Предмет, завдання і методи персонології

Семінарське заняття №1

Тема : Предмет, завдання і методи персонології

(2 год)

План

1. Поняття персонології як науки: актуальність. об’єкт, предмет, завдання.
2. Зміст персонології. Та її зв’язок персонології з практикою.
3. Основні завдання сучасної персонології. Її предмет та зв’язки з іншими науковими галузями.
4. Принципи і методи вивчення  персонології.

Категоріальний апарат “ персонології ” як науки.

1) Персонологія – це напрям психологічної науки, основним предметом вивчення якого є особистість як особлива первинна реальність. Цей термін запропонував Генрі Мюррей (1938). Експерта у сфері досліджень та інтерпретації особистості називають персонологом. Його робота полягає у проведенні теоретичного аналізу особистості, емпіричних досліджень, діагностичної роботи та психотерапії. Персонолог встановлює, якою мірою поведінка людини визначається особистісними особливостями.

Розвиток персонології мав свої характерні риси. Психологія постала наприкінці XIX ст. як дитя філософії та експериментальної фізіології. Видатні представники академічної психології ХІХ ст. Вундт, Еббінгаус, Гельмгольц, Тітченер працювали в тиші університетів, рухались у науковому пошуку за своїми індивідуальними уподобаннями. Теоретики особистості з самого початку вимушені були займатися практичними питаннями, вони усвідомлювали серйозний дефіцит наукових пояснень людської поведінки. Для них на перший план вийшли проблеми цілісності і мотивації психічного життя особистості. Частково така спрямованість досліджень перших персонологів зумовлена також тим, що в академічній психології завжди існують певні обмеження для швидкої професійної кар'єри, а заняття практичною психологією, з яких довелось почати цим ученим, завжди приводять до зустрічі з психологією особистості. Щоправда, сучасні практичні психологи при такій зустрічі зазвичай роблять вигляд, що вони давні добрі знайомі.

Спочатку дослідження особистості відбувались у медичній практиці. Перші дослідники в цій сфері Фройд, Юнг, Мак-Дауголл були кваліфікованими медиками і практикували як психотерапевти. З самого початку персонологи поводилися менш відповідально, ніж "правильні" вчені. Теорії особистості стали у психології певним видом наукового бунтарства. Дослідники особистості виступали проти конвенційних ідей, типових методів, звичної практики досліджень, нормативної проблематики. Це були люди, мало пов'язані з академічною психологією, тому їм було легше відкинути модель поведінки "правильного" вченого. Теоретики особистості і сьогодні від традиційних психологів помітно відрізняються тим, що їхні теорії заплутані та нечітко окреслені, мають спекулятивний характер, не завжди прив'язані до експериментальних і психометричних процедур. Теоретики-персонологи часто відкидають обмеження і вимоги експериментальних підходів, охоплюють будь-які аспекти психічного функціонування своїми теоретичними імпровізаціями. В колі персонологів така наукова поведінка не вважатиметься неприйнятною, все залежить від віртуозності теоретика та інтриги створеної ним персонологічної картини. Персонологічні теорії оцінюються в першу чергу щодо того, наскільки цікаво в них представлена особистість, а вже потім виникає питання, наскільки теорія відповідає реальності. Втім, справжні персонологи здатні визнати досить суперечливі колізії в своїх теоретичних і емпіричних дослідженнях і мислити такими суперечностями. В цьому проявляються особливості саме персонологів як частини психологічного наукового товариства.

У сучасну добу інформаційного світу, коли швидкими темпами відуваються суспільні процеси взаємовідносин між людьми, необхідно чітко та прозоро з»ясувати специфічні особливості персонології, її структурні компоненти на підставі соціально-філософських знань; визначити основні функції персонології.

Персонологія – це наука, що вивчає такий найвищий ціннісний об’єкт як Людину та її поведінку, відносини в суспільстві. Це та наука, що формує та утверджує всебічний погляд людини на громадянське суспільство як діалектично взаємопов»язану цілісність, яка постійно перебуває у стані соціального розвитку. Саме ця наука цілком з»ясовує рольове значення та функції людини як творця в суспільстві. В силу цього постає питання: що таке суспільство, яке воно має бути, чому постійно змінюється, ускладнюється, набуває нових форм?

