Життєвий шлях великого педагога: Григорій Ващенко

 

ЗМІСТ

 

 

 

Вступ……………………………………………………………………………3

Життєвий шлях великого педагога…………………………………………...4

Національна система  освіти у поглядах Г. Ващенка………………………...11

Висновки………………………………………………………………………..17

Список використаних джерел…………………………………………………18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Григорій Ващенко  став творцем української національної системи освіти.

Психолого-педагогічний творчий доробок Григорія Ващенка  набуває особливої актуальності сьогодні в зв’язку з впровадженням  Програми нового покоління, яка     втілює його погляди на дошкільну  педагогіку, про яку він мріяв. Адже в основі концепції дошкільного  виховання,  яку висунув Г. Ващенко,  лежить ставлення до малої дитини як до найвищої цінності.

Важливо вдумливо осмислити  й узагальнити ідеї видатного  українського педагога Григорія Ващенка, який любив українську молодь і докладав чимало зусиль до її виховання в  національному дусі.

В Україні знайомство з педагогічними працями Г. Г. Ващенка почалося лише в останнє  десятиліття XX ст., тобто після проголошення державної незалежності. З публікації представника української діаспори О. Коваля „Григорій Ващенко –  творець виховної освітньої системи” (1993) в журналі „Рідна школа” почалося входження постаті Григорія Григоровича  в коло вітчизняних педагогів.

Відтоді в Україні  почала ширитися хвиля інтересу до творчості Г. Г. Ващенка: перевидаються його праці, з’являються аналітичні розвідки                    (А. Бойко, О. Вишневський та ін.).

У підручнику В. П. Кравця „Історія української школи і  педагогіки” (1994) його персоналія вперше вводиться до курсу української  історії педагогіки для вузів.

У 2000 р. Г. М. Бугайцева  захистила першу кандидатську дисертацію на тему „Проблеми виховання молодого покоління у творчій спадщині Григорія Ващенка”. У 1995 р. було засноване  Всеукраїнське педагогічне товариство                    ім. Григорія Ващенка, основним завданням  якого стало повернення педагогічній науці спадщини діяча та її популяризація.

\

Життєвий  шлях великого педагога

 

Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня 1878 р. в с. Богданівка Полтавської губернії (тепер – Чернігівська область) в сім’ї дрібномаєтного дворянина-козака. В автобіографії вчений наголошував на значному впливі батьків на своє формування: мати хотіла бачити сина священиком, а батько прищепив йому „любов до рідної землі, почуття наполегливості й сумлінності в роботі”. Через соціальну нерівність між чоловіком і дружиною (селянкою, колишньою кріпачкою) в сім’ї Ващенків не було злагоди і статків, що й змусило батьків віддати десятирічного сина до Роменського духовного училища, а по його закінченні – до Полтавської духовної семінарії. Бажаючи продовжити духовну освіту, у 1898 р. Григорій Ващенко хотів вступити до Київської духовної академії, але, як пише він в автобіографії, його „не допустили до конкурсного іспиту як бунтівника”. Таку характеристику він одержав ще в семінарії, після конфлікту з інспектором духовних училищ архімандритом Агапітом. 
     Невдача з іспитами й матеріальна скрута змусили Григорія Григоровича рік вчителювати в с. Битниці на Полтавщині. Але бажання здобути вищу освіту не полишало юнака, й у 1899 р. він вступив до Московської богословської академії з ,,думкою присвятити себе служінню Богові”. Окрім навчання, майбутній педагог брав активну участь у роботі українського гуртка, де виступав із доповідями, організовував шевченківські свята тощо. До цього періоду належать і його перші літературні спроби: оповідання ,,Німий” (1900) та поема „Сідхарта” (1902). 
     По закінченні академії Г. Г. Ващенко повертається до педагогічної праці: викладає в Полтавській парафіяльній жіночій школі (1903), у духовній школі м. Кутаїсі (Грузія, 1904). Після повернення до Полтави (1905) працює в комерційній школі та в учительській семінарії. Він не став стороннім спостерігачем революційних подій 1905 р.: з колегами їздив селами Полтавщини і збирав інформацію про репресії царського уряду щодо повсталих селян, яку потім опублікував у пресі. Через це зазнав утисків поліції і змушений був виїхати до м. Тихвин, що під Санкт-Петербургом, де одержав місце учителя в жіночій гімназії. 
     Після революційних подій 1905 р. у Г. Г. Ващенка посилюється почуття національної свідомості й бажання протистояти самодержавству. Про це свідчать його подальші літературні праці – збірка „Пісня в кайданах” (1907), п’єса „Сліпий” (1911), яка була надрукована під псевдонімом Г. Васьковський й отримала прихильні відгуки в просвітницьких колах інтелігенції. У 1911 р. Григорій Григорович повертається в Україну і продовжує вчителювання у містах Тульчин, Ромни. У цей час у нього прокидається потяг до наукових пошуків у галузі педагогіки і психології. Він захоплюється творчістю відомого психолога і педагога П. Лесгафта, проводить психологічні експерименти з учнями комерційної школи.

