульності, і на сьогодні маємо армію «професійних волоцюжок», що подовгу або взагалі не вчились у школі, вживають алкогольні, токсичні, наркотичні речовини і за власним бажанням ніколи не погодяться на влаштування їх до дитячого державного закладу, лікування. 
Українські діти потребують захисту. Найменші громадяни мають права, які держава відповідно до Конституції зобов’язалася виконувати. Україна повинна також звітувати перед світовою спільнотою про те, як вона забезпечує права своїх громадян: наша держава підписала Конвенцію ООН про права дитини. Цей документ містить всеосяжний комплекс міжнародних правових стандартів щодо захисту й забезпечення належних умов виховання дітей. Усі держави, які приєдналися до Конвенції, зобов’язані підготувати національний звіт про становище дітей у своїх країнах, використовуючи однакові індикатори. Крім того, відповідні дані надають недержавні організації національного та регіонального рівнів для того, щоб можна було об’єктивно оцінити виконання прав дитини в конкретній країні.

 

 

 

2. ВУЛИЧНА  СОЦІАЛЬНА  РОБОТА  З  ДІТЬМИ: ОСОБЛИВОСТІ  ЗДІЙСНЕННЯ

 Проблема  дітей  вулиці  існує  не  лише  в  Україні,  а  навіть  у високорозвинених  країнах  Європи.  Діти  на  вулиці  є  свідченням  серйозних  проблем  у суспільстві.  Серед  них –  нездорова  атмосфера  у  сім’ї,  педагогічні  помилки,  соціально - економічна криза, байдужість влади. Тенденції  виходу  дітей  на  вулицю  значно  розширили  контингент  вуличних  дітей. Це  не тільки потенційно діти групи ризику, але на жаль, діти з „начебто благополучних” сімей. Крім  того, на вулиці існує специфічний контингент неповнолітніх—безпритульні та бездоглядні діти. Соціальні  умови  розвитку  цих  дітей  привели  до  того, що  вони  змушені  були  залишити  сім’ї,  школи,  інші  інститути  соціалізації.  Покинуті,  занедбані,  саморганізовані,  вони швидкоопановують  деавіантні  форми  поведінки,  потрапляють  під  різноманітні  криміногенні впливи,залучаються до асоціальної системи цінностей. На жаль, дитяча безпритульність та бездоглядність стали негативною нормою суспільства, і  тому  виникла  потреба  в  актуалізації  знань  щодо  таких  дітей  та  можливостей  наданням  їм  допомоги.  З  метою  попередження  та  розв’язання  існуючих  проблем  активно  впроваджується відносно новий для України вид соціальної роботи – вулична соціальна робота. Зазначимо, що це  інноваційний метод соціальної роботи, суть якого полягає в наданні соціальними службами послуг  своїм  клієнтам  на  вулиці. Останнім  часом  розширюється  спектр  цієї  роботи залежно  від  специфіки  її  об’єкта. У  зв’язку  з  цим,  на нашу  думку,  слід  розрізняти:  роботу  на вулиці  з  дітьми,  які  більшість  свого  часу  проводять  на  вулиці  та  роботу  з  безпритульними, бездоглядними, дітьми вулиці. Теоретичні  основи  вуличної  роботи  представлені  у  роботах Т. Семигіної  та  І. Миговича, особливості  вуличної  роботи  з  дітьми,  позбавленими  батьківської  опіки  і  піклування  вивчали А. Капська, Н. Комарова; Т. Зайцевська, Р. Вайнола  звернули  увагу  на методику  організації  та проведення  вуличної  роботи;  Є. Холостова,  Є. Воронова  узагальнили  російський  досвід  та розробили  технологію  вуличної  роботи.  Однак,  вулична  робота  розглядалася  науковцями  в цілому і, на нашу думку, недостатньо уваги приділено характеристиці виділених видів. Результати теоретичного аналізу проблеми. В Україні вулична соціальна робота з’явилася порівняно недавно, в кінці 90-х років, на сучасному етапі вона знаходиться в стадії теоретичної розробки та практичного пошуку. Специфіка вуличної роботи в нашій державі полягає у тому, що  вона  здійснюється  епізодично,  зазвичай в рамках міжнародних проектів,  за  визначеними  в соціальному  паспорті  району  маршрутами.  Українські  фахівці,  на  відміну  від  західних,  до вуличної  соціальної  роботи  відносять  групову  роботу,  вважаючи  її своєрідними  формами ігротеки, дискотеки та ін. Вулична робота в нашій державі проводиться Центрами СССДМ, які створюють мобільні групи  вуличної  соціальної  роботи.  До  основних  завдань  вуличної  соціальної  роботи  можна віднести:

–  організація  продуктивного  дозвілля  дітей  та  молоді,  які  більшість  свого  часу

перебувають на вулиці;

– сприяння в усвідомленні і прийнятті позитивних стереотипів соціальної поведінки;

–  консультування  з  питань,  важливих  для  даної  категорії,  враховуючи  принцип

конфіденційності;

–  надання  інформації  про шляхи  збереження  здоров’я,  сприяння формуванню  здорового

способу життя;

–  здійснення  профілактичної  роботи щодо  попередження  правопорушень  та  злочинності серед дітей та молоді.

У  сучасній  практиці  соціально педагогічної роботи   використовуються  такі  організаційні  групові  та масові форми вуличної соціальної роботи: ігротеки, дискотеки, вуличний театр, мітинг, вулична хода,  робота  виїзного  пункту  соціальної  підтримки (консультування),  рейди  тощо. Це разові акції, які носять ігровий та профілактичний характер. Адже основним об’єктом вуличної роботи  у  даному  випадку  є  діти,  які  більшість  свого  часу  проводять  на  вулиці  і  потребують організації  продуктивного  дозвілля.  Фактично  цей  вид  вуличної  соціальної  роботи  можна визначити  як  діяльність  за  місцем  проживання,  що  передбачає  роботу  з  усіма  категоріями підлітків і молоді в одному місті, мікрорайоні. На  вулицях  зараз  існує,  намагається  вижити  зовсім  інший  контингент  неповнолітніх, якому потрібна комплексна соціальна допомога, а не лише організація дозвілля. Це діти вулиці, безпритульні  та  бездоглядні  діти.  Специфіка  даної  категорії  дітей  потребує  відповідно специфічного підходу до організації вуличної роботи, своєрідного змісту, форм та методів. На  основі  десятирічного  досвіду  роботи  організації „.Лікарі  світу—США” А. Суровцера розробила  класифікацію  дітей,  що  перебувають  на  вулиці  і  потребують  допомоги.  Їх  можна умовно поділити на такі групи:

–  діти, що  тривалий  час  знаходяться на  вулиці  і  втратили  зв’язки  з  родичами, школою  і суспільством в цілому;

– діти, що проживають вдома з батьками чи  іншими родичами, але більшу частину свого часу проводять на вулиці і не відвідують школу чи інші навчальні заклади;

– діти, що проживають вдома з батьками чи  іншими родичами, більш чи менш регулярно відвідують школу, але мають проблеми як у навчанні, так і з поведінкою;

– діти, що раптово залишились без батьківського піклування з різних причин, в  тому числі біологічні сироти .

Фактично  це  діти,  які  випали  із  трьох  базових  розвиваючих середовищ—сім’ї,  школи, конструктивних  форм  дозвіллєвої  діяльності,  і  включились (чи  включаються)  у  четверте середовище—вуличне, яке несе як загрозу розвитку особистості неповнолітнього зокрема, так і розвитку  суспільства  в  цілому.  Робота  з  дитиною  буде  більш  ефективною,  якщо  вона починається  на  початковому  етапі  виключення  дитини  із  розвиваючих соціальних  середовищ. Якщо  ж  робота  починається  на  етапі  повного  включення дитини  в  негативне  вуличне середовище, то це вимагає спеціальних підходів. Зауважимо,  що  безпритульні  та  бездоглядні  діти  мають  ряд  психосоматичних захворювань,  затримку  психічного  та  розумового  розвитку,  сімейну  депревацію.  Як  правило, соціально-психологічний стан безпритульних та бездоглядних дітей можна охарактеризувати як кризовий,  коли  блокується  цілеспрямована  життєдіяльність  в  дискретний  момент  розвитку особистості.  Це  викликано  сімейними  конфліктами,  асоціальним  способом  життя родин,  іноді  раптовою  втратою  близької  людини.  Часто  діти  вулиці  мають  нічим необґрунтований  потяг  до  бродяжництва,  життя  на  вулиці,  це  свідчить  про  наявність  у неповнолітнього психічного відхилення—дромоманії. Вулична соціальна робота з дітьми вулиці має на меті поліпшити  їх соціальне становище та  здоров’я,  привнести  у  їх  життя  те,  чого  вони  найбільше  потребують,  спонукати  їх  до встановлення  позитивних  стосунків  із  соціальними  вуличними  працівниками.  Цей  вид соціальної роботи в Україні  тільки починає впроваджуватися,  зокрема у рамках міжнародного проекту „Допомогти дітям вулиці”. Теоретичною  і методологічною основою вуличної роботи з безпритульними та бездоглядними дітьми є ліберальний підхід, який передбачає надання дітям безпосередньо на вулиці таких видів допомоги:

– забезпечення регулярним гарячим харчуванням, організація роботи виїзних кухонь;

– створення банків одягу і взуття, забезпечення ними дітей-бродяг;

– впорядкування місць для ночівлі, влаштування туди дітей;

– надання медичної допомоги стаціонарними і мобільними (виїзними) амбулаторіями; 

– проведення ігор та екскурсій;

–  проведення  виховних  бесід,  спрямованих  на  посилення  мотивації  дітей  до  соціально прийнятної поведінки; 

– надання моральної та психологічної допомоги;

–  проведення  просвітницької  роботи  щодо  ризику  різних  захворювань  і  засобів  їх профілактики, прав дитини та організацій, які їм можуть допомогти а цьому.

„Аутріч-робота”  або  вулична  робота  з  дітьми  вулиці  спрямована  на  залучення безпритульних  та бездоглядних дітей до  соціального  закладу, де  їм нададуть допомогу. Варто зауважити, що між вуличним життям  і поверненням в сім’ю повинні  існувати проміжні ланки, наприклад,  Центри  соціально-профілактичної  роботи  з  дітьми  вулиці.  Ці  заклади  мають комплексно підходити до розв’язання проблеми дітей вулиці, а вулична робота повинна бути у їх діяльності першочерговою ланкою допомоги. Вулична  робота  з  безпритульними  та  бездоглядними  неповнолітніми  має  починатися  зі збору  інформації  про  дитину,  вияснення  причин  виходу  на  вулицю  з  метою  складання індивідуальної  програми  допомоги. Наступними  кроками  є  встановлення  відносин  співпраці  з угрупуваннями  вуличних  дітей (тусовками),  надання  їм  різноманітних  послуг,  індивідуальна робота  з дитиною щодо  вибору  власного майбутнього. Головним  завданням  вуличної соціальної роботи у даному випадку є сприяння у формуванні у безпритульних та бездоглядних дітей  мотивації  на  повернення  до  сім’ї,  на  активну  позицію  у  вирішенні  власної  долі.