Для розуміння специфіки персонології соціально-філософські парадигми є інноваційним метологічним інструментом переосмислення людиною свого взаємовідношення із суспільством. Адже людина починає свій шлях, стає людиною, вирізняючись із природи, перетворюючись із її частини (її гомогенного елемента) в персональне (особливе, індивідуальне, оригінальне тощо) стосовно природи і тому відмінне від неї. Але існуюче разом з нею нове ціле зі своїм унікальним – гетерогенним – способом існування. Цей якісно новий спосіб існування належав тільки-но народженій здатності людини – духовності,яка й була «вирізняючим» людину з природи суспільства чинником,трансцендентним («за межовим») стосовно природи суспільства і людського тіла, яке продовжувало залишатись частиною природи такого суспільства.

На наш погляд, трансцендентність людського духу щодо природи суспільства полягає в тому, що на відміну від природного – дійсного (сущого, істинного, абсолютного) існування, є існуванням-екзистенцією. Таке існування здатне комуні кувати з такими темпоральними (часовими) вимірами буття, як минуле і майбутнє, і можливісними екстенсіоналами.

Персонологія містить усобі «теорію» суспільства, яка виступає як теорія і методологія всіх інших суспільних наук,які вивчають різноманітні аспекти життя та діяльності суспільства. Персонологія втілює так званий «соціальний аспект», тобто закономірності, які досліджуються в тій чи іншій сфері суспільного життя, реалізуються через діяльність людей. Цю науку визначають як міждисциплінарну науку про людину та її систему безпеки в суспільстві, що включає в себе суспільні групи, дії конкретних персон (осіб, індивідів) і мають свої цілі та інтереси. Тому і склалася ціла система досліджень. котрі проводяться на зрізі філософії. соціології, права та інших наук.

Персонологія має багато спільного із різними суспільними та іншими дисциплінами. З одного боку, вона відображає соціальну філософію та філософію історії вчень, а з іншого боку – має багато спільного із математичною статистикою, економікою, психологією,правом.

Об»єктом персонології є свідомість людини в суспільстві.

Предметом персонології є закономірні зв’язки в міжособистісних відносинах, що опираються на дані або факти реального світу.

Суспільство настільки складний об’єкт, що одній науці його вивчити не під силу. Внутрішній світ людини вивчає психологія. Поведінку людини в безпосередньому середовищі вивчає соціальна психологія – зріз соціології та психології.Але в цих науках є відповідно спільне, оскільки вивчаєтьсядіяльність людини в суспільстві та їх взаємодія .

Специфікаперсонології полягає в тому, що вона виступає суттєвим аспектом всіх видів суспільних відносин: духовних, соціальних, економічних, ідеологічних, психологічних, правових тощо. На відміну від більшості наук. що вивчають окремі підструктури суспільства, окремі види відносин, персонологія вивчає суспільні відносини людини в суспільстві як єдиний цілісний соціальний організм, що діалектично розвивається.

У цьому розрізі поняття «суспільство» в побутовому мовленні асоціюється із поняттями: країна, держава, суспільствотощо. Але ці поняття варто розрізняти. Країна – це частина світу або територія, окреслена певним кордоном, яка користується державним суверенітетом. Держава – це політична організація даної країни, яка вимагає певного типу режиму влади. Суспільство – соціальна організація певної країни, основою якої є соціальна структура. Цей специфічний ракурс персонології уособлює в собі вироблення науково-обгрунтованих прогнозів та практичних рекомендацій.

2) 2.Місце персонології серед інших наук

У системі суспільних наук персонологія займає особливе місце. Це пояснюється тим, що: 1) вона є наукою про людину в суспільстві, її явища та процеси; 2) вона уособлює в собі людиноцентризм та людинокосмізм у теорії суспільства; 3) всі суспільні науки, які вивчають різноманітні сторони життєдіяльності людини та суспільства, містять ефективно діючу константу соціально-правового аспекту, тобто закони і закономірності, які досліджуються в тій чи іншій сфері суспільного життята реалізуються через діяльність людини (людей, людства); 4) методологічна теорія та практика вивчення людини та її діяльності, методи соціального виміру, що використовуються всіма іншими суспільними науками; 5) склалася цілісна система досліджень, які проводяться на зрізі персонології та інших наук.

Так, зокрема, межі між філософією та персонологією є нечіткими. Філософія через соціальну філософію глибоко проникає в персонологію, і стає, по суті, частиною її теоретичної системи. Історія персонології невіддільна від філософії історії, оскільки їх корені тісно переплітаються в сьогоденні. Персонологія, здійснюючи конкретний аналіз багато вимірності суспільного життя людини, сприяє збагаченню понятійного апарату та предметного змісту соціальної філософії.