 Коли після  Лютневої революції 1917 р. в Україні значно активізувався національний рух і українське громадянство взялося власними силами будувати українське шкільництво та освітню справу, Г. Г. Ващенко був у лавах тих викладачів, які самовіддано долучилися до процесу українізації. У цей час велику роботу з поширення освіти серед народу провадило Українське товариство шкільної освіти, з ініціативи якого організовувалися вчительські курси з українознавства. Саме цій справі віддавав свої сили і Г. Г. Ващенко. Він працював над перекваліфікацією вчителів і читав лекції з української мови, літератури й педагогічної психології на курсах українізації педагогів у Прилуках, Ромнах, Хоролі. З жовтня 1917 р. Г. Г. Ващенко – викладач педагогіки, психології, логіки та теорії і психології художньої творчості Полтавського вчительського інституту. Одночасно він обіймає посаду директора вчительської семінарії. 
     У роки визвольних змагань педагог знаходиться у вирі освітянського життя. Він бере участь у II Всеукраїнському учительському з’їзді (10–12 серпня 1917 р.) і в своєму виступі пропонує заснувати українську педагогічну академію, а делегатів закликає до впровадження психологічних експериментів з учнями. За часів Гетьманату, з кінця 1918 р. Григорій Григорович працював доцентом створеного на той час у Полтаві Українського історико-філологічного факультету, що був філією Харківського університету. Викладаючи психологію, педагог продовжує проводити українську національну лінію. Після встановлення радянської влади, яка видала Постанову від 24 травня 1920 р. „Про мобілізацію професорів і вчителів” для ліквідації неписьменності, та через закриття вчительської семінарії Г. Г. Ващенко перейшов на роботу до педагогічної школи (педтехнікуму) ім. Б. Грінченка у містечку Білики (1921 – кінець 1923 р.). Ця установа мала на меті готувати вчителів для сільських шкіл. Під керівництвом Г. Г. Ващенка слухачі не лише вчилися, а й виготовляли приладдя для психологічних досліджень, ставили психологічні експерименти. 
     Фахову діяльність Григорій Григорович поєднував з активною громадською роботою. Він створив і очолив у Біликах товариство „Просвіта”. За його ініціативи слухачі педкурсів ставили для селян українські вистави, влаштовували хорові концерти. У своїх споминах педагог називає цей час найактивнішим періодом свого життя.

Проте не знайшовши  спільної мови з деякими співробітниками  курсів, Г. Г. Ващенко кидає роботу, знову від’їздить до Полтави (кінець 1923 р.) й починає працювати в Інституті народної освіти (ІНО), що утворився внаслідок об’єднання колишнього вчительського інституту та історико-філологічного факультету – філії Харківського університету.

На факультеті соціального  виховання він читає основи психології у зв’язку з психологією дитини, основи педології, курс дитячої творчості  і дитячої літератури, методику вивчення дитини, організацію дитячих установ, веде семінарські заняття з соціального  виховання. 3 переліку назв дисциплін, які викладав педагог, ясно, що він  стояв на позиціях тогочасної офіційної  педагогічної науки, сповідуючи принципи рефлексології. Втілюючи їх у життя,

Григорій Григорович виступає на вчительській конференції  з пропозицією про створення  в Полтаві дослідно-педологічної станції при ІНО, пише низку статей, присвячених педології, зокрема  психотехніці.

З весни 1925 р. його призначають керівником новоствореного кабінету

соціального виховання  при ІНО, завданням якого було вивчення дитячого колективу за схемою, розробленою відомим українським  ученим-педологом О. С. Залужним. Одночасно  Г. Г. Ващенко стає професором і керівником кафедри педагогіки Полтавського ІНО.    

