Ощущение как познавательный процесс

Надаючи перевагу термінологічному словосполученню "культура мовлення", О. Біляєв (Біляєв, 1995, 39) дотримується думки, що поняття "культура мови" і "культура мовлення" співвідносяться між собою так само, як мова і мовлення, тобто як загальне і конкретне. 
 

Назву лінгвістичної  дисципліни культура мовлення пiдтримує  Н. Бабич: "Сама мова не може бути правильною чи неправильною, багатою чи одноманітною, логічною чи нелогічною, точною чи неточною, асонансом чи дисонансом у якомусь стильовому вияві — ту чи іншу із названих ознак може мати мовлення, і насамперед індивідуальне. Тому слід говорити про культуру мовлення: мова (її система, усі її рівні), безперечно, володіє арсеналом засобів для досягнення ознак, які визначають високий рівень її розвитку, необхідний для виконання всіх суспільних функцій, але в мовленні цей арсенал може використовуватись неповно" (Бабич, 1990, 16). 

Слушно висловлює  припущення М. Пилинський, що "антиномія "мова — мовлення" не завжди є принципово необхідною для дослі- джень у галузі культури мови, зокрема для розробки змісту поняття норми і нормативності" (Пилинський, 19761, 65). Оскiльки у галузі культури мови навіть при оцінці індивідуальної практики мовлення справа зводиться, зрештою, до володіння засобами мови і мовними нормами, розгляд конкретних питань у спецiальному аспектi культури мовлення або норми мовлення не завжди потрiбний. А. Коваль, виходячи з теорiї культури мови В. Виноградова, зазначає, що культура мови i культура мовлення мають рiзнi плани дiяльностi. Перша — об'єктивно-iсторичний, друга — iнструктивно-регулятивний. Розвиваючи цю думку, А. Коваль вiдносить до сфери завдань культури мови "визначення мовних норм на всiх рiвнях системи в iсторико-регулятивному i динамiчному планах, визначення структурних типiв рiзних стильових систем мови, їх спiввiдношення i взаємодiї", а до сфери завдань культури мовлення — аналiз усiєї повноти сучасного мовного життя в його вiдповiдностi з системою мови, визначенням рiзних композицiйних форм мовних побудов з уточненням меж вживання слiв, виразiв, конструкцiй i дiапазону їх коливань" (Коваль, 1968, 43–44). Водночас А. Коваль вживає термiн "мовна норма" i вiдносить його до категорiй культури мови. 

Але iнструктивно-регулятивного  плану не можна вiдривати вiд  об'єктивно-iсторичного, як не можна  вважати, що вiн визначає самостiйну  наукову дисциплiну — культуру мовлення. Iнструктивно-регулятивний план — це фактично впорядкування реальної мовної практики на основi встановлення мовних норм. Навряд чи застосування на практицi наукових даних, результатiв однiєї дисциплiни можна розглядати як самостiйну наукову дисциплiну або навiть її частину. Крiм того, визначення мовних норм є неможливим без аналiзу всiєї повноти сучасного мовного життя, який i передбачає встановлення норм. 

Термiн "культура мовлення" можна вживати тiльки тодi, коли йдеться або про якийсь конкретний акт мовлення, або про  особливостi мовлення певної соцiальної чи територiальної групи мовцiв, або про деякi функцiонально-стилiстичнi i так званi ситуативнi норми, що справдi виявляють себе тiльки на рiвнi мовлення. Але коли йдеться про окрему лiнгвiстичну дисциплiну, то видається доцiльним оперувати поняттям "культура мови", а не "культура мовлення". 

5. Предмет дослідження  культури мови.  

Предметом дослідження  культури мови є норми літературної мови в їх конкретно-історичному  вияві. Не можна, однак, уявляти проблематику культури літературної мови ізольовано від проблем національної мови як цілого. "Організуючи тепер свою культурну мову, відшліхтовуючи її, роблячи з неї тонке знаряддя освіченої думки, ми ні на хвилину не сміємо спускати з ока своєї мовної бази — отієї народньої мовної стихії, що одна дає животворчу силу всій культурній надбудові" (Гладкий, 1927, 70)[1]. Вчення про культуру мови не обмежується описом мовної структури, яка склалася. Для того, щоб бути перспективним, воно повинно враховувати зовнішні, нелітературні впливи на традиційну норму, спиратися на об'єктивну картину еволюції літературної мови. Саме у такому контексті слід розуміти тезу В.В.Виноградова про те, що вчення про культуру мови "поширюється і на ті соціально-стилістичні сфери мовного спілкування, які в даний момент ще не включені в канон літературної мови і в систему літературних норм" (Виноградов В.В., 1964, 6). Сфери мовного спілкування, які мають перспективу ввійти у літературний вжиток, належать до периферії літературної мови, де побутують просторіччя, територіальні говори, професійні та соціальні жаргони. Проблеми мовної культури даної мови в окремі періоди її історичного розвитку завжди висвітлювалися з погляду літературної мови щодо нелітературних утворень. Сьогодні в цьому плані активно послуговуються соціологічним поняттям мовної ситуації.