Емоційний компонент національного характеру українського народу

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут права та психології

Кафедра психологічних  дисциплін

 

 

Реферат

На тему: Емоційний  компонент національного характеру українського народу

 

 

                                                                          Виконала

                                                                            студентка 3 курсу

                                                                            31 навчальної групи

                                                                           Коцюба Руслана

 

                                                                             Перевірила

                                                                             доцент кафедри

                                                                             психологічних дисциплін

                                                                             Бажанюк В.С.

 

Київ-2013

План

Вступ

Емоційний компонент національного характеру українців

Висновки

Список використаної літератури

 

        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

Вступ

    Проблема національного характеру – це проблема цілісності та єдності культурно-історичного буття народу. Це також і проблема національної,культурно-цивілізаційної ідентифікації та самоідентифікації народу.

     Кожна спільнота має власну ієрархію цінностей, своє уявлення про взірцеве життя. Правила поведінки змінюються від народу до народу, вони також змінюються в одному народі, від століття до століття.

     Емоційність одна із  домінантних рис українського характеру , що виявляється в музикальності, наближеності до природи , культі жінки й родини , релігійності, толерантності до інших народів , працелюбності , гостинності тощо. Також це і підвищена чутливість української душі, її вразливість , схильність ображатися і, відповідно, слабка  вольова реакція.

   Емоційні елементи національного характеру українців слугують важливим способом стихійного ,безпосереднього відображення навколишньої дійсності в психіці членів етнічної спільноти. Вони підкоряються впливу соціального і політичного життя, проявляються в повсякденному житті  в основному на буденному рівні і тісно пов’язані з поведінкою людей. Саме тому дана тема є такою актуальному у наш час і потребує дослідження.

Емоційний компонент  національного характеру українського народу

Емоційний компонент - визначає симпатії та антипатії народу до певних значущих об’єктів.

Емоційний компонент включає:

1) емоційні стани, що  передують організації вербального  і поведінкового компонентів; 

2

2) переживання, пов'язані  з найважливішими вербальними  елементами.

     Емоційність  і тісно пов’язана з нею  естетична домінанта - наступна  з переважаючих  рис українського  національного характеру, яку  вирізняє більшість дослідників.  В усьому світі українців, навіть  на побутовому рівні, вважають  емоційними людьми. Їхні жвавість, дитяча безпосередність, вразливість  та чуйність захоплюють і полонять  представників нормативно-логічної  західної психокультури[6].

      Мальовничі  пейзажі України, її живописна  природа пробуджують поетичне  натхнення і ваблять уяву митця.  Нескінченний краєвид степу, стрімкі  річки, затишні куточки  лісів  не залишають байдужими  нікого. Вся ця краса не могла не  позначитися на українцях. Їхній   біофілічний психотип, потяг до усього живого, натурального й гармонійного, естетичного виражають своєрідну життєлюбність. Естетизм українців, їхнє почуття форми не зупиняється на феноменології краси, а намагається проникнути  та розкрити таємниці природи, людської душі та всесвіту. Всесвіт для українця — найближче, естетично привабливе довкілля, яке відображає його власну емоційність[10,c.534].

   Емоційні психокультури завжди давали людству титанів мистецтва: музики, архітектури, поезії, драматургії. Не є винятком і Україна, де в кожному місті, містечку й селі можна зустріти піснярів, поетів, музикантів, природна обдарованість яких єнедосяжною для європейського rаtіо.

   Україна увійшла  до когорти держав-сибаритів,  для яких мистецтво – канон  усіх сфер життєдіяльності. Річ  у тім, що емоційно-естетична  домінанта в українській психокультурі не врівноважена прагматичністю і тяжіє до самодостатності, придушуючи майже все, у чому немає естетичної привабливості...

 

3

  На мою думку, емоційність  українців спрямована на внутрішній  світ. Неможливо говорити про  емоційність і гіпертрофовану  чуттєвістьукраїнців без згадки про так звану українську «філософію серця», представниками якої є Г.Сковорода та П.Юркевич.Згідно з цією філософією центром особистості є емоційно-вольове єство людського духу – «серце» . Пізнати себе - це зануритись у внутрішній світ людського буття [13,c.142-145].

