Психолого-педагогічні засоби попередження конфліктної поведінки студентів

б) профілактичні та психокорекційні: спостереження, бесіда, міні-лекція, групова дискусія, рольова гра, соціально-психологічний тренінг, психологічне консультування.

          Практичне та теоретичне значення результатів полягають в тому, що викладений матеріал допоможе зрозуміти про причини виникнення та розвитку педагогічного конфлікту у ВНЗ та визначення специфічних явищ, які супроводжують цей конфлікт. А також матеріал допоможе при підготовці лекцій, семінарів, дипломних і наукових праць. Дані отриманні в ході експерименту показали шляхи виявлення стилів поведінки (один або декілька), на які найбільше або найменше орієнтуються учасники опитування, побудували «груповий» профіль поведінки в конфлікті студентів, дозволять розробити корекційну програму, спрямовану на опанування особистістю (групою) різноманітними стилями поведінки в конфлікті та доцільністю їх використання в різних професійних ситуаціях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

ПРОБЛЕМА КОНФЛІКТУ  В СУЧАСНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

 

 

 

1. Поняття конфлікту в психології. Історія вивчення та методологічні підходи у вивченні конфліктів.

Конфлікти як істотна  сторона соціальних зв'язків, взаємодії  і відносин людей, їх поведінки і  вчинків завжди, з незапам'ятних  часів притягали до себе увагу  людини. Свідоцтва тому — міфологія  і релігія різних народів, фольклор і пам'ятники стародавньої літератури, думки античних і середньовічних мислителів, досягнення соціальних і гуманітарних наук.

Узяти, наприклад, сюжет  з «яблуком розбрату» і «судом Паріса» в грецькій міфології, або  біблейську оповідь про розбрат між Каїном і Авелем — синами Адама і Єви. Відвіку був помічений зв'язок пояснення конфліктів з розумінням суті самої людини і суспільства. Через те коріння конфліктології йде в глибоку старовину, до витоків соціальної філософії. У ставленні до конфліктів завжди існувало два погляди: перший, починаючи від давньогрецького філософа Геракліта, визнавав за конфліктом законне місце у суспільних відносинах, бо протиборство, у тому числі і війна, є «батько всього і цар всього». Він вважав протиборство та злиття протилежностей джерелом розвитку. Протилежну думку мав Платон: конфлікт - це негативне явище, але можливо побудувати такі відносини, де конфліктам не буде місця, а розвиток буде проходити без боротьби протиріч. Обидва погляди так чи інакше стали основою для багатьох психологічних теорій та парадигм [7, 9].

На сьогодні дослідження  конфліктів у галузі психології базуються  на парадигмах, розроблених у західній психології. Розглянемо найбільш розповсюдженні з них.

1. Психоаналітична (фрейдистська) парадигма. В її основі лежать психологічні концепції 3. Фрейда та його послідовників і опонентів А. Адлера, К. Хорні, Е. Фрома [7, 15, 38, 44]:

• причинами конфліктів є протиріччя між моральними і суспільними умовами та традиціями з однієї сторони та природними інстинктами - з іншої (такі протиріччя породжують передусім внутрішньо особистісні конфлікти);
• людина конфліктна за своєю природою, так як в ній борються неусвідомлювані бажання, які мають амбівалентний (протилежний) характер, тому амбівалентність почуттів веде до амбівалентності особи та її відносин, поведінки та діяльності;
• конфлікт виникає тоді, коли сила впливу суспільних умов значно перевищує здатність людини до сублімації, тобто людина нездатна трансформувати інстинктивні форми поведінки у більш прийнятні для даної ситуації. Такі конфлікти виражаються в сильних неврозах, можуть спровокувати злочинну поведінку;
• головним джерелом внутрішньоособистісного конфлікту є беззахисність людини перед навколишнім агресивним світом, відчуття своєї неповноцінності та недосконалості. Спроби людини позбавитися почуття неповноцінності викликають у неї зриви та конфлікти;
• конфлікт виникає у системі відносин особи з соціальним оточенням, а ворожість людини - це його нормальна реакція на ворожий світ;
• у процесі свого розвитку людина приходить до відокремлення та індивідуалізації, яке проходить в умовах конфлікту особистості з соціальним середовищем. Несвідомими мотивами конфліктності є бажання подолати відчуження свого „Я";
• розв'язати конфлікти можливо за допомогою психоаналітичних методів.

