Ощущение как познавательный процесс

2. Концепції  культури мови у різних лінгвістичних  центрах. 

Невід'ємним  складником теорії літературних мов  виступає культура мови, або мовна  культура. Сам термін "мовна культура" безпосередньо пов'язаний з розвитком  теорії літературних мов, яка розроблялася, зокрема, в чеському мовознавстві у 30-ті роки нашого століття. 

У Празькому  лінгвістичному гуртку досить плідно було застосовано функціональний підхід до вивчення літературної мови і сформульовано  теоретичні засади культури чеської  мови. Празькі вчені висунули своє розуміння суті літературної мови, обґрунтували теорію мовної норми і кодифікації, розробили теорію мовних стилів, застосувавши функціональний підхід до стилю. 

У вступі до доповіді, виголошеної на ІV лінгвістичному з'їзді в Копенгагені 1936 року, Б. Гавранек поставив питання, чи є взагалі мовна норма, нормування літературної мови і мовна культура предметом лінгвістичного вивчення, чи належить її дослідження до наукових лінгвістичних завдань? У згаданій доповіді він ствердно відповів на це запитання. Празькі мовознавці, окресливши коло проблем мовної культури, наголосили на свідомому "перетворенні мови як простого засобу, простого представника об'єктивного світу, в самостійний об'єкт нашої уваги, наших роздумів, наших емоцій" (Havranek, 1935, 2). 

Поняття мовної культури передусім розглядалося як удосконалення літературної мови, в  ширшому плані — як культура вираження  й передачі думок. Заслугою лінгвістики 30-х років був вироблений погляд на мовну культуру як на мовну діяльність, як свідому цілеспрямовану турботу про літературну мову; одночасно враховувалася й мета цієї діяльності, тобто сама культивована мова, а також мовна культура тих, хто користується літературною мовою, тобто носіїв мови. Ця багатоаспектність поняття і багатозначність терміна спричинилися до спроб диференціювати в понятійному і термінологічному відношеннях широке поняття мовної культури. Зокрема, розрізняють рівень мови і рівень мовлення, а також стан мови і мовну діяльність. Відповідно кваліфікують поняття мовної і мовленнєвої культури, диференціюючи стан мови, її системи і норми з урахуванням властивих їй комунікативних завдань, а також стан і рівень комунікації у певний конкретний час і в даному суспільстві. Інший аспект — культура мови як культивування (удосконалення) мови і мовних висловлювань. 

Отже, у працях чеських і словацьких мовознавців (НЗЛ, 1988) виділяється чотири кола явищ, які входять у різному обсязі в поняття мовної культури: а) явища, що стосуються мови, — йдеться про  мовну культуру у власному значенні цього слова; б) явища, що стосуються мовлення, — інколи цей аспект диференціюється і термінологічно, і тоді йдеться про культуру мовлення. Причому в обох сферах (у сфері мови і мовлення) однаково розрізняються 1) культура як стан, рівень (мови і мовлення), 2) культура як діяльність, тобто культивування (удосконалення) мови і мовлення. 

Ці проблеми стали предметом узагальнення в  теоретичних працях із розвитку слов'янських  літературних мов. В українському і  російському мовознавстві останніх десятиліть активно обговорювався статус культури мови як окремої галузі знань. Вона оформилась в системі лінгвістичних дисциплін як власне практичний курс у 50-60-ті роки ХХ століття. 

У русистиці  відомі такі концепції культури мови (за російською термінологією — "культуры речи"): 1) вчення про правильність мовлення, чи ортологія, яке належить О. Ахмановій, Ю. Бєльчикову, В. Веселитському; 2) теорія "комунікативної доцільності" В. Костомарова і А. Леонтьєва, продовженням якої стала теорія "гарного мовлення" Б. Головіна; 3) концепція Л. Скворцова, у якій обґрунтовується необхідність оволодіння на першому етапі нормами літературної мови, на другому — мовленнєвою майстерністю, власне культурою мовлення; 4) концепція М. Ілляша, який культуру мовлення вбачає у володінні літературними нормами, упорядкованій сукупності нормативних мовленнєвих засобів, проте у теорії аналізує також комунікативні якості мовлення (чим близький до Б. Головіна); 5) прагматико-функціональний принцип висвітлення мовленнєво-культурних проблем А. Васильєвої; 6) діалогічна концепція культури мовлення А. Михальської. 

Абсолютизація одного з аспектів культури мови приводить  дослідників до створення окремих  дисциплін чи "вчень", які претендують  на визначальне місце в рамках мовної культури. Так, у російському  мовознавстві виникла "ортологія". Це вчення про "правильне" мовлення будувалося, за задумом його творців, як галузь мовознавства, основною категорією якого є категорія варіантності, яка осмислюється й оцінюється з погляду тенденцій мовного розвитку (Ахманова, Бельчиков, Веселитский, 1960; Ахманова, Бельчиков, Веселитский, 1965). Ортологічний підхід не одержав у подальшому розвитку, проте зумовив посилення уваги до категорії варіантності (в межах нормативності). 