   Одним із центральних  положень духовно-філософської  доктрини Г.Сковороди є заклик  до самопізнання, яке означає  пізнання Бога у собі. Принцип  «пізнай себе» проходить крізь  усі філософські твори філософа. Любов до Бога виступає любов’ю  до самого себе. Ця любов розкривається  через образ серця, який є  символічним у філософській доктрині  мислителя. У символіці приховується  істина, виявивши яку, людина досягне  щастя [3,c.115].

    Схожі погляди  поділяє й П.Юркевич. У центрі  філософської доктрини мислителя  постає людина з двома началами  – розумом і серцем.             

   Перший виступає  тим проявом, який властивий  всім людям, а другий є символом  неповторності кожної окремої  людини. Для філософа «серце»  – багатозначний символ. Воно  скеровує вчинки людини на  добрі чи погані, здатне не  лише переживати, а й пізнавати,  а також виступає душевним  станом людини.

     На духовно-емоційному  началі акцентують філософи XVIII–XIX ст. Однак, за свідченням етнографічних  матеріалів, домінування емоційних  проявів було властиве для  етнопсихології ще давніх русинів.  Воно виражене в українській  ліриці, поезії, фольклорі, образотворчому  мистецтві. 

Так, наприклад, відомий історик  М.Грушевський вважав однією із значимих психологічних характеристик слов’ян  поетичність і музикальність.

4

В українських народних піснях і думах часто зустрічаються слова, які відповідають експресивності та емоційності народу, це, зокрема, «журба», «доля», «серце», «любов» тощо[3,c.120].

     Перевага емоційно-чуттєвого  начала над раціональним у  структурі провідних ознак українського  менталітету приймається багатьма  вітчизняними дослідниками. Емоційна  вдача українців яскраво виражена  в українському фольклорі, народно-образотворчому  мистецтві, поезії, тобто в усіх  сферах духовного життя суспільства,  яке накладає відбиток не лише  на культурно-побутову, а й суспільно-політичну  сферу. Превалювання почуттів  над розумом, за І.Мірчуком, властиве  не лише українцям, а всім  слов’янським народам[3,c.204].

     В українців  інтровентаризм завжди був пов’язаний з почуттєвістю.Українська духовність є за своєю природою глибоко християнська, український дух ніколи не виявляв потягу до насилля.   Підвищена чутливість, зокрема, й до взаємин з іншими людьми, інколи поєднується з певною амбіційністю («гоноровитістю»), що може мати свій вияв у зовнішніх атрибутах, яким надається більшого значення, ніж самій суті явищ.  Деякі дослідники , вказують на недостатню розвиненість соціальної волі в українців.Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характері українця часто призводила до того, що поставлені цілі не були досягнуті, чи реалізовувалися не так, як були задумані.А неадекватність вольової регуляції відбивається в такій характерологічній рисі, як упертість. Названа особливість поведінки виявляється у намаганні діяти по-своєму , всупереч розумним доказам чи порадам[13].

     Ідеться про  підвищену чутливість української  душі,її вразливість , схильність  ображатися і, відповідно, слабку  вольову реакцію. 

5

В.Янів підкреслює, що «українська  почуттєвість» проявляється в невизнанні авторитетів: до визнання авторитету українець  приходить радше під впливом  настрою, хвильового захоплення, ніж  у результаті об’єктивного аналізу  заслуг цілого життя людини. І звідси - часта пошана авторитетів малого формату при поодинокій пошані справжніх  історичних авторитетів великого масштабу.[6]

   В українців ще  в давні часи почуття до  рідного краю переважали над  вигодами від колонізації нових  земель.І на заваді цьому стояло те, що можна назвати

«синдромом страху перед  гомогенним простором». Тому двір українця був влаштований як універсальна система ; це своєрідний мікрокосмос, у  якому був власний сад, квітник, дім, город та ін. Тому , до речі, місце  поселення росіянина  , як правило  не виокремлене із середовища (часто навіть огорожі немає), а хутір українця - цілком автономна система.

