Удосконалення волі і характеру особистості в підлітковому віці

МІНІСТРЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ  Г.С.СКОВОРОДИ

 

 

Кафедра психології

 

 

 

УДОСКОНАЛЕННЯ ВОЛІ І ХАРАКТЕРУ ОСОБИСТОСТІ  В ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ

 

 

 

 

 

 

Виконала

Студентка 34 групи

Факультету мистецтв і  дошкільної освіти

Ковальова Олена  Миколаївна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ХАРКІВ – 2013

ЗМІСТ

 

ВСТУП …………………………………………………………………

1. Визначення поняття «воля» і «характер»……………………………
2. Розвиток волі у дітей………………………………………………..
3. Формування характеру і волі….....................................................................

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Аналіз підліткового віку - одна з найбільш дискусійних  проблем вікової психології: терміни  його початку і закінчення, психологічний  зміст провідної діяльності, перелік новоутворень - всі ці аспекти неоднозначно тлумачаться вітчизняними і зарубіжними психологами. Іноді цей період цілком відносять до числа кризових, хоча питання про неминучість кризи та її тривалість є також дискусійним.

Підлітковий вік  характеризується виходом дитини на якісно нову соціальну позицію, пов'язану з пошуком свого місця в суспільстві: підліток починає інтенсивно рефлексу вати на себе, на інших, на суспільство, інакше розставляються акценти - сім'я, школа, однолітки набувають нових значень і смислів. Порівняння себе з дорослими і молодшими дітьми приводить підлітка до висновку, що він вже не дитина, а радше дорослий: він починає відчувати себе дорослим, прагне до визнання оточуючими його самостійності і значущості.

Соціальна ситуація в підлітковому віці відрізняється не стільки за зовнішніми обставинами, скільки за внутрішніми причинами. Підліток продовжує жити в сім'ї, учитися в школі, він оточений переважно тими ж однолітками. Однак сама соціальна ситуація трансформується в його свідомості в абсолютно нові ціннісні орієнтації. Для підлітка відбуваються зрушення в шкалі цінностей. Все освітлюється проекцією рефлексії, насамперед, найближчі: дім, сім'я. Підліток, як правило, живе разом зі своєю сім'єю. Але саме зараз наступає пора оцінок близьких.

Суть соціальної ситуації розвитку полягає в тому, що підліток включається до нової  системи відносин і спілкування  з однолітками і дорослими, при  цьому безпосередній вплив на підлітка здійснює група однолітків.

Вже в самому лінгвістичному значенні слова "підліток" (від латинського - рости, дозрівати, просуватися вперед, виходити з-під опіки) міститься квінтесенція особливостей розвитку підлітка.

Основні психологічні потреби підлітка - прагнення до спілкування з однолітками, прагнення  до самостійності і незалежності, до "емансипації" від дорослих, до визнання своїх прав з боку інших людей.

Проблеми у  взаємостосунках з батьками, конфлікти  з учителями - типове явище для  підліткового віку, однак сила, частота  проявів багато в чому залежать від  позиції дорослих, від уміння реалізувати поважну тактику відповідно до поведінки підлітка.

Підлітковий вік  характеризується різкими якісними змінами, які торкаються всіх сторін розвитку. Навіть за нормального перебігу підліткового віку властиві асинхронність, стрибкоподібність, дисгармонійність розвитку. Спостерігається інтеріндивідуальна нерівномірність (неспівпадання часу розвитку різних сторін психіки у підлітків одного хронологічного віку, часові відмінності у хлопчиків і дівчаток, акселерація і ретардація) й інтраіндивідуальна нерівномірність (наприклад, інтелектуальна сторона розвитку "вже досягати високого рівня, а рівень довільності порівняно низький).

Перехідність  психіки підлітка полягає в співіснуванні, одночасній присутності в ній  дитячих і дорослих рис.

Якщо в дитинстві  соціальні стосунки дитина засвоює  у грі, то в підлітковому віці такою  діяльністю стає спілкування. Саме в  цей період підліток учиться осмислювати  свої конформні і негативні реакції  на пропоновані ситуації, відстоювати  право на самостійний вибір можливої поведінки, вчиться пригнічувати імпульсивні дії (якими б вони не були: стереотипними, що склалися в сім'ї, чи як безпосередня емоційна реакція на несподівано нову для нього ситуацію)

 

 

 

1. Визначення поняття «воля» і «характер».

Термін "характер"- грецького походження, він означає "риса", "ознака", "відбиток". Введений він для визначення властивостей людини колегою Арістотеля Теофрастом. У "Характеристиках" він описав з погляду мораліста 31 тип людських характерів - людей хвалькуватих, балакучих, нещирих, нудних, улесливих тощо.