До початку 30-х  років Г. Г. Ващенко вже реалізувався як науковець. У колі його дослідницьких  інтересів були проблеми дидактики, зокрема одвічно дискусійне питання  класифікації і номенклатури методів  навчання. У виданні „Загальні  методи навчання” (1929) педагог аналізує методи шкільного навчання на загальному тлі розумового виховання молоді, визначає зміст способів організації  вчителем (викладачем) навчально-пізнавальної діяльності учнів (студентів). В основу власної класифікації автор заклав необхідність виконання двоєдиної  умови: система суто технічних засобів  навчання має підпорядковуватися повній педагогічній логіці вчителя, на основі якої можливе здійснення слушних  комбінацій цих засобів відповідно до потреб конкретного освітнього моменту. Водночас, залучаючи значний історико-педагогічний матеріал, Григорій Григорович доводить, що класифікація методів навчання має  бути доволі адекватною класифікації методів науки. Ця книжка певний час  використовувалася у практиці інститутів соцвиху (з 1928 р. ІНО почали називатися саме так), але потім була розкритикована й вилучена з ужитку. Деякі часткові дидактичні питання вчений виклав у  низці статей (наприклад „До питання  про класифікацію методів навчальної роботи. На підставі матеріалів Полтавського ІНО”, „Філософія прагматизму як методологічна  основа методу проектів” та ін.).   

Окремий розділ педагогічного  доробку Г. Г. Ващенка у 20–30-ті роки становлять питання педології. У  численних статтях педагог аналізує результати дослідження вікових  та індивідуальних особливостей учнів  і студентів, що проводились на основі використання тестів і різних методик  вітчизняних і зарубіжних учених („Методи об’єктивного обслідування техніки читання”, „Наслідки математичного  тесту над дітьми Полтавських  шкіл”, „Психологічні профілі студентів  П.І.Н.О. за колективним тестом Россолімо” та ін.). Він також обґрунтовує необхідність забезпечення школі статусу педагогічного центру певного мікрорайону з метою зміцнення її зв’язку з життям („Школа яко громадсько-культурний центр”) і в цьому контексті висвітлює позитивний, на його переконання, досвід роботи дитячих закладів інтернатного типу, дитячих колоній (зокрема макаренківської колонії ім. М. Горького), дитячих містечок („Дослідження установ соціального виховання інтернатного типу на Полтавщині”). Багато дописів учений присвятив висвітленню та узагальненню передового досвіду вчителів Полтавщини („Конференція робітників установ соціяльного виховання закритого типу в м. Полтаві”, „Конференція вчителів м. Полтави”, „3-я конференція робітників установ соціяльного виховання закритого типу Полтавської округи” та ін.), організації лабораторій і майстерень при вузах, які були покликані сприяти втіленню у практику поширеного в той час Дальтон-плану. Григорій Григорович знаходився у гущині педагогічного життя, брав активну участь в обговореннях нагальних освітянських завдань. Про визнання його авторитету науковця свідчить факт призначення Г. Г. Ващенка керівником новоствореної аспірантури при кафедрі педагогіки Полтавського ІНО (1931).         
     Наприкінці 1933 р. (як зазначав сам педагог, за звинуваченням у буржуазно-націоналістичному ухилі) Г. Г. Ващенка було звільнено з посади й навіть „виключено із спілки працівників освіти і секції наукових працівників”. Україною прокотилася жахлива хвиля антиукраїнських владних репресій. Не оминула вона й Г. Г. Ващенка. Через два роки після вимушеного безробіття, перебуваючи у Москві, Г. Г. Ващенко одержав змогу очолити кафедру педагогіки в Сталінградському педагогічному інституті. Під час викладання в цьому вузі Григорій Григорович продовжував наукові дослідження в напрямі критичного аналізу вчення швейцарського психолога Ж. Піаже про розвиток мислення дошкільників, а також з’ясовував місце бесіди-розповіді у процесі їхнього навчання. Статті, присвячені цим проблемам та опубліковані російською мовою в записках Сталінградського педінституту, були частинами докторської дисертації „Мова дітей переддошкільного і дошкільного віку як засіб спілкування”, яку автор через початок Другої світової війни не завершив.     
     З яких причин утиски проти Г. Г. Ващенка в Україні були припинені – достовірно невідомо, але в 1940 р. він дістав змогу не лише повернутися на Батьківщину, а й знову обійняти посаду завідувача кафедри педагогіки та аспірантури Полтавського педагогічного інституту. Як зазначає у своїй статті німецький дослідник історії української педагогіки Г. Хілліг, в архівних документах цього вузу вказується, що на початок літа 1941 р. професор                      Г. Г. Ващенко був найбільш високооплачуваним викладачем вузу. У планах наукової роботи інституту зафіксовано, що він розробляв тему „Розвиток і виховання мови й мислення дітей дошкільного віку”, яка мала в кінцевому вигляді стати завершальним розділом його дисертації.