     У зв’язку  з цим можна зробити висновок, що в географічному плані українці- мозаїчний етнос (ліс, лісостеп, степ, море, гори). В українців є батьківщина - те місце, де вони вперше сформувалися як етнос [5].

     В Україні  історично склалися три регіони:східно-південний,  центральний та західний.Особливістю Східної України є відсутність спільних психологічних рис, які б об’єднували населення регіону. Центральній Україні , де переважають українці , характерне зіткнення традиційного історичного укладу, національної культури з нав’язаним унітарним типом радянської (квазі) цивілізації, з її спрямованістю до стирання національних особливостей і панування російськомовної культури [10].

    На нашу думку,лише  Західна Україна зберегла певну  традицію спільних рис українського  національного характеру, а тому  стала на початку XX ст. п’ємонтом національного відродження.

  6

  Становлення національної  самосвідомості відбувалося в  екстремальних умовах, коли українці  постійно – збройно і мирно  - утверджували право на існування  цілісного етнічного організму. 

Тому дружинницький, а потім і козацький тип людини- оборони віри, честі й волі- творив традицію патріота. Загальновизнано, що войовничість українців , їх здатність до дуже швидкого формування військових добровільних частин була використана Росією для власного розвитку. Уся історія збройних українських формувань - від Запорізької Січі до Центральної

Ради, а від неї до УПА- свідчить про войовничість національної вдачі, яка майже нерозривна з  мистецьким характером української  натури, з її лагідністю і навіть

ніжністю, що не зменшує ані  бойовитості, ані не виключає жорстокості. Наприклад, образ козака Мамая є втіленням вищевказаної суперечливості.

     В історії  українського народу велике значення  мали так звані межові ситуації - «загрози смерті»,»випадковості», «терпіння», що сформували геополітичний  простір України.Це породжувало два стилі реакії в українців:авантюристично-козацький, або героїчний, який призводив до пристосовницького й пасивного ставлення до середовища.У часи різких поворотів історії ці психологічні настанови знаходять свій вияв у бунтарстві, героїчній боротьбі за українську державність і разом з тим- в егоцентризмі,байдужості до державно-цивілізованого буття народу[12].

     Українці завжди  були землеробським етносом. Постійний  зв’язок з землею , який називають  українським антеїзмом, наклав на їх духовність відбиток психічної селянськості. Культ землі , землеробської праці є основою світобачення українського селянина.У його космогонічній системі серед п’яти вихідних стихій світобудови – небо, вода,земля, вогонь- домінантою є саме земля.

7

І не просто земля як космічне тіло, а земля як грунт. На відміну від росіян, українці прив’язані до землі , вони називають її ненею. В українському фольклорі вона навіть стоїть над Богом і святими.  Закликати саме Бога і святих до землеробської праці міг у своїй уяві лише українець, за філософією землі та праці якого великим гріхом є відчудження від земних справ, землеробства [1].

 Відносна незмінність  природного середовища, процесів, які  відбуваються в ньому щороку, чітка розподіленість річного циклу життєдіяльності сформували такі риси духовного світу українця, як поміркованість, мовчазність, повільність. Його духовність характеризується також постійною зайнятістю господарством, прив’язаністю до своєї родини, усталеністю форм діяльності та поведінки. Саме стабільність життєвої вдачі стала основою тієї системи свят, обрядів, звичаїв і прикмет, які охоплюють практично всі сфери життя українця. Саме через них він переважно виражає свою релігійність.

     Селянське  життя українця , не маючи надто  широких масштабів, формувало  в нього здібність до зосередженості  на власному духовному світові.  Саме на цій основі в українця  формувалися такі риси характеру  , як невпевненість, замкнутість  вдачі, звуження зовнішньої життєвої  експансії, інтровертне зосередження, що було сприятливим грунтом для сприйняття й постійного відтворення ідеї Спасителя, байдужості до конфесійних відмінностей, церковно-релігійних рухів, які охоплювали  головним чином верхівки конфесій [15].