2. Екзистенціальна парадигма (Л. Бінсвангер, Р. Ленг, Ж. Сартр, В. Франкл та інші) [7, 44]. Автори цієї парадигми вважали:

• конфлікт - це порушення автентичності особистості, невідповідність буття у соціальному світі її внутрішній природі;
• у центрі уваги знаходиться дезадаптована особистість з порушеними зв'язками не лише зі світом та іншими людьми, але й з самою собою (тип „нещасливої свідомості"). Тут сприйняття особистого «Я» розколоте, внутрішня мотивація суперечлива та заплутана;
• виникнення „нещасливої свідомості" обумовлене зіткненням гуманної особистості зі злим суспільством, конфліктом між справжністю екзистенціального буття та непідконтрольною дійсністю.

3. Соціотропна парадигма (В. Макдугалл, С. Сігеле та інші ). Згідно цієї парадигми:

• людям притаманні інстинкти страху, виживання, сорому, самоствердження за рахунок інших. Ці інстинкти не усвідомлюються, але впливають на спрямування активності особистості, зумовлюючи її конфліктність;
• ці інстинкти успадковуються, що забезпечує стабільність конфліктності поведінки.

4. Динамічна парадигма,  яку розробляв К. Левін, теж має свої особливості, які формулюються так:

• конфлікт виникає передусім у тих випадках, коли порушується рівновага між індивідом та середовищем;
• основою порушення рівноваги є негативні психічні стани особистості: стреси, перенапруга, фрустрація, психологічний дискомфорт, якщо ці стани тривають довго, то вони набувають мотиваційного значення.

5. Соціометрична парадигма, розробку якої започаткував Дж. Морено [44] містить такі положення:

• конфлікт - це наслідок особливих взаємовідносин між членами групи, їх симпатій і антипатій, різноманітності інтересів та мотивів поведінки;
• конфлікти часто виникають внаслідок недоліків структурної організації групи, а врахування при структуризації емоційних вподобань може знизити ймовірність конфліктів.

6. Інтеракціоніська парадигма, яку представляють Г. Блумер, М. Кун, Т. Шибутані та інші  проголошує:

• основні причини конфліктів пов'язані з соціальною взаємодією особистості, ця взаємодія не відповідає інтересам особистості та може змінюватися;
• у такій ситуації особистість переживає напругу, психологічний дискомфорт, почуття неспроможності впоратися з обставинами, прагнучи подолати ці травмуючи фактори особистість намагається пристосовуватися або змінювати ситуацію, в результаті чого виникають конфлікти;
• велике значення надається рольовій поведінці в конфлікті: соціальні ролі обумовлюють вимоги до характеру та результатів взаємодії; пом'якшити або уникнути конфлікту можна, якщо допомогти людині звільнитися від частини ролей, але обов'язково треба врахувати значущість ролі для особистості, існуючих оцінок та санкцій.

7. Необіхевіористська  парадигма, представлена Н. Міллером, Дж. Доллардом та ін., базується на таких принципах:

• головною рушійною силою конфліктності є фактор „фрустрації-агресії": будь-яка умова, яка заважає досягненню поставленої мети, може викликати фрустрацію, яка переростає в агресію і проявляється у прагненні знищити перешкоду;
• шляхом певного навчання можна виробити неагресивну реакцію на фрустрацію.

В рамках даних парадигм підвищена увага приділяється несвідомим мотивам конфліктної поведінки. Розповсюдженою причиною конфліктності  вважається система відносин, що склались, особливе місце серед яких займає вороже чи недоброзичливе середовище. Існують методи та підходи, що дозволяють впливати на особистість, гармонізувати її і тим самим знизити рівень конфліктності.

Крім наукових парадигм, існують певні теоретичні підходи, чи принципи, що слугують керівною ідеєю, вихідним положенням для наукових досліджень. Вони відрізняються від парадигм меншою жорсткістю і більшим спектром дослідницьких та методичних можливостей. На сьогодні у психології конфліктів сформовано чотири основних теоретичних підходи: організаційний, діяльнісний, особистісний та ситуаційний. Нижче подано їх детальний розгляд.

1. Організаційний підхід (В. В. Бойко, В. І. Лєбєдєв, Р. Л. Кричевський, Ф. Рубахін, А. Л. Журавльов та інші). Прихильники цього підходу вважають:

• конфлікт - це процес та наслідок дії протиріч та недоліків у функціонуванні організації, а також порушення психологічних зв'язків між персоналом у процесі їх взаємодії, який забезпечує стабільність організації як системи;
• об'єктивні та суб'єктивні протиріччя, які становлять загрозу для суб'єктів спільної діяльності, приводять до конфліктів;
• прагнуть розробити універсальні методи діагностики та вирішення конфліктів, сформулювати узагальнені науково-практичні рекомендації, принципи та правила „безконфліктної роботи" організації;
• велику увагу приділяють профілактиці конфліктів, створенню психологічно комфортних умов життєдіяльності у ній.
• об’єкти досліджень: стиль керівництва, умови діяльності, управлінська ієрархія та ін.