Спостерігається тісний зв'язок із соціальною психологією. Проблем соціальної поведінки. зокрема психоаналізу. Існує психологічний напрям у розвитку соціологічних вчень, психологічні методики (тестування. соціометрія) збору соціологічної інформації. У свою чергу соцільні психологи, поряд із психологічними методиками, застосовують соціологічні методи у своїх дослідженнях (опитування, аналіз документів, соціальний експеримент). Спільними проблемами дослідження для персонології та ряду психологічних наук є потреби, мотиви, інтереси, цінності, наміри, настанови, ідеї, настрої людей.

Тісний зв'язок існує між персонологією та правознавством. Існує ряд соціально-філософських теорій: філософія права, соціологія права, юридична деонтологія, право інтелектуальної власності, інформаційне право, безпекотворення.

Те ж саме можна сказати і про тісний зв'язок між персонологією та історією, що також відображає суспільне життя. Історія, як і персонологія, вивчаєвзаємовідносини людини та суспільства, закономірності їх розвитку в конкретних виявах. Тільки історія описує та пояснює соціальні явища та процеси в минулому (в хронології), а персонологія уособлює ці явища в теперішній час і здійснює прогнози на майбутнє, беручи «хвилеподібність» минулого. За цих обставин саме така складова персонології як філософія історії здатна всебічно надати аналіз історичних процесів.

Персонологія активно співпрацює із економічною математикою (кібернетикою) для оперативного методологічного аналізу змін у суспільних відносин за допомогою матричного методу: системи оптимізації та вибору інформації (прийняття ефективно мобільних рішень). Використовується також метод статистики, спостереження, інтерв’ю, описування тощо. При цьому, важливе місце в методологічному розрізі посідає макросоціологічний вимір дослідження персонології, що проводиться в масштабі певного регіону, всієї країни або в ряді країн одночасно.

Персонологія як науковий об’єкт вивчення уособлює в собі соціальні колективи людей (класи, професіональні групи, соціальні прошарки, соціальні інститути) та мікропроцеси (міграція, соціальна мобільність – процес руху індивідів між ієрархічно або іншим чином організованими елементами соціальної структури). За цих обставин персонолог виходить на інституціональний рівень системного аналізу, оперуючи розширеним понятійно-категорійним апаратом інтелектуальної свідомості.

Надалі немає потреби говорити про перегукування персонології та ряду інших суспільних наук (політологія, культурологія, етнографія, релігієзнавство, менеджмент тощо). Варто лише назвати альтернативні галузі, які виникли на зрізі персонології та цих наук: інтелектуалознавство, суспільна риторика, соціологія соціальної роботи.

Життєвосмислова настанова мудрості персонології полягає:у «діагностиці» та «лікуванні» суспільних хвороб; у прагненні до понятійно-абстрактного переосмислення соціальної природи людини; до конкретного опису соціальних феноменів реального життя людини в суспільстві;у формуванні в людині філософії шляхетних образів культури та екологічного мислення; здатності належно сприймати соціальні процеси, що відбуваються в сучасному інформаційному суспільстві; у формуванні системи соціально-філософських знань, що уособлює логіку та істинність теоретичних та практичних процесів суспільного життя.

Таким чином, персонологія як міжгалузева наука генеративно-цілісно виявляє та обґрунтовує гносеологічний алгоритм механізмів переходу від персонального до соціального; визначає ступінь відповідності, збалансування, поведінку в різних макро-та мікросистемах; з»ясовує мотивацію соціальної поведінки світової спільноти ( персон, груп, класів, націй, країн тощо).

3.Структура в системі персонології

Система персонології уособлює в собі структуру діалектично взаємопов’язаних уявлень (міфів, фантазій тощо), поглядів, підходів, соціально-філософських теорій про повсякденність реалій життя, що відтворює дійсність.

Особливістюструктуриперсонології є систематизація (упорядкованість, ієрархічність тощо) системи соціально-філософських знань про персонал людського в суспільстві як діалектично взаємодіючий та органічно цілісний організм.

Структурними компонентами персонології є гносеологічно-епістемологічні теорії знань з огляду соціальної філософії та філософії історії та дієвість персоналу в усіх сферах суспільства.

Основними чинниками структури персонології є ірраціональнітараціональні.

Ірраціональні чинники містять у собі внутрішній світ персоналу з огляду психоаналітичної філософії. Це сенсорний розвиток свідомості персоналу за допомогою уяви, міфу, фантазії емоційно-чуттєвої сфери.

Раціональні чинники містять у собі розумовий розвиток свідомості персоналу з огляду практичної філософії як вияв інтелектуалізації особистості. Значним внеском у подальший розвиток раціонального чиннику структури персонології є молода наука «Інтелектуалознавство».