Экология и этнос

Екологія  і етнос

План 

 

1.Роль природного довкілля в формуванні етносу.

 

2. Екологічні  проблеми в контексті української  культури.

 

3.Поняття  екологічної культури. Екологічна  культура українського 

 

етносу.

 

1. РОЛЬ ПРИРОДНОГО ДОВКІЛЛЯ В ФОРМУВАННІ ЕТНОСУ.

 

Пошук оптимальних  шляхів розв”язання екологічної кризи, оптимальних форм людської діяльності в природі потребують не лише досконалого знання сучасних методологічних підходів і технологій, а й культурно-історичних особливостей ставлення народу, нації до природи. Тому питання про роль довкілля в становленні і розвитку етносу знаходиться в центрі сучасних філософських досліджень. І, зрозуміло, воно стосується і сучасної екології.

 

Чому предметом  дослідження є саме етнос? Справа в тому, що в етносі поєднані екологічні, соціальні і національні особливості людини. В сучасній літературі етнос розглядається як вихідна еколого-соціальна система, в якій зафіксовані особливості реальності національного буття. А етногенез відповідно визначається як процес еволюції етносу, кінцевим результатом якого є поява нації. Тобто, поява найвищої таксономічної спільності, яка відрізняється специфічністю відносин між людьми і між людьми і природою.

 

На етапі  формування нації властиві територіальна, мовна і економічна єдність. В  подальшому її існуванні важлива  роль належить ментальним складовим  – усталеній національній самосвідомості, рисам національної психології та національному  характеру, відданості національним символам та цінностям.

 

У вивченні ролі довкілля в розвитку суттєвих соціокультурних проявів людини представлені принаймні 2 визначених протилежних підходи:

 

1 – соціофілософський,

 

2 – природничонауковий.

 

Так, А.Дж.Тойнбі в “Осягненні історії” розглядає розвиток суспільства як взаємовпливи внутрішніх і зовнішніх факторів. На його думку, кожна цивілізація виникає як Відповідь, Відгук на Виклик середовища. Причому, середовище, за Тойнбі, є подвійним за своєю суттю – суспільно-природне. Тому воно є джерелом викликів як природних, так і людьських.

 

Як постулат, А.Дж.Тойнбі формулює закон компенсації природних і людських викликів. Його зміст можна сформулювати наступним чином: надмірно сильний Виклик з боку природного середовища компенсується слабкістю Виклику з боку людського. І навпаки . Цілком можливо, що життя нації поєднано з таким динамічним сполученням чинників природного і соціального характеру, яке є унікальним і дозволяє нації зберегти внутрішню сталість.

 

Лев Гумільов в своїх теоретичних міркуваннях  представляє другий напрямок обгрунтування  ролі природних факторів в становленні етносу. В його теорії етногенезу етнос не стільки результат історичного процесу розвитку людських спільнот, скільки результат контактів, зв”язків цих спільнот з природою, довкіллям. Л.Гумільов вважав, що, по-перше, “поведінка” є головною, визначальною прикметою етносу і, по-друге, вона – поведінка етносу – детермінується ландшафтом – місцем на планеті, де склався і самовизначився етнос. Рушійна сила етногенезу, за Л.Гумільовим, не стільки суспільне виробництво, скільки специфічний вид енергії. Її джерело – променеві флуктуації космічного походження. Коли вони потрапляють в певні географічні зони, де мешкають люди, то породжують ефект, так званого, “пасіонарного вибуху”.

 

Отже, на думку  Л.Гумільова, етноси, як і популяції  тварин, живуть за рахунок енергетичного  обміну з природою. І при цьому  підтримують чи порушують баланс енергетичної рівноваги. Пасіонарний вибух – це надлишок енергії, яку отримують люди. Вона змушує їх активно діяти в напрямку експансії, тобто – розширення зон свого життєвого простору. Стадії етногенезу – це фази поступового згасання енергії, що виникла від початкового імпульсу.

 

Л.Гумільов вважає, що цього імпульсу вистачає в середньому на 1200 – 1500 років. І, відповідно, таким є період існування етносу. Протягом всього цього часу поєднаність з ландшафтом певного типу є суттєвою характеристикою ентосу, бо відчутна зміна ландшафту визначає кінець буття даного етносу.

 

Таким чином, на засадах природничонаукової етнології, етнос визначається як категорія  природи, а не історії чи культури. За визначенням Л.Гумільова, етнос  – колектив людей, що виник природним  чином на грунті оригінального стереотипу поведінки. Цей колектив існує як енергетична система, котра протиставляє себе усім іншим таким же колективам, виходячи із відчуття комплементарності. Термін “відчуття комплементарності” вказує на характер зв”язків між членами етнічної спільноти. В його основі – генетичний потяг між людьми, що мають спільний стереотип поведінки.

 

Л.Гумільов обгрунтовує  існування як симбіотичних зв”язків етносів, що проявтяються як приязнь, доброзичливість в контактах етносів, так і негативну комплементарність, яка проявляє себе в існуванні “етнічних химер”.