2. Діяльнісний підхід  розвивали Н. В. Грішина, С. М. Ємельянов, Н. В. Крогіус, В. Г. Зазикін, та інші [15]. Основними теоретичними положеннями цього підходу були такі:

• дослідник орієнтований на вивчення переважно поведінкових та діяльнісних аспектів суб'єктів конфлікту;
• між конфліктною поведінкою та конфліктною діяльністю опонентів нерідко проводяться паралелі;
• об'єктами досліджень виступають: моделі поведінки в конфлікті (конструктивна, деструктивна, конформна); орієнтація на той чи інший тип взаємодії (втеча, поступка, компроміс, співпраця, примус, суперництво); етапи, чи фази, конфліктного протистояння (інкубаційний, відкрите протистояння, постконфліктна діяльність);
• учасники конфлікту орієнтуються на ту чи іншу модель чи форму поведінки з огляду на їх особистісні особливості, характер чи тип конфлікту, ресурси, які вони мають;
• розробляються сценарії розвитку конфліктів і методи їх профілактики та розв'язання;
• пізніше більше уваги стали приділяти протистоянню як діяльності. Стали вивчати цілі та мотиви конфліктної поведінки, застосування різних стратегій та тактик, характер оцінки конфліктної ситуації, планування конфліктного протиборства та прийняття рішень тощо.

3. Особистісний підхід розробляли В. Т. Зазикін, В. С. Мерлін, Є. В. Зайцев та інші. Особливістю даного підходу є:

• розглядають особистість як центральну ланку конфлікту, що знайшло своє відображення у спробі опису внутрішніх умов конфліктуючих особистостей: мотивів їх конфліктної поведінки, характеру, впливу особистісних характеристик на вибір прийомів конфліктного протистояння, психічного стану опонентів та їх регулятивної ролі;
• робили спроби створити типологію конфліктних особистостей. Виділили наступні їх типи: демонстративний, ригідний, некерований, зверхній та безконфліктний; практик, співрозмовник, мислитель та інші;
• були розроблені узагальнені системи опису психологічних характеристик конфліктних особистостей, описані психологічні причини їх формування та розвиток;
• розв'язання та профілактику конфліктів здійснюють з використанням методів психологічного впливу на опонентів, які повинні привести їх до установки на конструктивне вирішення конфлікту;
• велика увага приділяється кадровій роботі, яка дозволяє проводити профілактику конфліктної поведінки.

Крім того, на основі особистісного  підходу сформувалися мотиваційний та когнітивний напрямки, які в психологічній науці часто розглядаються як самостійні підходи.

У першому підході  причиною конфліктів вважається „боротьба  мотивів" конфліктуючих сторін (Є. М. Дубовська, М. Л. Гомєлаурі та ін.). Згідно з другим, конфлікт - це когнітивний феномен (С. Є. Алєксєєнко, В. Л. Злівков [7, c.35]).

4. Ситуаційний підхід представлений такими дослідниками, як О. Я. Анцупов, Н. В. Грішина, С. К. Князєв та ін. Вони вивчали такі проблеми:

• розгляд кризових і критичних ситуацій, які виникають в процесі життєдіяльності, особливість їх сприйняття, факторів суб'єктивної та об'єктивної причинності в їх оцінці, реагування на них. Спостерігається тенденція розгляду критичних ситуацій як конфліктних;
• тісний зв'язок з особистісним та діяльнісним підходами;
• використання моделювання як способу пізнання конфлікту та методів засвоєння вмінь правильної поведінки в конфлікті та його вирішення;
• розглядають стилі та стратегії конфліктної поведінки як реакції особистості на ситуацію.

5. Інші підходи. Вони характеризуються тим, що орієнтуються переважно на якусь одну схему чи метод, їх ефективність у вивченні конфліктів, формування конструктивних способів розв'язання та управління конфліктів невелика, так як вони недостатньо приділяють увагу саме психологічним факторам. Однак їх методи можна використовувати як доповнення під час розв'язання конфлікту. Розглянемо декілька з них: