Виникнення братських шкіл в Україні в період українського Відродження

Памво Беринда – видатний діяч української культури та освіти, лексикограф та письменник. Народився у Галичині. Працював друкарем і гравером у Стрятині, Перемишлі, Львові, а з 1619 р. – у Києві. Був головним друкарем, редактором, перекладачем у Києво-Печерській лаврі. Найвизначніша праця Беринди – перший друкований український словник „Лексикон словеноросский и имен толкование” (1627 р.). Словник містить 6982 поняття, слова та імена тогочасної церковнослов’янської мови з перекладом та тлумаченням тогочасною українською літературною мовою. П. Беринда – один із зачинателів української поезії та шкільної драми, автор віршованої композиції „На Рождество Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для утіхи праволавним християнам” (1616 р.) – видатної пам’ятки української літератури.[15]

Борецький Іов – український церковний, політичний і освітній діяч. Народився в селі Бірчому на Галичині. Освіту здобув за кордоном. Викладав у Львівській братській школі. 1604 – 1605 рр. – її ректор. 1615 р. виступив одним із засновників Київської братської школи, в якій згодом став ректором. 1620 – 1631 рр. – київський православний митрополит. Іов Борецький – автор полемічних творів, спрямованих на захист православ’я: „Протестація” (1621 р.), „Юстифікація” (1622 р.). 1628 – 1629 рр. Борецький разом із митрополитом В. Рутським робив спроби примирити дві українські церкви – православну і греко-католицьку. Проте його плани не знайшли підтримки.[4]

Красовський Іван – керівник Львівського Успенського братства у 1580 1610-их рр. Львів’янин, син члена братства у 50-их рр. Дем’яна Красовського, вихідця з Володимира-Волинського. На початку 80-их рр. XVI ст. став членом Львівського братства і з реформою 1586 р. поряд з братами Рогатинцями активно втілював реформаторські ідеї в діяльність Успенського братства, перетворюючи його в центр культурної, освітньої, національної роботи українців. З 1586 р. Красовський неодноразово ставав одним із старійшин Львівського братства. За активну реформаторську працю в братстві І. Красовський зазнав переслідувань не тільки польської міської влади, а й Львівського єпископа Г. Балабана. За намовою останнього Іван 1589 р. навіть був підданий анафемі, яка була знята константинопольським єпископом Єремією. Після прийняття унії, Красовський став на бік її противників. Підтримував зв’язки з „некоронованим королем” України-Руси князем Констянтином Острозьким, неодноразово був в Острозі.

Іван Красовський разом з Андрієм Білдагою написав 1609 р. Інструкцію послам братства на сейм Речі Посполитої та проект промови до польського короля „Лемент”, де задекларовано захист національно-культурних, релігіних та політичних інтересів українців. [9]

Мелетій Смотрицький – визначний український церковний і культурний діяч, письменник-полеміст. Походив із с. Смотрича на Поділлі, син Герасима Смотрицького. Навчався в Острозькій академії, з 1601 р. – у Віленській єзуїтській колегії, згодом слухав лекції у Лейпцизькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому університетах. Здобув учений ступінь доктора медицини. Близько 1608 р. оселився у Вільно, 1616 р. постригся в ченці. Виступав спільно з членами Віленського братства на захист православної віри. Згодом перебрався до Києва. 1618 – 1620 рр. – викладач і ректор Київської братської школи. З 1620 р. – архієпископ полоцький. Виступав разом з митрополитом київським І. Борецьким проти Берестейської унії, вів боротьбу з уніатським полоцьким архієпископом Й. Кунцевичем. Написав низку полемічних трактатів, спрямованих на оборону православ’я – „Антіграфі” (1608 р.), „Тренос, або плач східної церкви...” (1610 р.), „Obrona Verificaciey…” (1621 р.), „Syplikacja…” (1623 р.) та ін.

