Політичне маніпулювання та можливості його обмеження

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

 

 

 

 

 

 

Політичне маніпулювання та можливості його обмеження

 

 

Виконав:

Студент 1-го курсу

спеціальності «Міжнародна економіка»

Цямрюк Владислав  Сергійович

 

 

 

Київ – 2013

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

1. Поняття політичної  комунікації

2. Засоби політичної комунікації

3. Політичне  маніпулювання та можливості  його обмеження

Висновок

Література

 

 

ВСТУП

 

У політичному  житті велику роль грають комунікативні  процеси, які наповнюють сенсом політичний процес, пов'язують між собою політичних авторів, інститути, забезпечують логічну послідовність політичних подій.

Політична комунікація  є соціальною взаємодією через повідомлення, яке стосується управління і здійснення влади в суспільстві. Вона може мати як формальний (офіційні політичні виступи, дискусії, дебати), так і неформальний характер (обговорення політичних подій за чашкою кави в кафе).

Відправною  точкою у вивченні політичної комунікації  можна вважати 50-ті роки ХХ століття, коли почалися дослідження в галузі вивчення пропаганди в роки другої світової війни. Тоді ж і був сформульований сам термін "політична комунікація".

Надалі дослідження  в цій області оформилися в  самостійний напрям, особливо у другій половині ХХ ст., У зв'язку з розвитком  кібернетичної теорії, зростанням ролі нових комунікаційних систем і технологій.

 

 

1. Поняття політичної  комунікації

 

У сучасному  політичному знанні існує кілька підходів до визначення політичної комунікації:

1. Політична  комунікація - це постійний процес  передачі політичної інформації, за допомогою якого політичні тексти циркулюють між різними елементами політичної системи, а також між політичною і соціальною системами.

2. Політична  комунікація - це весь діапазон  неформальних комунікаційних процесів  у суспільстві, які надають саме різний вплив на політику.

3. Політична  комунікація - це безперервний  обмін політичними смислами між  індивідами і політичними силами  суспільства з метою досягнення  згоди.

Політична комунікація  має на увазі не односторонню спрямованість  сигналів від еліт до маси, а весь діапазон формальних і неформальних комунікаційних процесів у суспільстві, які надають саме різний вплив на політику. Політичне життя в будь-якому суспільстві неможлива без усталених методів політичної комунікації. Кожній політичній системі відповідає своя система політичної комунікації, яка не в останню чергу залежить від рівня соціально-економічного прогресу, ступеня розвитку засобів масової інформації, домінуючого типу політичної культури. Хоча і сама комунікація надає неабиякий вплив на політичну культуру, відтворюючи норми і цінності, прийняті в даному суспільстві.

Важливим аспектом політичної комунікації є взаємини між суб'єктами політики шляхом обміну інформацією в процесі боротьби за владу і її реалізацію. Даний  обмін відбувається за рахунок передачі політичних повідомлень, які можуть бути трьох основних типів:

- Спонукальні (наказ, переконання);

- Інформативні (які можуть нести в собі як реальні, так і вигадані відомості);

- Фактичні (відомості, пов'язані з встановленням і підтриманням контакту між суб'єктами політики).

Інформаційні  потоки політичної комунікації мають  три рівні:

1. Перший рівень - обслуговує органи влади і  управління (на цьому рівні циркулює  в основному службова інформація).

2. Другий рівень - це інформаційне середовище діяльності партій, профспілок, громадських рухів (тут політична комунікація здійснюється шляхом проголошення і обговорення програм, статутів та іншої інформації).

3. Третій рівень - це рівень громадської думки,  масової свідомості та політичної поведінки.