 

Зрозуміло, зв”язок  етносів з певним довкіллям, їх визначеність особливостями ландшафтів є очевидним. І це обов”язково треба враховувати, аналізуючи віхідні фази етногенезу.Але, як підкреслюють в роботі “Національне буття серед екологічних реалій М.Кисельов і Ф.Канак, стосовно сучасних етносів “ландшафтна прикмета є здебільшого умовна і ненадійна. Втім, існує принаймні один аспект детермінованості етносу ландшафтом, який і сьогодні заслуговує на увагу дослідників. Йдеться про множину первинних, традиційних, пов”язаних з географічними умовами способів діяльності етносів у природі, які в сучасному існуванні нації проявляються у трансформованому вигляді, але опосередковано зберігають спорідненість з певними ландшафтами. В екологічному смислі значимим є те, що така спорідненість визначає певні етнокультурні способи природоставлення і природокористування. Врахування цих моментів, на думку М.Кисельова і Ф.Канака, дозволяє визначити риси екологічно безпечної концепції природокористування. По-перше, аналіз етнокультур відкриває шлях до експлікації та системної реконструкції традиційних форм природокористування. А також до їх кваліфікованої експертної оцінки з екологічної, економічної та гуманістичної точок зору. Сьогодні є очевидним, що спосіб природокористування, домінуючий в техногенній цивілізації, зруйнував інші, традиційні способи. Зайняти домінуюче положення “західний” спосіб природокористування зміг завдяки його ефективності та гуманістичній орієнтації, що реалізувалася в турботі про збільшення обсягів масового споживання та зростання якості життя сучасних поколінь західного суспільства. Екологічна ж складова до середини ХХ ст. взагалі не прораховувалась.

 

По-друге, аналіз етнокультур дає можливість проаналізувати сучасними методами перспективу  використання тих із відсунутих на другий план способів природокористування  чи їхніх елементів, які є екологічно значимими і можуть дати людству шанс на виживання. Зрозуміло водночас, що такі форми природокористування мають утворювати задовільне підгрунтя для виходу людства зі стану, в який воно приречено впадати існуючи в умовах техногенної цивілізації – стану безперервного балансування між вимиранням від нестатків та самознищенням внаслідок вичерпання ресурсів та екологічної катастрофи.

 

Витіснення  або деформація способів господарювання, що вплетені в буття живої природи  і ритмічно налаштовані на фази природних  змін – збирання плодів, полювання, пасовищне скотарство, землеробство було для людства визначальним кроком у самоствердженні. Кроком на шляху  виходу, вивільнення людини із системи  залежностей від природних сил  і руху її до реальності свободних  дій і ілюзії влади над природою.

 

Упродовж  сторіч людина накопичувала і удосконалювала науково-інтелектуальні та техніко-технологічні можливості для реалізації своїх цілей в природі. Але вже від середини Х1Х ст. на рівні наукової свідомості стає очевидним, що існуючі форми природокористування, що базувалися на завойовницькому ставленні до природи спричинили надмірний техногенний тиск на довкілля, що приведе через дуже нетривалий час до екологічної катастрофи. [1] Але якщо люди в процесі освоєння природи зруйнували якийсь ландшафт чи пошкодили певний біоценоз, то вони могли б виправити становище – створити штучний ландшафт. Теоретично можна припустити і можливість “вписування” створеного, штучного ландшафту в природну систему, щоб допомогло відтворитися зруйнованим ландшафтам та біоценозам.

 

 

В.І.Вернадський  оптимістично ставився до питання про  позитивні людські можливості в  природокористуванні. Однак, він застерігав, що не будь-яке перетворення природи може давати тривалий позитивний наслідок. Звісно, можна перетворити первісний ліс на культурний, ліс – на сад, дюну у лісовій зоні – на ліс. Але гарантовано і надовго перетворити, скажімо, степ на ліс людина не може. Не може, тому, що через деякий час почнеться зворотній процес, і всі зусилля будуть націлені на те, щоб протистояти “наступу” природних процесів.

 

2.ЕКОЛОГІЧНІ  ПРОБЛЕМИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ  КУЛЬТУРИ.

 

Розглянутий напрямок проблем– осмислення ролі довкілля в формуванні історико-національних форм існування людини – має такий цікавий ракурс – проблему становлення національної культури під впливом специфіки довкілля. Кожна національна культура складається з багатьох компонентів, що синтезуються у складну органічну цілісність. Вона і характеризує певну історичну спільність людей з усіма специфічними виявами. Серед багатоманітності аспектів виявлення специфіки певної національної культури присутній і екологічний аспект. У контексті екологічного аналізу стають зрозумілішими складні специфіковані риси і ознаки національної культури – як предметні, так і духовні. Причому осмислені як в історичному минулому, так і в сьогоденні та в прогнозуваному майбутньому.

 

Осмислення  екологічного буття нації є зараз  дуже актуальним для України. Це важливо  як для розвитку самосвідомості нації, так і для розв”язання екологічних проблем. Серед досліджень, проведених в цьому напрямку треба назвати роботу професора М.Кисельова і професора Ф.Канака “Національне буття серед екологічних реалій”.