Обґрунтовуючи теоретичні засади культури мови, дослідники виходять із поняття комунікативної доцільності (Костомаров, 1966; Костомаров, 1968; Костомаров, Леонтьев, 1966), нормативності літературної мови (Скворцов, 1978; Скворцов, 1980; Ильяш, 1984), комунікативних якостей мови (Головин, 1988; Васильева, 1990), комунікативних намірів (Васильева, 1990), комунікативної стратегії (Михальская, 1990) тощо. Незважаючи на розбіжності метамовного і термінологічного плану, можна зауважити, що теоретичні основи мовної культури об'єднують функціональний аспект мови і розуміння мови як суспільного явища. 

В україністиці проблеми культури мови були в центрі наукових студій багатьох учених та культурних дiячiв: Олени Пчілки (Пчилка, 1881), Івана  Франка (Сербенська, 1990), Лесі Українки (Іваненко, 1991), Івана Верхратського (Парасин, 1991), Володимира Гнатюка (Струганець, 1993), Івана Огієнка (Огієнко, 1991), Олени Курило (Білецька, 1993), Миколи Гладкого (Гладкий, 1927), М. Сулими (Сулима, 1927, Сулима, 19281; Сулима, 19282; Сулима, 19283), Всеволода Ганцова (Ганцов, 1925), Олекси Синявського (Синявський, 19311), Павла Тичини (Тичина, 1967), Максима Рильського (Рильський, 1971; Рильський, 1973), Олекси Кундзіча (Кундзіч, 1973), Микити Шумила (Шумило, 1989; Шумило, 1990). Науковці зверталися до таких аспектів мовної культури, як зв'язок культури мови із загальною культурою людини, духовністю суспiльства (Олена Пчілка, І. Франко, І. Огієнко, М. Сулима, В. Ганцов, М. Шумило), проблема іншомовних запозичень і новотворів (Олена Пчілка, Леся Українка, І.Верхратський, І.Огієнко, М.Гладкий, П.Тичина, М.Рильський), культура мови перекладу (Олена Пчілка, В.Гнатюк, М.Рильський, О.Кундзіч), зв'язок культури мови з лексикографією (О.Курило, М.Рильський) та ін. Їхня літературна і наукова творчість, редакторська робота, мовні рецензії та консультації у газетах і часописах сприяли усталенню загальнолiтературних норм, практичному розв'язанню проблем добору засобiв вираження iз народно-розмовної мови. 

Починаючи з 60-х  років, з часу виокремлення культури мови в самостійну дисципліну, українськi вченi розробляють теоретичні проблеми культури мови, що мають впливати на практичну мовну дiяльнiсть: поняття культури мови (Коваль, 1961; Коваль, 1964; Жовтобрюх, 1967; Пилинський, 1968; Пилинський, 19761; Коваль, 1977; Єрмоленко, 1977; Жовтобрюх, 1988; Бабич, 1990; КУМ, 1990), мовної норми (Пилинський, 1968; Пилинський, 1969; Пилинський, 19761; Пилинський, 19762; Єрмоленко, 1977; Жовтобрюх, 1984; СТУМ, 1989; КУМ, 1990), зв'язок культури мови із загальною культурою людини (Сухомлинський, 1968; Русанівський, 19891; Русанівський, 19892; КУМ, 1990; Панько, 1992), проблеми функціонування української мови у суспільстві (Єрмоленко, 1989; Русанівський, 19892; Русанівський, 1990), проблеми виховання мовної особистості, мовної освіти (Сухомлинський, 1968; Сухомлинський, 1989; Мельничайко В., 1991; Єрмоленко, Мацько, 1994; Біляєв, 1995; Мельничайко В., 1995). Переважає практичний, iнструктивно-регулятивний аспект мовних порад (Чак, 1965; Антоненко-Давидович, 1970; Русанівський, Єрмоленко, 1978; Коваль, 1986; Чак, 1989; Антисуржик, 1994). 

З 1967 року Інститут мовознавства імені О.Потебні АН УРСР почав видавати спеціальний  республіканський міжвідомчий збірник "Питання мовної культури" (тепер  виходить під назвою "Культура слова"), в якому зосереджено основну  масу публікацій, присвячених культурі української мови. Стосуються досліджуваної проблеми окремі статті у журналах "Мовознавство", "Українська мова і література в школі" (з 1994 року — "Дивослово"). На сторінках останнього знаходимо публікації на тему мовної культури у формi консультацій. 
 

Актуальні питання  культури мови були в центрі уваги  учасників республіканських наукових конференцій "Мова і духовність нації" (Львів, 1989), "Мова і культура нації" (Львів, 1990), "Стан, проблеми і перспективи  розвитку української мови в Україні" (Київ, 1995), розширеного пленуму Наукової ради "Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності" АН УРСР (Дрогобич, 1990). 

У зазначений час  вийшов ряд колективних монографій, сформованих навколо проблем  функціонування усного літературного мовлення (ЗРУУЛМ, 1965; УУЛМ, 1967; УПЛМ, 1970). Дослідженню складної взаємодії соціальних феноменів мови й культури взагалі присвячені окремі розділи монографій "Розцвітай же, слово)!: Розвиток сучасної української мови" (1983), "Мова і культура" (1986), "Мова. Людина. Суспільство" (1987). В офіційних рамках бездержавності української мови культура мови як наука опосередковано відбивала критичний стан функціонування нацiональної мови i привертала увагу до виховання мовної особистості, культивування лiтературної мови, пiднесення її суспiльного престижу. 

Сприяє усталенню літературної мови, орієнтує мовців на вибір правильного слововживання, засвоєння норм сучасної української літературної мови лексикографічна і довідкова література (СТУМ, 1989; КУМ, 1990; Головащук, 19951; Головащук, 19952; ОСУМ, 1994, Пономарів, 1999). 

3. Основні значення  терміна "культура мови".  

Крiм практичних мовних порад, що поставали в процесi конкретної мовної дiяльностi, культура мови як наука окреслюється у вiдповiдних дефiнiцiях, наведених у посібниках, підручниках, енциклопедичних та енциклопедично-лінгвістичних виданнях. Звертаємо увагу на визначення поняття "культура мови" в термінологічному словнику: "1. Нормативність мови, її відповідність тим вимогам, які ставляться перед мовою в певному мовному середовищі в певний історичний період... Нормативність мови включає в себе і такі якості, як точність, ясність, чистота... Мові високої культури властиві... також багатство словника, різноманітність граматичних конструкцій, художня виразність, логічна стрункість... 2. Розділ філологічної науки, який вивчає мовне життя суспільства в певну епоху (аспект об'єктивно-історичний) і встановлює на науковій основі правила користування мовою як основним засобом спілкування людей, знаряддям формування і вираження думок (аспект нормативно-регулювальний). Зіставлення різних форм усної і писемної мови, з'ясування норм літературної мови на всіх рівнях мовної системи... дають можливість не тільки виявити тенденції її розвитку, а й впливати на цей процес, сприяти реальному втіленню в мовній практиці норм літературної мови, проводити цілеспрямовану мовну політику" (Ганич, Олiйник, 1985, 115–116). 

На нашу думку, культура мови — це: 1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються  за різних умов спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання; 2) культивування (удосконалення) літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм літературної мови, відповідна мовна політика у державі; 3) самостійна лінгвістична дисципліна, яка вивчає стан i статус норм сучасної української лiтературної мови в певну епоху, а також рівень лінгвістичної компетенції мовних особистостей. 

Як прагматична  дисципліна культура мови займається вихованням мовної особистості, дослідженням мовної поведінки в контексті людської діяльності. Комплексна теорія культури мови охоплює вивчення й опис літературної мови, функціонування й динаміку розвитку літературних норм; вивчення й опис загальної мовної ситуації у даному суспільстві; соціологічні дослідження ставлення носіїв до своєї мови, мовних норм і їх кодифікації (реальної і прогностичної), виявлення рівня володіння мовою; вивчення і використання попереднього досвіду в цій сфері.  

4. Культура мови  і культура мовлення.  

У лінгвістичній  літературі вживаються паралельно терміни "культура мови" і "культура мовлення" (пор., наприклад, рос. культура речи, нім. Sprachpflege, англ. culture of speech чи speech culture, польськ. kultura jezyka, чеськ. jzykov kultura, словацьк. jazykov kultra, болг. езикова култура та ін.). 

Між мовою і  мовленням існує діалектичний зв'язок. У такій опозиції (на що вперше звернули увагу незалежно один від одного І. Бодуен де Куртене і Ф. де Соссюр) мова розглядається як система знаків із закодованими у ній результатами пізнання людиною дійсності, а мовлення — як реалізація мови-коду, яка тільки через нього перетворюється в акт комунікації. Мовлення не iснує без мови, її словникового складу, фонетичних законів, правил граматики. Мова абстрактна, потенціальна, відтворювана — мовлення конкретне, актуальне і неповторне; мова відносно стабільна — мовлення динамічне; мова об'єктивна і обов'язкова стосовно мовців — мовлення суб'єктивне і довільне; мова відображає досвід колективу, а мовлення — насамперед досвід індивідуума. Отже, під мовленням розуміється реалізація можливостей мови, функціонування засобів різних мовних рівнів. "Якщо ми говоримо, що в мові відбито характер народу, його психічний склад, побут, історію, то в мовленні виявляється в усіх своїх барвниках конкретна людина з її світосприйманням і самовіддачею, зі своїми знаннями і етичними параметрами" (Панько, 1992, 9).