Агентами або  авторами політичних комунікацій можуть бути громадяни, медіа - структури і  всілякі політичні організації (партії, групи тиску, терористичні організації). Всі вони організують інститути  і структури суспільства, по-різному  включені в інформаційне поле політики. Російський політолог А.І. Соловйов пропонує в якості агентів політичних комунікацій розглядати:

- Інформаційні структури держави (відділи та служби зв'язків з громадськістю різних відомств, прес - секретаріати тощо);

- Різноманітні корпоративні структури (інформаційні відділи партій, суспільно-політичних рухів, оформлених груп інтересів);

- Спеціалізовані інформаційні структури (консалтингові і рекламні агентства);

- Засоби масової інформації в їх політичне призначення (незалежно від того, чи є вони самостійними учасниками ринку інформації, або ж виражають інтереси інших акторів);

- Терористичні та інші організації, що займають в інформаційному просторі не визнані легально позиції;

- Спонсори, рекламодавці та медіа - магнати, які мають специфічні установки та відповідні виходи на інформаційний ринок;

- Різні (з точки зору участі в політичному житті) сегменти соціуму: "публіка", група політично активних громадян, які постійно перебувають в інформаційному контакті з владою; "громадськість", що вступає в контакт з владою в періоди гострого розвитку політичного процесу, і "суспільство ", тобто група громадян, практично не вступають у політичні контакти з владою.

Дані автори можуть бути різною мірою представлені в інформаційних потоках, їх цілі і наміри можуть взагалі не проникати на інформаційний ринок або, потрапивши туди, не викликати належного політичного відповіді. Тому, з точки зору комунікації, державу можна розглядати як інститут влади і управління, якому властива відома неузгодженість дій його повноважних органів в інформаційному просторі. Враховуючи те, що держава в інформаційному полі представлена великою кількістю різних суб'єктів, можна стверджувати, що інформаційні продукти, вироблені цими суб'єктами, можуть суперечити одне одному, не тільки провокуючи різноспрямовані політичні реакції населення, а й заважаючи реалізації цілеспрямованої стратегії розвитку суспільства. Тому владним структурам доводиться вирішувати досить специфічні завдання на інформаційному ринку за погодженням політичної та інформаційної складових системи державного управління, які покликані знизити можливий негативний комунікативний ефект.

Комунікація має  свої закони, використання яких може посилити її ефективність. Людині недосвідченому схема комунікації представляється простий: якесь джерело (І) передає інформацію - якась аудиторія (А) її сприймає:

 

 

 

Однак, необхідно  врахувати і такі фактори:

- джерело інформації завжди пов'язаний з наявністю феномена коментатора (К). Тобто важливо, як подається інформація і ким вона подається (ВВС: "Факт недоторканний, коментарі вільні").

- Інформація прокоментована є вже повідомленням, що мають ціннісні аспекти.

- Особливо значущим є контекст повідомлення. Інформацію, яку не можна промовчати, але вона не дуже вигідна з точки зору правлячої еліти, можна, наприклад, подати в блоці новин дуже побіжно, або змонтувати з рекламою жувальної гумки. Існують і більш складні прийоми, розраховані на об'єктивні закони людської психіки: інформація про політичних опонентів поміщається в контекст подій, що викликають тільки негативну реакцію у переважної більшості глядачів - насильство, голод, руйнування, катастрофи і т.д.

- Між джерелом інформації і комунікатором, а також між повідомленням і аудиторією, існують так звані "Перешкоди", "шуми".

Комунікатор може привнести в повідомлення навіть мимоволі (наприклад, за рахунок міміки) абсолютно несподівану забарвлення  переданої інформації. З іншого боку, слухач може інтерпретувати одержуване повідомлення, незважаючи на всі зусилля  комунікатора, по-своєму - з шкідливості, або тому, що на кухні закипів чайник (а поки він бігав його вимикати, прослухав частина повідомлення, що має головну смислове навантаження).

- І нарешті, важливим є вказівка на наявність референтних груп. Сприйняття переданого повідомлення часто залежить від того, перебував слухач в цей час наодинці з комунікатором або сприймав повідомлення в групі.

Політична комунікація  виконує ряд функцій по відношенню до політичної системи і громадянського суспільства:

1. Інформаційну (розповсюдження необхідних знань про елементи політичної системи та їхнє функціонування).

2. Регулятивну  (дозволяє виробити оптимальний  механізм взаємодії як між  елементами політичної системи,  так і між політичною системою  і громадянським суспільством).

3. Функцію політичної соціалізації (сприяє становленню важливих і необхідних норм політичної діяльності і політичної поведінки, готує громадськість до участі в політиці).