Враховуючи  специфіку  цього  виду  соціальної  вуличної  роботи,  слід  зазначити,  що  вона  має орієнтуватися на довгострокову стратегію допомоги дітям вулиці. У ситуаціях, коли дитина не має батьків або перебуває в конфлікті з родиною чи життя в родині  становить  для  неї  небезпеку,  необхідний  спеціальний  заклад,  який  міг  би  не  тільки вирішити проблему, але й надати тимчасовий притулок клієнтові. Причому, надання притулку є логічним  продовженням  вуличної  соціальної  роботи.  Тобто,  у  структурі  Центру  соціально-профілактичної роботи з дітьми вулиці має бути денний стаціонар, центр нічного перебування, консультаційний  психологічний  кабінет  довіри,  юридичний  кабінет  довіри.  Центр  також  має виступати  посередником  між  вуличною  дитиною  та  суспільством:  сім’єю,  соціалізуючим середовищем, міліцією та ін. Досягти  результатів  у  соціальній  роботі  з  дітьми  вулиці  не завжди  легко,  оскільки,  як правило, вони  проявляють  надмірну  замкнутість,  настороженість,  несприйняття  соціально-педагогічних  впливів.  Робота  з  ними  потребує  неабиякого  терпіння,  такту  і  гнучкості, усвідомлення  того,  що  результати  будуть  очевидні  не  відразу.  Лише  цілеспрямоване довготривале спілкування з ними, включення  їх у процес самореалізації приведуть до змін у  їх побуті, соціальному існуванні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ЕТАПИ ВУЛИЧНОЇ  СОЦІАЛЬНО – ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Технологію роботи з вуличними дітьми можна розділити на наступні етапи:

1 етап – спостереження  за вуличними дітьми, їх угрупуванням. Основні моменти, які бажано з'ясувати:

– режим існування, шкідливі звички, склад групи (основної, змінний), який вплив дорослих, виявлення лідерів;

2 етап – встановлення  першого безпосереднього контакту. В ході бесіди слід з'ясувати:

– давно діти на вулиці, давно утворили тусовку;

– хто з працівників інших організацій працює з дітьми;

– які стосунки з міліцією;

– які стосунки з іншими угрупуваннями;

– чи є у дітей згідно з сім'ями;

– чи вони живуть на вулиці постійно або періодично повертаються додому, а також чи є у них можливість жити в сім'ї.

3 етап – розробка  спеціальної програми по роботі  з цими дітьми, при розробці  якої треба спиратися на наявні  можливості, не слід ставити свідомо  нездійсненні цілі, переоцінювати  власні сили. Для дитини, що живе  фактично на вулиці, завтрашнього  дня як ніби немає. Він живе  сьогодні. Його примітивні потреби, інтереси сиюминутны. Потрібно оптимальне поєднання стратегічних і тактичних цілей. Вуличні діти не виживають поодинці, вони збираються в групи. Програми потрібно розробляти для кожної окремо взятої території, групи, тусовки. Як тільки проблема себе зживає, програма закривається.

Узагальнюючи досвід роботи зарубіжних фахівців соціальних педагогів в області вуличної роботи, можна зробити наступні рекомендації починаючому соціальному педагогу:

- робота в парах "хлопець-дівчина" дозволяє, з  одного боку, зробити роботу безпечніше, а з іншого - формувати довіру  у дитини;

- вечірній час  роботи сприяє потраплянню в  полі зору фахівців найбільшої  кількості дітей "групи ризику";

- кожній парі  фахівців повинна відводиться  певна територія, яку вона повинна  добре знати і орієнтуватися  в ній;

- волонтерська діяльність: необхідно прагнути підключати  до своєї роботи дітей, на яких  можна покластися, щоб підвищити  оперативність роботи;

- пошук дітей  вулиць: джерелами інформації про  дітей "групи ризику" можуть  бути дорослі, які проживають  на даній території, відділ профілактики  правопорушень неповнолітніх, самі  вуличні діти. Формою пошуку може  стати рейд, обхід, поширення листівок  з проханням повідомити про  дітей, які потребують допомоги, за певною телефоном;

- форми допомоги: традиційні форми допомоги (походи, спортивно-культурні заходи тощо) в процесі співпраці з різними  дитячими досуговыми організаціями, установами соціального захисту, правоохоронними органами, адміністрацією і т. п. можуть бути доповнені влаштуванням дітей у гуртки та секції, консультаціями фахівців (психолога, нарколога та ін), визначенням в установи соціального захисту;