Пізніше філософи і психологи, пояснюючи і класифікуючи людські характери, головними чинниками  їх формування вважали особливості  будови тіла, функції людського організму, моральні засади людських стосунків  або їх розумові здібності і досвід.

Кожній людині, крім динаміки дій, що виявляється в  темпераменті, притаманні істотні особливості, які впливають на її діяльність та поведінку. Про одних кажуть, що вони працьовиті, дисципліновані, скромні, чесні, сміливі, колективісти, а про інших - ліниві, хвалькуваті, неорганізовані, честолюбні, самовпевнені, нечесні, егоїсти, боягузи.

Ці й подібні  риси виявляються настільки яскраво  і постійно, що визначають собою  типовий різновид особистості, індивідуальний стиль її соціальної поведінки.

Такі психологічні особливості особистості називають  рисами характеру. Ці риси характеризують і мету, до якої прагне людина, і способи  досягнення мети. Знати це важливо, оскільки особистість характеризується не тільки тим, що вона робить, а й  тим, як вона це робить.

Сукупність  постійних рис становить характер особистості.

Характер - це сукупність постійних індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, ставленні до колективу, інших людей, праці, навколишньої дійсності та до самої себе.

Характер найбільш тісно пов'язаний з темпераментом, що, як відомо, визначає зовнішню, динамічну  форму вираження сутності людини.

Характер людини можна зрозуміти тільки в її суспільній діяльності, суспільних відносинах.

Про характер людини робимо висновок і по тому, як вона мислить  і поводиться за різних обставин, якої думки вона про інших людей  і про саму себе, в який спосіб здебільшого поводиться.

Знати характер людини дуже важливо. Це дає можливість передбачати, як людина буде себе поводити за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме дані їй доручення.

Художня література дає прекрасні описи поведінки  людей з різними характерами. Історія знає багатьох політичних, громадських і військових діячів, які завдяки силі позитивних рис свого характеру сприяли прогресу суспільства, тоді як особи з негативними рисами характеру або зі слабким характером призводили до його занепаду.

Характер як одна з істотних особливостей психічного складу особистості є цілісним утворенням, що характеризує людське "Я" як єдність. Розуміння характеру як єдності його рис не виключає виокремлення в ньому деяких ланцюгів з метою глибшого пізнання його сутності. І. П. Павлов, не заперечуючи цілісності характеру, обстоював необхідність виокремлення його структурних компонентів.

Якщо ви аналізуєте людину, — писав він, - ви повинні  сказати, що за такими ось рисами її можна характеризувати як тиху, спокійну, химерну, ніжну тощо. Отже, без визначення окремих рис нічого не розбереш. Але якщо окремі риси уявити відокремлено, не розглядаючи їх у взаємозв'язку, то характеру людини, звичайно, визначити не можна.

Потрібно брати  систему рис і в цій системі  аналізувати, які риси вирізняються передусім, а які ледве виявляються, вуалюються.

Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому головні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна.

У структурі  характеру потрібно виокремлювати  зміст і форму. Зміст характеру  особистості визначають суспільні  умови життя та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються.

Але за формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить і від обставин, ситуацій, в яких перебуває людина, і від  властивостей її характеру, особливо від  темпераменту.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:

1. спрямованість

2. переконання

3. розумові риси

4. емоції

5. волю

6. темперамент

7. повноту

8. цілісність

9. визначеність

10. силу

Воля як складова структури характеру зумовлює його силу, непохитність. Отже, воля, як вважають, являє собою стрижневий компонент сформованого характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім, людина з таким характером здатна досягати бажаної мети.

Люди із слабкою  волею — слабохарактерні. Навіть маючи багато знань і значний досвід, вони не здатні наполягати на справедливості і виявляють нерішучість, страх.

Воля - психічний  процес свідомої і цілеспрямованої  регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення бажаної мети.

У вольових діях людина здійснює свою свідому мету. Свідома діяльність - це довільна діяльність. Довільне напруження фізичних сил, довільне сприймання, запам'ятовування, довільна увага тощо - це свідома регуляція, свідоме спрямування фізичних і розумових сил на досягнення свідомо поставленої мети.

Отже, воля є  однією з найважливіших умов людської діяльності Воля людини виробилася в  процесі її суспільно-історичного  розвитку, в трудовій діяльності. Живучи й працюючи, люди поступово навчилися  ставити собі певну мету і свідомо досягати її здійснення.

У боротьбі за існування, долаючи труднощі, напружуючи свої сили чи опановуючи себе, людина виробила в собі різні якості волі. Чим  важливішими були ті завдання, які  мали виконати люди в житті, і чим  більше вони їх усвідомлювали, тим активніше вони домагалися їх вирішення.

Вольову діяльність не можна зводити до активності організму  й ототожнювати з нею. Активність властива і тваринам. Вони, задовольняючи  свої біологічні потреби, пристосовуючись  до умов життя, чинять тривалий вплив на навколишню природу, але це відбувається без будь-якого наміру з їхнього боку.

Воля виявляється  в зусиллі, у внутрішньому напруженні, яке долає людина, переборюючи  внутрішні та зовнішні труднощі, прагнучи діяти або стримуючи себе.

Воля є детермінованим процесом. Детерміністичне розуміння волі підтверджують фізіологічні дослідження І. М. Сеченова і І. П. Павлова. І. М. Сеченов у своїй праці "Рефлекси головного мозку" вказував, що вольові дії причинно зумовлені зовнішніми подразниками. Усі довільні рухи є відображальними, тобто рефлекторними. Воля - діяльний бік розуму і морального почуття. І. П. Павлов зазначав, що весь механізм вольового руху - це умовний, асоціативний процес, який підпорядковується всім описаним законам вищої нервової діяльності. Він дійшов висновку що довільні дії, які виникають внаслідок внутрішнього зусилля, зумовлюються тим, що рухова ділянка кори головного мозку водночас є і сенсорною ділянкою, подібно до зорової, слухової тощо.

Сліди, що залишаються  в руховій ділянці кори головного мозку внаслідок впливу попередніх подразників, активізуються і можуть стати умовними подразниками для вольових рухів. Механізмом довільних рухів є збудження, що надходять від кори великих півкуль головного мозку.

Кінестетичні  клітини кори, вважав І. П. Павлов, пов'язуються з усіма клітинами кори, вони є представниками як зовнішніх впливів, так і внутрішніх процесів організму. Це і стає підставою для довільних рухів.

Довільні дії  детерміновані, як і всі інші дії  людини, але оскільки вони зумовлені  слідами попередніх подразнень у корі головного мозку, то іноді здається, що вони виникають самостійно, без будь-якої причини.

Те, що рухова ділянка  кори великих півкуль головного  мозку є одночасно і сенсорною  ділянкою, відіграє важливу роль у  регуляції вольових дій. П. К. Анохін вказував, що під час виконання вольових дій від виконавчого апарату до кори головного мозку надходить інформація про характер дій (зворотна аферентація), де вона порівнюється з уявленням про заплановану дію, випереджаючи її. Таке порівняння виконуваної дії з уявленням про її виконання, яке П. К. Анохін назвав акцептором дії, сприяє уточненню рефлекторного акту відповідно до того, чого прагне людина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Розвиток волі у дітей.

Воля розвивається і формується в процесі життя, в результаті виховання і навчання. Так, вже на першому році життя у дитини в корі головного мозку утворюються нервові зв'язки, що забезпечують цілеспрямовані рухи у відповідь на подразнення, що йдуть із зовнішнього світу. З кінця першого року сигналом виконання рухів виступає слово. З віком слово набуває вирішального значення як "сигнал сигналів".

 В кінці  першого і на початку другого  років життя слово пов'язується  з найпростішими рухами голови, рук, пошуковими рухами очей  і т.д. Наприклад, реагуючи на  слова "на", "дай", "йди до мене", дитина простягає руки, тягнеться до дорослого. У трирічному віці дитина робить досить складні цілеспрямовані дії. Це виявляється можливим завдяки, по-перше, вже достатньому вмінню самостійно пересуватися, і по-друге, щодо задовільного володінню промовою.

  При виконанні ряду дій (підійматися на стілець, знімати з себе одяг перед сном, йти на кухню і брати зі столу чашку і т.п.) в силу їх звичності дитина не відчуває труднощів, тому він легко їх виконує. Якщо зустрічаються труднощі, перешкоди, трирічна дитина або припиняє дію, або просить допомоги у дорослих.

  До 7 років воля дошкільника зазнає у своєму розвитку істотні зміни. Дошкільнята 6-7 років можуть вже самостійно поставити завдання, запланувати хід її виконання і у відповідності з планом вирішити (виконати досить складні цілеспрямовані дії). Наприклад, хлопчик 7 років під враженням побаченого у товариша малюнка вирішив сам намалювати дівчинку - "Червону шапочку".