4. Маніпулятивну  (сприяє формуванню громадської  думки з найбільш важливих  політичних питань).

Отже, політична  комунікація є невід'ємним елементом  політичної системи суспільства. Важливими  властивостями політичної комунікації  в ідеалі повинні бути вільні потоки точною, повною, завершеною і перевіреній  інформації про політичні явища  і процеси. Політико-комунікативні процеси повинні бути орієнтовані на діалог і досягнення взаєморозуміння, на домінуючі в суспільстві цінності, що визначає в кінцевому підсумку рівень стабільності та ефективності політичної системи.

 

2. Засоби політичної комунікації

 

Колективний характер реалізуються в політиці цілей передбачає їх обов'язкове усвідомлення і поділ усіма членами колективу (держави, нації, групи, партії тощо). Забезпечення цього неможливо тільки лише при прямому, контактній взаємодії акторів політичного процесу. Тому стає необхідним використання спеціальних засобів передачі інформації.

Під засобами політичної комунікації розуміють певні  організації і інститути, що функціонують у рамках соціальної і політичної систем, за допомогою яких здійснюється процес обміну інформацією.

Таким чином, засобами масової комунікації можуть бути:

1. Засоби масової  інформації (преса, телебачення,  радіо, плакати, книги і т.д.).

2. Організації  (партії, групи інтересів, які  виступають в якості передавального  ланки при здійсненні процесу комунікації).

3. Неформальні  канали передачі інформації (засновані  на використанні особистих зв'язків).

У політичній літературі в поле зору дослідників частіше  за все потрапляють ЗМІ та неформальні  канали комунікації.

Засоби масової  інформації представляють собою установи, створені для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам.

До ЗМІ відносяться  преса, масові довідники, радіо, телебачення, кіно-і звукозапис, відеозапис, а також індивідуальні засоби накопичення і тиражування інформації (принтери, касети, дискети, диски і т.д.).

Слід зазначити, що засоби масової інформації за своєю  природою багатофункціональні, вони не тільки забезпечують політичну комунікацію, але також є частиною економічної інфраструктури суспільства у вигляді медіа - бізнесу та його соціальної сфери у ролі інституту освіти і культури. Тому ЗМІ лише частково виступають політичним інструментом влади в суспільстві як засоби переміщення політично значимої інформації.

З усіх перерахованих  вище видів ЗМІ найбільшу увагу  дослідників на сьогоднішній день приваблює  телебачення, яке стало вельми привабливим  як для споживача, так і для  виробника політичної інформації. Телебачення  має ряд дуже специфічних рис, які дозволяють виділяти його з загального виряджаючи ЗМІ.

По-перше, те, що відбувається на екрані сприймається телеглядачем як у високому ступені  достовірне, а відчуття від побаченого прирівнюються до відчуттів очевидця, що знаходиться безпосередньо в  умовах реальної ситуації. По-друге, телебачення має високий переконує ефект в силу специфіки самих передач, які передбачають діалог між глядачем і коментатором. І по-третє, якщо газети і радіо в більшості випадків несуть в собі чітку і конкретну інформацію, що залишає мало простору для співучасті і розуміння, то телебачення якраз створює поле недомовленості, яке передбачає розширення можливостей аудиторії для сприйняття повідомлень. До того ж, до друкованого тексту можна повернутися, перечитати та переосмислити його, що неможливо з телесюжетом.

На сьогодні стало очевидним, що жодна політична  сила, політична партія, група, політичний інститут і т.д. не доб'ються успіху, якщо не апробують свої погляди і  пропозиції на масовій аудиторії  через ЗМІ; жоден кандидат у політичні органи не буде мати шансів на обрання, якщо не використовує у своїй передвиборчій кампанії можливості ЗМІ; групи професійних іміджмейкерів, використовуючи маніпуляційні можливості ЗМІ, можуть істотно вплинути на імідж того чи іншого політика.

ЗМІ зробили справжню революцію в політиці. У постіндустріальному суспільстві влада знань і інформації стає вирішальною в управлінні суспільством, відтісняючи на другий план вплив грошей та державного примусу.