 

Якщо говорити про ідейно-історичні витоки названої проблематики, то слід згадати творчість російського культуролога М.Данілевського. Зокрема, його роботу “Росія та Європа”. М.Данілевський розглядає культурно-історичні типи та народи, з яких ці типи складаються як глибоко укорінені на певному географічному просторі. Він доходить висновку, що загальні суттєві риси культури по-різному реалізуються в конкретно-географічних і конкретно-історичних умовах. Отже, національна культура залежить від природного оточення, ландшафту, в якому існує нація.

 

Серед українських  дослідників слід особливо назвати М.Грушевського. В його грунтовній праці “Історія України – Руси” значне місце належить історичному аналізу залежності розвитку української культури від природного середовища. Йдеться про вплив природного середовища на культурні орієнтації, про осмислення історії українського народу крізь призму відношення “культура – природне середовище”.

 

Одним з перших в Україні питання впливу природного середовища на культуру дослідив П.О.Тутківський. Він доводив, що через рел”єф, грунти, гідросферу і клімат здійснюється вплив на флору, а через неї – і на фауну; і через усі елементи ландшафту – на побут, культуру, сільсько-господарську, економічну та духовну діяльність людини.

 

Є.Маланюк  підкреслює, що слово “гарний” у значенні “красивий” вживали і позначаючи внутрішні якості, доброти. Такої ж думкі дотримувався і Г.Сковорода, наголошуючи:”У нас користь є красою, краса ж з користю неподільна.” Таке ставлення до землі, зачарування природою, тісний внутрішньодуховний зв”язок украінця з довкіллям не відповідає західноцивілізаційним світоглядним орієнтаціям на перетворення природи, завоювання її. Екофільність українського етносу як риса його культури скоріш орієнтує на дотримання законів природи, інтуїтивне проникнення в її суть.

 

Специфічними  світоглядними орієнтаціями ментальності українців є спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, де панує не логіка раціо, а палкий поклик серця. Цю особливість визначають як “кордоцентризм”.

 

Якщо ж  говорити взагалі про вихідні  тези аналізу взаємовпливу природного середовища і етносу, що здійснюється українськими дослідниками, треба особливо виокремити 3 тези:

 

1. Наша культура  не лише національна, а її  глибший та ширший зміст визначений саме географічним положенням.

 

2. Культура  розглядається як форма адаптації  нації до того природного і  культурного простору, в межах  якого вона виникає і розвивається.

 

3. Культура  України, її специфіка пов”язана зі специфічним географічним положденням України – “між Сходом і Заходом”

 

В умовах яскравого  виявлення обмеженості техногенної  цивілізації, що проявляється в глобальних кризах різних сфер життя людини, виявляється суперечність традиційних техногенних орієнтацій прогресу і гуманістичних складових людського розвитку. Ця ситуація активізує принциповий перегляд методологічних пропозицій та світоглядних засад наукового і практичного освоєння світу. Актуальними стають вимоги повернення до людини в багатоманітності її природних, життєвих і соціопрактичних рис.

 

3.ПОНЯТТЯ  ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ. ЕКОЛОГІЧНА  КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ.

 

Дослідження взаємовпливу соціального і природного в житті людини дозволяє говорити про специфічні прояви культури в екологічному смислі. В сучасній філософії екології це відтворено в понятті “екологічнакультура”.

 

Екологічна  культура визначається як одна з форм культури, як здатність людини відчувати  живе буття світу, пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби і устрій природного довкілля (Див. В.Крисаченко. Екологічна культура.К.:1996).

 

Екологічна  культура – це цілепокладающа діяльність людини (включаючи і наслідки такої  діяльності), спрямована на організацію  та трансформацію природного світу (об”єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до внутрішнього світу людини.

 

Екологічна  культура – це функціональна основа існування людини. Вона уможливлює доцільне і ефективне природокористування.

 

Екологічна  культура українського етносу формувалась  в його історії. Так, дослідники звертають увагу на те, що вже в первісних общинах з”явилося не лише практично-утилітарне, а й естетичне ставлення до природи.

 

Наприклад, місця, де жити, вибиралися, зрозуміло, за принципом  зручності (близкість води, добрий захист), але й красота місця (наприклад, положення Києва), можливо, впливала (бо були аналогічні за зручністю місця в районі Вишгорода, Трипілля).

 

Так, І.Нечуй-Левицький, досліджуючи міфологічну культуру українського народу в творі “Світогляд українського народу. Ескіз української міфології” (1876) наголошує на зв”язку української міфології зі ставленням до природи. Він зауважує, що небесні явища “вразили фантазію і мисль українського народу. Нібо, засіяне зірками, сонце, місяць, хмари, дощ, вітер, грім, блискавка – все те поперед усього звертало на себе увагу, зачіпало фантазію і розбуджувало мисль дужче і раніше, ніж земля і все, що на землі. Ще більш зачіпало людську думку зміна літа й зими, тепла й холоду, дня й ночі, вічна і незмінна боротьба на небі світлих і темних сил”.