Після подорожі до Константинополя, Сирії та Палестини Смотрицький 1627 р. перейшов на сторону унії. З цього часу до кінця життя перебував у Дерманському монастирі на Волині. 1628 – 1629 рр. видав твори: „Апологія подорожі до східних країн...”, „Паренезіс, або нагадування народу руському...”, „Екзетісіс...”, в яких відмовився від своїх антиунійних виступів та ідей. Найвизначніший твір Смотрицького – „Граматіки словенськія правильное синтагма...” (1619 р.), в якій упорядкував церковнослов’янську мову. Цей твір Смотрицького протягом XVII – XVIII ст. перевидавався кілька разів у Москві та в Румунії. [5]

Касіян Сакович – український церковний діяч, письменник-полеміст. Народився у с. Потемчах Белзького воєводства у родині священника. Освіту здобув у Замойській і Краківській академіях. Був дяком греко-католицької церкви у Перемишлі. 1620 р. прийняв чернецтво в Києві, у 1620 – 1624 рр. – ректор Київської братської школи. 1625 р. очолював у Любліні православне братство. Згодом прийняв греко-католицьку віру, за що 1628 р. підданий анафемі Київським православним собором. 1626 – 1639 рр. – архімандрит Дубенського васим’янського монастиря, 1641 р. прийняв католицизм.

У 1622 р. Касіян Сакович написав у Києві „Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана Войська... Запорозького”, виголошені учнями Київської братської школи під час поховання гетьмана Петра Сагайдачного. Інші твори Саковича польською мовою: філософські трактати „Арістотелеві проблеми, або питання про природу людини” (1620 р.), „Трактат про душу” (1625 р.). у творі „Перспектива” (1642 р.) Касіян Сакович аргументував свій перехід у католицтво, полемізував з православним і уніатським духовенством щодо доцільності збереження юліанського календаря і деяких літургійних обрядів. Обстоював розвиток освіти на українських землях.[7]

 

4. Висновки до розділу II.

 

Отже, як бачимо педагогічна думка в Україні розвивалась не на пустому місці, а на основі багатостолітнього виховного досвіду народу та під впливом педагогічних ідей визначних діячів братських шкіл, які значною мірою пожвавили розвиток шкільної освіти, провели глибоку системну організацію педагогічного процесу в Україні, сприяли глибокому національному вихованню, всебічному розвитку підростаючого покоління, виховати в них почуття патріотизму, гуманності. Саме в цих школах було ретельно розроблено і глибоко продумано зміст процесу навчання, чітке методичне забезпечення цього процесу. Таким чином, учителі України достатньо чітко зрозуміли важливість таких педагогічних вимог, як послідовність і систематичність у навчальному процесі.

Такий послідовний і продуманий розвиток освіти був зумовлений тим, що український народ завжди прагнув до грамоти, освіти, обстоював збереження національного, народного духу, православної віри, любові до рідної землі, мови, традицій, звичаїв. Найголовнішим аспектом тут є те, що освіта була доступна усім верствам населення, як бідним, так і багатим, і ставлення учителів до учнів від цього не змінювалось.

Слід також зазначити, що саме розвиток освіти і виховання тогочасної України лишив свій відбиток на розвиток сучасних нам педагогічних ідей.

У навчально-виховному процесі школи утверджувалися демократичні принципи організації життя вихованців. Так, у статуті школи були чітко визначені права й обов'язки учнів, учителів і батьків, що сприяло об'єднанню зусиль школи і сім'ї, опікунів у вихованні дітей. Учні повинні були систематично відвідувати уроки, добре вчитися, слухатися старших і вчителів, бути скромними і стриманими; вчителі - ставитися до всіх учнів однаково вимогливо і з повагою, добре знати свій предмет, бути прикладом у всьому. Батьки мусили стежити за навчанням учнів, їхньою поведінкою, не порушувати встановлених у школі вимог до вихованців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Унікальним явищем в історії вітчизняної освіти була діяльність братських шкіл (80-ті роки XVI ст.), які організовували і утримували церковні братства (громадсько-політичні організації православних громадян) з метою зміцнення православ'я. Серед них були як елементарні, так і школи підвищеного рівня. Найвідоміші — Львівська (перша школа, заснована Успенським братством у 1586 p.), Київська та Луцька школи. Притаманними їм рисами були:

1) демократичність. У школі  мали право навчатися діти  різних станів населення, статут  школи зобов'язував учителя ставитись  до всіх учнів однаково. Для  сиріт та дітей з інших міст  братства відкривали гуртожитки (бурси);

2) введення елементів  класно-урочної системи навчання. В елементарних братських школах  учнів поділяли на три групи  залежно від набутих знань, умінь, навичок, а з XVII ст. у братських  школах підвищеного типу встановилася  класна система занять. Навчальний  рік розпочинався з 1 вересня, було  введено канікули, екзамени тощо;

3) налагоджений тісний  зв'язок з батьками чи родичами  учнів. Між батьками і школою  укладалася письмова угода, де  обумовлювались обов'язки сторін  з виховання і навчання дітей;

4) чітка організація навчання. Заборонялись пропуски занять, запізнення, існувала налагоджена система чергових;

5) ґрунтовність освіти, яка  не поступалася західноєвропейській.

Високий рівень освіти забезпечували вчителі, які згодом стали відомими не лише в Україні, а й за її межами. Це — Іов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький Транквіліон, Мелетій Смотрицький, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Тарасій Земка, Ісайя Трофимович-Козловський, Захарія Копистенський, Софроній Почаський та ін. Всі вони працювали якийсь час вчителями братських шкіл.

Традиційно високий рівень освіти усіх верств українського суспільства зазначав сирійський мандрівник Павло Алепський, який у 1652 р. їхав Україною до Москви: «Мало не всі українці та більша частина їхніх жінок і дочок уміють читати, добре знають порядок церковної служби; священики вчать сиріт, не дають їм вештатися без діла по вулицях. Черниці Вознесенського монастиря усі були не тільки письменні, а навіть високовчені й самі писали багато наукових та інших творів. Серед ченців є люди вчені, знавці права, або юристи, філософи і красномовці. У Лаврі є славетний печатний дім, що обслуговує весь край той. З його виходять церковні книжки, прегарно надруковані, на великих паперах малюнки значних місцевостей і країн, наукові розсліди та інше».

Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами.

Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували госпіталі та православні церкви, відкривали друкарні, де видавалися українські книги і підручники, піклувалися життям братчиків тощо. В основу своєї діяльності вони поклали ідеологію просвітительства, а головним засобом своєї боротьби обрали школи.

 

 

Список використаної літератури:

 

1. Артемова Л.В. Історія педагогіки К.: Либідь, 2006. - 105 c.
2. АЮЗР. — Ч. 1, т. 6. — С. 593 — 594, 687, 753.
3. Бабишин С. Школа та освіта Давньої Русі. – К.: Вища Школа, 1972. – 240с. – С.88-100.
4. Біднов В. Школа та освіта на Україні / В кн: Українська культура: лекції за ред. Дмитра Анатоновича – К., 1993. – 367с. – С.40-72.
5. Довідник з історії України від А до Я. – Генеза, 2000.
6. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури 16-17 ст.-К., 1966.
7. Ісаєвич Я.Д. Освітній рух в Україні 17 ст. // Київська старовина. -1995. -№ 1.
8. Історія педагогіки: курс лекцій Навчальний посібник / К., 2004.- 171 c.
9. Історія української культури. Під заг. ред. Івана Крип'якевича. - К.: АТ Обереги, 1993
10. Історія філософії на Україні. У 3 томах / За ред. В.І. Шинкарука. – Т.1: Філософія доби феодалізму. – К.: Наукова думка, 1987. – 400 с.
11. Кралюк П. Зазн. праця. — C. 31 — 38.
12. Левківський М. В. Історія педагогіки: Підручник. - Київ, Центр навчальної літератури, 2003. - 360с.
13. Марія Колесник, "Українські православні братства. Історія їх виникнення та діяльність". газета "Успенська вежа", Січень 1995 року.
14. Мединський Є. Братські школи України і Білорусі в 16-17 ст. – К., "Радянська школа",1958. – 209с. – С.78-80.
15. Митюров Б. Розвиток педагогічної думки на Україні в 16-17 ст. – К., "РШ", 1968. – 211с.- С.34-36.
16. Н. П. Волкова Педагогіка Посібник Київ Видавничий центр «Академія» 2001