Під час фашистської  окупації України професор Ващенко  стає редактором газети „Полтавське  слово”. За словами Г. Хілліга, він  складає довідку про історію  виховання та освіти в Радянському  Союзі, замовлену йому німецькою  окупаційною владою в особі Рейхскомісаріату (1942). Багато пізніше, у 1965 р. переклад цієї розвідки українською мовою під  назвою „Педагогічна наука в СССР”  був опублікований в журналі  української діаспори в Англії „Визвольний  шлях”. Залишаючи поза коментарем морально-ідейний  вибір Г. Г. Ващенка, зазначимо лише, що в 1944 р. він із сім’єю залишив  Україну й виїхав до Німеччини.    

Останній період творчої діяльності педагога проходив за кордоном. З кінця 1945 р. Г. Г. Ващенко  стає професором педагогіки у створеному українцями-емігрантами Українському вільному університеті (Мюнхен), а в 1950 р. – ректором Української богословської  академії (Мюнхен). У цей час Григорій Григорович веде активну громадсько-педагогічну  роботу з виховання молоді української  діаспори. З позицій антикомунізму  він часто виступає з доповідями політико-виховного спрямування  перед членами Спілки Української  Молоді (СУМ), читає лекції в літніх таборах цієї організації, пише на її замовлення освітньо-пропагандистські статті до сумівського журналу „Авангард”. Реальним доказом того, що Г. Г. Ващенко став ідейним наставником емігрантської молоді, є створена на замовлення СУМу програмова праця „Виховний ідеал” (1946), яка й нині визначає ідейну платформу діяльності цієї спілки. У цій книзі педагог розкриває своє бачення виховного ідеалу як національно-соціального феномену, тобто виховання, на думку Г. Г. Ващенка, завжди має бути національним за характером і зумовленим певними історичними реаліями. Воно має формувати у молоді ціннісні орієнтири відповідно до національних традицій і характеру та глибокої релігійності. Педагогічне кредо Г. Г. Ващенка зосереджене в тезі, згідно з якою головним для українця є „служба Богові й Батьківщині”. Окрім суспільно-політичної, організаторської і викладацької роботи, Г. Г. Ващенко провадить і суто наукові дослідження, значно розширюючи сферу своїх педагогічних інтересів. Він розробляє питання теорії національного морального виховання та шляхи можливого реформування системи освіти в Україні.    

 Хоча більшість  проголошених Г. Г. Ващенком  ідей залишиться лише на сторінках  його творів через певний консерватизм  у ставленні до демократії  і перебільшення національного  складника у визначенні цінностей  освіти й виховання в сучасних  умовах, але його беззастережна  любов до України і пошуки  шляхів до її самостійності,  відображені в педагогічній спадщині, поставили його, хоча й через  багато років, на почесне місце  в історії української освіти. 
     Помер Г. Г. Ващенко 2 травня 1967 р. у Мюнхені, де й похований.   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Національна система освіти у поглядах Г. Ващенка

 

У своїх педагогічних працях Г. Ващенко обґрунтував українську національну систему освіти, головними  елементами якої вважав:

• ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалістичним атеїзмом;
• християнську мораль як основу родини і здорового суспільства;
• високий рівень педагогічних наук, що у минулому мають світлі сторінки (письменство княжої доби, „Повчання дітям” Володимира Мономаха, філософське вчення Григорія Сковороди, учнів Києво-Могилянської академії, твори К. Ушинського тощо);
• організацію педагогічних досліджень і розбудову педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Система національного  виховання повинна охоплювати й  родинне виховання.

Г. Ващенко пропонував таку структуру системи освіти у  вільній Україні:

1) передшкільне  і шкільне виховання: материнський  догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-ти  років);

2) початкова школа  (6-14 років);

3) середня школа:  класична гімназія, реальна школа,  середні технічні школи, учительська  семінарія, середня агрономічна  школа, середня медична школа  (14-18 років);

4) висока школа:  університет, високі технічні  школи, педагогічний інститут, академія  мистецтва, консерваторія, військова  академія (18 - 22-23 роки);

5) позашкільна освіта;

6) науково-дослідні  установи: Академія наук, Академія  педагогічних наук.

Уважний аналіз створеної  Г.Г. Ващенком структури системи освіти у вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з урахуванням стану тогочасної

відбудови державності, задовольняла б всі потреби державотворення.

Професор Г.Г. Ващенко  у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі.

Ці моральні цінності Г.Г. Ващенко виводить з християнської  віри і релігії.

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до виконання подвійної високої  мети: служіння Богові й своїй нації. Причому служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні вартості мають знайти своє втілення.